Нещодавно в Парижі відбулася всесвітня конференція з клімату. Високі посадовці 197 держав світу, будучи стурбовані погіршенням клімату, заходилися виробляти спільні рішення, щоб зберегти нашу планету.
Зміни світового клімату поки що не помітні для мене тут, на півдні Одещини – у краї унікальної природи. Але стан довкілля викликає тривогу: засмічені лісопосадки, яри, пришляхові канави. Хто побував на нашому унікальному озері Ялпуг, той не міг не помітити, що по ньому плавають пластикові пляшки, пивні банки тощо. Усім цим захаращені ділянки прибережної зони й навіть дно озера.
Як відомо, період природного розпаду поліетиленових пакетів становить від 200 до 1000 років. В одній із телевізійних передач почув, що продукти розпаду хімічних, побутових та інших відходів уже знаходять в окремих особинах морської риби.
Але ж є ще електролампочки-економки, різні батарейки, міні-акумулятори, що несуть небезпеку після їх використання. Виробники такої продукції попереджають про необхідність спеціальної утилізації, але в наших умовах це не робиться (принаймні в районах).
Які саме загрози ховають у собі стихійні смітники, ніхто докладно не знає. Може, в них містяться джерела хвороб, алергій, отруєнь? Хто й коли поставить їм перепону? Потрібні зміни у свідомості людей, діях посадовців. А головне – необхідна ефективна система державної протидії негативним явищам у цій сфері.
Ряд держав світу, оцінюючи небезпеку безвідповідальності стосовно довкілля, стали вдаватися до захисних заходів. Так, в одній із найбідніших держав світу – Танзанії – запроваджено суворі заходи за ввезення поліетиленових пакетів: за порушення встановлено штраф дві тисячі доларів. Аналогічні санкції існують у Малайзії. Оголошено війну поліетиленовому сміттю в Данії. У великих містах Туреччини встановлено автомати, що приймають пластикові пляшки; натомість видають корм для бездомних собак і кішок. Бодай би щось та й перейняти із практики цих далеких і близьких країн! А поки що у нас дозволено безкарно викинути будь-яке сміття де заманеться.
У нашому степовому краї чималу роль у захисті від посухи, ерозії земель відіграють лісосмуги, посаджені в далекі 50-60-ті роки минулого століття. Сьогодні вони нещадно знищуються, будучи беззахисні: орендарі, власники землі, суміжної з лісосмугами, жодної відповідальності за «зелені легені» не несуть. І місцевий лісгосп стверджує, що це – не його юрисдикція.
Нерідко ці ж посадки, суху траву й очерет підпалюють – згоряє все живе, а також сміття, зокрема автомобільні покришки, від яких виділяються особливо небезпечні для здоров'я людей хімічні сполуки – канцерогени. Люди, що вдихають дану суміш, ризикують захворіти на бронхіальну астму, онкологічні захворювання.
Євросоюз ще 2003 року ухвалив рішення щодо найсуворішої заборони на спалювання шин. У нас же цього найчастіше ніхто не помічає.
У таких умовах, на мій погляд, найдієвішою формою боротьби з особливо небезпечним сміттям має стати його утилізація, організувати яку можна через економічну відповідальність тих, хто виробляє й реалізує пластикову, поліетиленову, скляну та іншу тару, автомобільні шини, акумулятори тощо. Необхідним є також підвищення відповідальності населення, посадовців шляхом застосування відповідних правових норм.
Вважаю, що стурбованість зазначеними проблемами у читачів газети може викликати певний скепсис: нам би якось вижити в умовах стрімкого зростання цін, безробіття, низьких зарплат і пенсій. І все-таки мовчки спостерігати за тим, що діється з нашою природою, яка шкода їй завдається, – то втрачати право на майбутнє.
