Темою козаччини як унікального явища в державотворенні України періоду ХVІ-ХVІІІ століть відомий український письменник, наш земляк Богдан Сушинський займається, можна сказати, упродовж усього свого творчого життя (точніше – понад сорок років). У його плідному доробку – десятки художніх, публіцистичних, документальних досліджень, що стосуються історії виникнення і ствердження українського козацтва, філософії цього лицарського воїнства, духовних, військових, адміністративно-територіальних, дипломатичних здобутків його ватажків. Не винятком із цього ряду став і останній твір автора – дуже цікавий історичний роман «Шабля, освячена Римом», в основу якого покладено факти з життя гетьмана Івана Сулими.

Будучи соратником Петра Сагай­дачного, Іван Сулима, високоосвічений нащадок давнього українського шляхетського роду, брав участь у численних бойових походах на турків і татар. У жорстоких герцях під стінами Трапезунда і Кафи, на безмежних просторах Таврійських степів гартувався його сталевий клинок, міцніла воля, зростала мудрість, а з тим усим – повага з боку побратимів. Ставши полковником і козацьким отаманом, в одному з тяжких нерівних боїв напівживим потрапив до полону, а звідти – рабом-веслувальником на двопалубну галеру-каравелу, відбиту османцями у венеційських купців. Між іншим, турки з повагою ставилися до супротивників – звитяжців, до того ж розумних і мудрих, яким виявився «гяур Сулиман». Тож через рік ходіння на «Ісмаїл-паші» веслувальником полковника розкували і призначили старшим над рабами при веслах, або «бичем божим». Саме в цій іпостасі і знайомить читача зі своїм головним героєм Б. Сушинський. Сулима має змогу, на відміну від рабів, прикутих до лав, пересуватися не лише веслувальною, але й верхньою палубою, де знаходить співрозмовника в особі командира азабів так називалися тодішні морські піхотинці, що супроводжували турецькі військові кораблі, допомагаючи обороняти їх від супротивника, а також беручи участь в абордажних боях та захопленні плацдармів на ворожих сухопутних територіях, і здебільшого складалися з найманців,  Ардалл (так звали офіцера) був, як і більша частина його підлеглих, іллірійцем – представником древнього народу, розпорошеного по берегах Адріатики ще римлянами. Турецька команда «Ісмаїл-паші» на чолі з капітаном Валідом недолюблювала сателітів-іллірійців, інтуїтивно відчуваючи, що ті готові повернути зброю проти своїх повелителів за будь-якої слушної нагоди. Ардалл, на відміну від рядових азабів, був ще й адептом таємної патріотичної організації, керівники якої – представники знатних родів – мали стратегічною метою об’єднання іллірійців та відновлення своєї державності. І йому зрозумілі були думки «скіфа Суліми – справжнього велетня, вилицювате обличчя котрого з широким підборіддям та прямим, ледь приплюснутим носом, надавали козацькому ватагові того суворого і войовничого вигляду, який змушував вбачати в ньому людину рішучу, з твердою волею і крутою вдачею». Їм обом з чогось треба було починати свій шлях до волі та свободи. І об’єднавчим началом для обох стала думка про захоплення першокласної на той час, добре озброєної гарматами з правого і лівого бортів, високоманеврої вітрильно-весельної галери-каравели, на якій вони знаходилися. А коли така нагода видалася, то лідером бунтівників став не Ардалл, що мріяв про славу великих римських полководців Сулли, Марка Камілла та Квінта Серторія, і сам був представником наймогутнішого іллірійського племені – далматинців.

Захопити «Ісмаїл-пашу» з трьома сотнями турецького екіпажу вдалося завдяки швидким, високопрофесійним діям полковника Івана Сулими, який зумів не лише блискавично вивільнити з кайданів рабів-веслярів (серед яких було півсотні козаків), озброїти їх і спрямувати у найважливіші корабельні сектори, але й вивести галеру-каравелу складним фарватером із тісної бухти безіменного адріатичного острівця на велику воду. Ардалл же під час жорстокої січі на «Ісмаїл-паші» виявився за бортом корабля, де й провисів на кормовій мотузці весь бій, а повернувшись на палубу, переховувався у каютці бранки капітана Валіда (убитого нею ж), польської баронеси Ванди фон Оржинської. Сама ж великосвітська дама, якій була уготована роль наложної рабині жорстокого морського вовка Валіда-аги, активно допомагала козацькому полковникові у підготовці бунту. Азаби у плині бою, не бачачи у своїх лавах командира, повністю підкорялися наказам Сулими. Перед ним же схилив голову у поклоні честі австрійський підданий, капітан, граф Віктор фон Штаффен, що командував на «Ісмаїл-паші» корабельною артилерією. Як згодом виявилося, він був ще й таємним агентом папи римського Павла V. Cаме від нього, за допомогою пташиної пошти, Ватикан найпершим дізнався про безприкладне захоплення козацьким полковником Іваном Сулимою великого турецького військового корабля, котрий був у Середземному морі грозою венеційських, італійських, французьких, іспанських купецьких суден. Звістка була приємною ще й з огляду на те, що новий капітан «Ісмаїл-паші» спрямував відбитий ним корабель до берегів Італії. Адже папу і святих отців-кардиналів не стільки цікавила галера-каравела (хоча й вона була добрим подарунком), скільки, власне, постать Сулими. Бо саме такі командувачі – сміливі, розумні, освічені, рішучі в діях – потрібні були Ватиканові у його протидії експансіоністській політиці стосовно Європи з боку Оттоманської Порти, війська якої окупували на початок ХVІІ століття Балкани, більшу частину Адріатики і Карпат, брали в облогу навіть столицю Австрії Відень. Войовнича мусульманська імперія стала найбільшою загрозою католицтву і християнству взагалі. Це прекрасно розумів перш за все папа римський, який благословив французького герцога де Невера (прямого нащадка останнього візантійського імператора Палеолога) на створення європейської Ліги християнської міліції, здатної протистояти турецькій навалі. Європейські монарші двори схвалили ініціативу Ватикану, проте, охоплені боротьбою родів та кланів за владу, матеріальні ресурси і території, створювати спільні збройні формування не поспішали. Та й лідера, здатного об’єднати однією ідеєю велике військо і повести його за собою в бій проти турків і татар, не знаходилося. Тоді й звернув Ватикан увагу на українського гетьмана Петра Сагайдачного, який здійснив кілька переможних походів сушею і особливо морем до турецьких володінь.

– Наразі в образі козацтва маємо, ваша святосте, єдину силу, яка не лише рішуче протистоїть мусульманським військам на своїй землі, але й здійснює напади на Стамбул, Варну, Кафу, Трапезунд та інші турецькі і татарські міста, – ділився думками з папою його секретар, архієпископ Одіні. – Як свідчить герцог де Невер, увесь світ панічно боїться яничарів, а самі яничари панічно бояться… козаків.

– Тож чому б нам не націлити козаків на голови невірних мусульман? Не забуваючи при цьому, що козаки теж християни, нехай і східного обряду, – була відповідь папи, продовжена фразою секретаря:

– …Та й самі битви зможемо тоді перенести з підвладних Святому Престолові земель на землі козаків.

Це лише один з численних діалогів, якими майстерно і доречно помережено роман. Вони надають вагомості і більшої достовірності історичним фактам та вигаданим автором епізодам. Через діалог тих же понтифіка і його секретаря дізнаємося, наприклад, про такий маловідомий факт з життя Петра Конашевича Сагайдачного, як його переговори щодо призначення гетьмана головнокомандувачем Ліги християнської міліції, про що засвідчують ділові папери, знайдені в архіві французького містечка Карпантри, у якому розташовувалася штаб-квартира ліги та самого герцога де Невера. На жаль, можна лише здогадуватися, чому український гетьман відмовився від пропозиції: скоріш за все – через поважний вік. Сагайдачному вже було далеко за сімдесят, а на порозі бовваніла польсько-турецька війна (українські козаки підпорядкувалися польській короні). У героїчній битві під Хотином Сагайдачний зазнав поранення. Хоча поля бою не полишив і здобув перемогу…

…Полковника Івана Сули­му, як найавторитетнішого після Сагай­дачного отамана в українському козацькому середовищі, Ватикан зустрічав з великими почестями. Він був першим і останнім козацьким воєначальником, удостоєним особистої аудієнції папи римського. Йому, знову ж-таки першому і останньому з козацьких вождів України, Павло V по закінченні бесіди вручив свою найвищу відзнаку – золотий медальйон, як благословення на боротьбу з войовничою султанською Портою. Зроблено це було у присутності багатьох закордонних послів і викликало неприховане невдоволення посла польської корони, чиїм підданим був Сулима.

Цікава подробиця. На за­вер­шальному прийомі в Ри­мі, який пройшов у резиденції французького посла де Брейонна, командувач італійськими колоніальними військами генерал Грассано запропонував Сулимі чин генерала і командування корпусом на півночі Італії, а згодом – командування всіма колоніальними військами Італії в Європі та в Африці. Яка, мовляв, різниця, де воювати проти одвічного ворога не лише українців, а й усього християнського світу?

Щиро подякувавши за пропозицію, Сулима відповів:

– …Упродовж усього перебування в неволі я мріяв тільки про одне – повернутися в степ, на Січ, знову водити козаків на ворога. Даруйте, генерале, проте проміняти козацьку вольницю Дикого Поля на генеральський мундир… Це не про мене…

Усьому знаходиться місце переплетіннях сюжету цього історичного роману: філософським міркуванням про сутність свободи і волі, політичним інтригам, батальним сценам, високим почуттям, порядності та великій зраді, яка зрештою привела славного воїна, гетьмана на королівський ешафот у Варшаві. Прочитайте, поміркуйте, проведіть паралелі з нашим буремним сьогоденням.