Видатного революціонера й державного діяча Болгарії Стефана Стамболова (Стамбулова) згадували у Радянському Союзі лише у негативному контексті як очільника режиму, ворожого до Росії. Звісно, таку позицію в ті далекі роки поділяла офіційна Софія. Вже у новий час учені-болгаристи Одещини, зокрема Костянтин Поглубко, Михайло Дихан (на жаль, вони уже відійшли у інший світ), намагалися розповісти правду про цю особистість.

Так, наприклад, М. Дихан у часопису «Болгари» за 2006 рік писав, що йому стало соромно за братську країну, коли він побачив на Софійському центральному цвинтарі занедбаний хрест із написом «Стамболов» (1854 – 1895).

«Я інтуїтивно відчував велич цієї особистості, – писав вчений. – І моя інтуїція підтвердилася думкою видатного болгарського поета Валерія Петрова, що була опублікована у статті часопису «Пламък».

Стефан Стамболов належав до тієї частини болгарської молоді, яка прагнула навчатися на лівому березі Дунаю. Юнак та його однолітки мотивували своє бажання так: «Ми не можемо реалізувати своє прагнення до навчання на батьківщині, але бажаємо бути корисними для своїх поневолених співвітчизників, а тому ми вирішили шукати можливості здобути освіту за кордоном, а саме в Росії».

Царизм, намагаючись посилити свій вплив на Балканах, надавав представникам поневолених народів місця у нав­чальних закладах, передусім духовних. Передбачалося також виділення таким студентам та учням казенних коштів. Стефан Стамболов, либонь, не мав статків оплачувати навчання у світському виші, а тому шлях до семінарії був для нього єдино вірним.

Представники південно­слов’ян­ської молоді, оговтавшись від султанського рабства, відчували, що суспільний лад у країні, яка симпатизувала визвольній боротьбі на Балканах, м’яко кажучи, далекий від ідеалу. Визиски, гноб­лення вони бачили на кожному кроці. І це на землях країни, яка не забувала про козацьку волю. Найчутливіші до народного горя балканці дослухалися до того, що говорять між собою студенти Ришельєвського ліцею, Новоросійського університету, батьки яких намагалися вивести «в люди» своїх дітей. Стефан Стамболов опинився у колі українських народовольців, прапором яких була творчість Тараса Шевченка. Якось українські друзі дали на ознайомлення часопис «Народное чтение», де був надрукований вірш Кобзаря «Один у другого питаєм». Юному болгаринові, який потайки уже віршував, сказали, що поет написав ці рядки у Орській фортеці, на засланні. Шевченко був жорстоко покараний за сатиричну поему «Сон», спрямовану проти самодержавства, тюрми усіх народів.

Юнака вразили рядки:

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла…

Які ж мене, мій Боже милий,

Діла осудять на землі?

Коли б ті діти не росли,

Тебе, святого, не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на тебе понесли.

А й справді, для чого ми прийшли у цей світ? Для того, щоб виконувати чужу волю, усе життя скніти рабами? 

І Стефан Стамболов поринає у вир боротьби за визволення рідного краю. Під керівництвом Ілії Луканова надавав допомогу Василу Левському та очолюваному ним Болгарському революційному центральному комітетові у його діяльності.

Доводилося Стефану спілкуватися і з колишніми членами Харківсько-Київського таємного товариства різночинної інтелігенції, що мало осередок в Одесі. Члени товариства шанували творчість Тараса Шевченка, популяризували її.

У студентських демонстраціях, що відбувалися 1871 року в Одесі, брали участь і болгари. У 1873-1874 роках діяв революційний гурток одеських семінаристів, до складу якого поряд з українцями входили С. Стамболов, І. Семерджиєв, І. Луканов, Г. Кандиларов, Х. Донев.

Серед революційних народників України, що співпрацювали з болгарськими патріотами, осібно слід назвати Дмитра Лизогуба та Віктора Малинку. Дмитро Лизогуб був відомим діячем, одним із організаторів «Землі і волі». Значну частину коштів від статків свого батька, палкого шанувальника творчості Кобзаря, Дмитро Андрійович віддавав на потреби боротьби проти царизму, на допомогу болгарам, які мріяли про волю для своєї Вітчизни. Є непрямі свідчення українських та болгарських дослідників про те, що Лизогуб та Малинка закуповували зброю для болгарських патріотів, котрі готували повстання у Старій Загорі. В цій небезпечній і шляхетній справі своїм українським однодумцям допомагав Стамболов.

За зв’язки з народниками юнака було виключено з Одеської семінарії. Він прибуває до Бухареста, де на той час мешкало чимало супротивників султанської влади на Балканах і де розгорнув діяльність Болгарський революційний центральний комітет. Стамболов за допомогою Христо Ботева почав зміцнювати керівне ядро земляків-патріотів.

Ми вже згадували, що Стефа­на захопило віршування. А сам Христо Ботев першого вірша написав в Одесі, де спілкувався з професором В. Григоровичем – знавцем слов’янського, зокрема, болгарського фольклору, творчості Тараса Шевченка. Цілком можливо, що Стефана теж надихала до віршування магія Кобзаря.

Творчий доробок видатного болгарського революціонера Стефана Стамболова зафіксовано дуже скупо. Історія нам залишила такий факт: 1875 року у друкарні газети «Знаме» побачила світ спільна збірочка пісень та віршів двох видатних синів Болгарії. Автор 16 творів – Христо Ботев, а п’яти – Стефан Стамболов. На думку болгарських дослідників, пісні С. Стамболова (хоча вони й не могли конкурувати з творами Х. Ботева) співали селяни й ремісники в дні Квітневого повстання. Так серед борців була популярна пісня на слова Стефана Стамболова «Гей, пригноблений народе». Співали й інші пісні, де автором слів був один із керівників повстанців. У піснях цих, на думку болгарських дослідників, виражена програма, цілком зрозуміла будь-якому бідареві. Це були пісні-гасла, але вони зіграли свою позитивну, хоча й короткочасну, роль.

Наприкінці коротких нотаток про голову Ради Міністрів, керівника Народних зборів, лідера народно-ліберальної партії Болгарії, шанувальника творчості Тараса Шевченка знову зроблю посилання на оцінку його діяльності згадуваного вченого, нашого сучасника, професора Михайла Дихана, який сказав, що Стефан Стамболов – єдиний з усіх державних діячів Болгарії після її визволення від султанського ярма, котрий заслуговує на глибоку шану за прагнення провадити незалежну зовнішню політику країни.