...збройні захисники своєї землі – вої-воїни, що чинили ратні справи, були в особливій пошані в усіх, хто своїм життям і волею зобов’язаний був саме їм...
В історії України, так само як і в історії всіх слов’янських народів, здавна колосальною повагою користувалися люди, покликані захищати свою землю та свій народ. З найдавніших часів військові вожді населенням і керували. Не випадково сучасна українська та європейська в цілому демократія вийшли з її локальної форми – військової демократії, що існувала у наших предків аж до появи держави з усіма її атрибутами. І хоча вже в часи Київської Русі завдання оборони країни від зовнішніх загроз і внутрішніх потрясінь покладалися на професійний військовий стан – дружинників, частина яких була не русичами, а варягами, у хвилини гострої потреби озброювався кожен здатний тримати в руках зброю чоловік. Таких людей називали воями, і саме вони у плині значних військових походів формували піхотну та суднову (ту, що пересувалася у великих човнах) рать. А тому вже принаймні з Х століття збройні захисники своєї землі – вої-воїни, що чинили ратні справи, були в особливій пошані в усіх, хто своїм життям і волею зобов’язаний був саме їм.
Ще більше устоявся у свідомості населення України образ захисника в добу Запорізького козацтва. Тоді, рятуючись від нещадної експлуатації місцевих і сторонніх (насамперед польських) феодалів, на утворену за порогами Дніпра вільну та самоврядну територію бігли тисячі знедолених. Саме там до середини XVI в. виникає не тільки унікальне державне утворення – Запорізька Січ, але й формується професійний військовий стан. І нехай в історії запорожців було чимало різноманітних справ, що не робили честі цій когорті озброєних людей, – в історію вони ввійшли як сила, що виступила захисником жителів сіл і міст України від турецько-татарських набігів і знущань польських магнатів.
Особливу славу, що вийшла за межі українських земель, запорожці здобули в період своїх героїчних морських походів на територію Кримського ханства й Османської імперії. Тоді, у 1606 – 1618 рр., запорізькі козаки на чолі з уславленим гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним успішно атакували Кафу (сучасну Феодосію, а тоді найбільший невільничий ринок у регіоні), Варну й навіть Стамбул, визволивши тисячі викрадених у рабство православних. У період же відомої Хотинської війни 1620-1621 рр. фактично запорожці Сагайдачного стримали наступ величезної османської армії вглиб України та Польщі. Ну а під час Визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 рр. козацтво виступило напрямною, організаторською та цементуючою силою понад 300-тисячної української казацько-селянської армії.
Відтоді запорізький козак і став асоціюватися в громадській свідомості як захисник України. Запорізький дух і козацькі традиції ще дуже довго справляли (і справляють нині) вплив на дії бійців практично всіх військових формувань колишніх і чинних на території України, а також на уми багатьох політичних і державних діячів. Ну а самі запорожці, будучи ревно православними, самі потребували захисту «небесного заступника». І вже з «доби Сагайдачного» козаки зображаються на іконах Покрова Пресвятої Богородиці, свято якого відзначається 14 жовтня. Вибір такого заступництва далеко не випадковий, бо, згідно з переказом, у правління візантійського імператора Лева Мудрого (кінець IX ст.) побачена на небі хода Пресвятої Богородиці в супроводі Івана Предтечі та Івана Богослова означала відступ ворогів, що облягли Константинополь. Так і в Україні, за волю народу якої воювали запорожці, завжди жевріла віра в те, що вороги відступлять і настане сподіваний мир.
Після Другої світової мир в Україні протримався майже 70 років. У 2014 р. наша країна опинилася в горнилі нової війни, що точиться у двох її східних областях. Виявившись несподіваною і трагичною для багатьох наших співгромадян, ця війна внесла особливі корективи практично в усі сфери життя українського суспільства, не залишивши осторонь і святкові дати.
Адже вийшло так, що для більшості жителів України офіційно встановлені державою свята часто сприймаються буденно. І це не дивно. Адже таких, професійних, досить багато, та й дні їхні умовні – перша неділя конкретного місяця, наприклад. Ну а, крім того, графік державних свят часто змінювався залежно від політичної кон’юнктури або суб’єктивних переваг тих чи інших політиків. У результаті середньостатистичний громадянин України, як правило, відзначає лише ті свята, які воістину стали всенародними, виходячи із традицій історичних або релігійних. Причому значна частина їх корінням сягала в радянське минуле.
А тому, незважаючи на те, що вже понад 20 років Днем Збройних сил України є 6 грудня, це свято так і не стало загальнонародним, а існувало лише як відомча дата. У результаті в багатьох регіонах нашої країни 6 грудня практично не відзначали, а святкували за традицією 23 лютого. Щоправда, скоріше не як день давно не існуючих Радянської Армії й Військово-Морського Флоту, а як своєрідний день чоловіків.
І хоча цей традиційно популярний серед населення святковий день вихідним не був ніколи, з 1999 р. в Україні він, після нетривалого політичного забуття, був оголошений державним святом, офіційно іменованим за аналогією із прийнятим у низці країн колишнього СРСР формулюванням – День захисника Вітчизни.
Самі ж захисники Батьківщини після розвалу СРСР перебували далеко не на почесному в суспільстві місці. І справді, успадкувавши від Радянського Союзу потужне угруповання військ чисельністю понад 900 тисяч чоловік при 6500 танках і 3000 військових літаках і вертольотах, молода українська держава такої колосальної сили не потребувала. А тому новостворені Збройні сили України (ЗСУ) стали істотно скорочувати. І якщо на зорі української незалежності йшлося про достатні 350-400 тисяч військовослужбовців, то вже 2013 року було оголошено про необхідність мати в Україні лише 70 тисяч чоловік у військовій формі до 2015 року. Водночас стрімко скорочувалися й запаси зброї та військової техніки ЗСУ. З одного боку це диктувалося умовами договору про звичайні збройні сили в Європі, згідно з яким ЗСУ могли мати не більше 4080 танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем калібром понад 100 мм, 1090 бойових літаків і 330 бойових вертольотів. З іншого ж – швидко з’ясувалося, що продаж озброєння може принести високі прибутки державі. Так тривалий час і чинили, вважаючи суто теоретичними зовнішні загрози для незалежності й територіальної цілісності України.
Перший дзвінок пролунав у вересні-жовтні 2003 р. у районі острова Тузла, розташованого в Керченській протоці. Тоді, у відповідь на однобічні дії Російської Федерації з будівництва дамби в протоці, керівництво країни стало на тверду позицію, яка змусила російську сторону припинити будівництво й піти на політичне врегулювання конфлікту. За непрямими даними, Київ сповістив Москву про готовність артилерійським вогнем ліквідувати «інженерні» устремління російського керівництва. Це вплинуло, так само як і дії травня 1997 року, коли простий маневр силами Дивізії далеких бомбардувальників Повітряних сил України із центру на південь змусив керівництво сусідньої Румунії припинити ескалацію напруженості й укласти з Україною «великий договір».
Однак ці успіхи мало позначилися на Збройних силах нашої країни. ЗСУ, виходячи з геополітичних та економічних міркувань, неабияк скорочували й роззброювали, а витрати на них розглядалися вітчизняними політиками як тривіальна стаття бюджетних витрат. Рік у рік декларувалися, але практично не виконувалися програми модернізації армії й проекти поліпшення соціального забезпечення військовослужбовців. При цьому українські контингенти добре зарекомендували себе в миротворчих операціях ООН і НАТО, а в різних багатонаціональних навчаннях були на високому рівні. Оборонно-промисловий комплекс України щороку створював новітні зразки засобів ведення війни, рівень яких був не нижче аналогів провідних країн світу, але у ЗСУ їх практично не бачили. Так само як і масового припливу вмотивованих призовників і офіцерів, що не дивно – престиж професії захисника Вітчизни за роки незалежності стрімко знизився.
І варто тільки дивуватися тому факту, що в умовах розпочатої у квітні 2014 року антитерористичної операції (АТО) на сході України, у ситуації майже повного 20-річного ігнорування владою проблем вітчизняних Збройних сил і під моральним тиском втрати Криму захисники країни змогли з честю виконати свій обов’язок. До них ми маємо право віднести не лише військовослужбовців ЗСУ, Державної прикордонної служби, частин МВС і СБУ, але й численних бійців добровольчих батальйонів – як тих, що діють у зоні АТО, так і тих, що складають роти охорони при районних і обласних військкоматах. По праву захисниками України стали тисячі волонтерів по всій країні й тисячі працівників оборонних підприємств – від простого робітника до головного конструктора. Захисниками України стали не тільки чоловіки, але й жінки. І вік нинішніх борців за територіальну цілісність і незалежність нашої країни не тільки призовний.
Та й воювати люди в українській військовій формі навчилися. Події під Мар’їнкою на початку червня нинішнього року – яскраве свідчення того. А раз так, то вже новому поколінню українців – захисників своєї країни – стало потрібне своє свято. До спроб створити його, але як українську альтернативу 23 лютого, вдавався з 2008 р. Президент В. Ющенко, який запропонував відзначати замість зазначеної дати «День подвигу героїв Крут» – 29 січня. Однак ця ініціатива не усталилася. Хоча б тому, що, як не парадоксально, але саме 29 січня 1918 р. молода Червона Армія здобула під Крутами свою першу перемогу.
Обґрунтованішою датою стало 14 жовтня, проголошене в 2014 р. Президентом України П. Порошенком Днем захисника України. В Україні цю дату традиційно відзначали і як церковне свято Покрова Пресвятої Богородиці, і як День українського козацтва, а також як день створення Української Повстанської армії, хоча ставлення до останньої через співпрацю деяких її лідерів і підрозділів з нацистською Німеччиною в нашому суспільстві досі неоднозначне.
Отож, цього року Україна вперше широко відзначить день своїх захисників. Важко сказати, приживеться чи ні це свято у свідомості наших співгромадян. Але безперечно одне – у календарі тисяч українців, учасників АТО і тих, хто вийшов із Криму, не зрадивши присязі, а також у середовищі волонтерів, працівників оборонної промисловості та патріотично налаштованої молоді – і не тільки – воно посяде гідне місце.
