Методи ліквідації безпритульності в Одесі та перевиховання малолітніх злочинців у першій половині XX століття. Такою є тема нового дослідження Метью Д. Полі, доктора наук, працівника відділу історії Мічиганського державного університету.
Учений і раніше звертався до історії системи освіти на Одещині. У своїй першій книзі «Breaking the Tongue» («Ламаючи язик») Метью Полі на прикладі нашого регіону проаналізував радянську кампанію 1923-1934 років із навчання української мови та використання педагогічних інновацій в УРСР. Дослідник, який знову прибув в Україну для роботи в державному архіві Одеської області, відповів на запитання кореспондента «Одеських вістей».
– Метью, чому безпритульники?
– Я зацікавився цією темою, коли дізнався про Перше дитяче містечко імені Комінтерну. Це був великий центр виховних інновацій. Згодом ознайомився зі справами Одеського міського Попечительства дитячих притулків у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. З’ясувалося, що порівняно з іншими містами Російської імперії в Одесі було дуже багато дітей-сиріт. Цей тяжкий спадок дістався СРСР. Водночас ваше місто має давню історію благодійності. Отож, тема дуже цікава для дослідження.
– У чому була особливість нових освітніх методик, застосовуваних одеськими педагогами у 1920-х роках?
– В той час заклади освіти відмовилися від суворих традиційних методів навчання царської школи. Дуже популярним став так званий комплексний метод. Це була система навчання, запозичена молодими радянськими вчителями від прогресивної закордонної педагогіки, зокрема від провідного теоретика Джона Дьюї. Тоді вважалося, що освіта має бути пристосована для природного розвитку дітей і брати ідеї з природного довкілля.
Український педагог Івасевич, учитель Першого дитячого містечка імені Комінтерну в Одесі, описав різницю між новим «трудовим методом» і навчанням у «старій школі». Він вважав, що роль учителя зводиться до постійного заохочування творчої енергії дітей, до об’єднання їхніх зусиль, а також до спілкування, щоб абстрактне знання засвоювалося наочним способом.
Згаданий вище Джон Дьюї писав, що прогресивна освіта досягла помітних успіхів у дитячих будинках, зокрема в одеських дитячих містечках (таких у двадцяті роки було три). Школярі навчалися весело та вільно, краще розуміючи зв’язок між своїми уроками та життям. Звісно, реальність не завжди відповідала описові Дьюї, але це була мета, до якої йшли педагоги.
Навчальна програма середньої школи включала практичну підготовку в певній галузі економіки. Цей професійний тренінг, як звикли зараз казати, вплинув на початкову школу. Методика, яку я досліджую, підкреслювала розуміння цінності праці, навіть якщо не було чіткого зв’язку між школою та конкретною професією.
– Яким чином упроваджувалися нові методи навчання?
– Народний комісаріат освіти УРСР опублікував та поширив попередні начерки інструкції, доручив одеським чиновникам доопрацювати їх. Окружна методична комісія залучила фахівців з Одеського інституту народної освіти для розробки навчальної програми. Навіть так: комісія вимагала, щоб учителі вдосконалили навчальну програму і пристосували її для своїх учнів. Це було вірне рішення.
– У ті роки великої уваги надавали не тільки вихованню безпритульних, але й освіті дітей, що мали серйозні проблеми зі здоров’ям. У музеї школи-інтернату №93 для сліпих дітей мені розповіли цікаву історію з 1930-х років. Вихованці цього навчального закладу вивчали багато цікавих ігор, а влітку, роз’їхавшись по своїх рідних містах, ділилися набутими навичками зі здоровими однолітками, ставали своєрідними лідерами для звичайних дітей.
– Є чимало справ на цю тему у фонді Наркомату освіти в Києві. Коментар музею мене аж ніяк не дивує. Наскільки я знаю, тоді влада намагалася навчити сліпих дітей поводитися в якості так званих нормальних дітей. Важливо відзначити, що були засновані спеціальні школи для незрячих. Це також цікаве питання, на яке слід звернути увагу дослідникам.
