Устим Якимович Кармелюк – селянський ватажок у антикріпосницькій війні на Поділлі, Київщині, Бессарабії. Понад двадцять літ воював проти визискувачів. Самодержавні посіпаки заарештовували його, відправляли у кайданах до Сибіру. Але народний герой утікав, повертався на Україну, знаходив нових спільників-побратимів.

Біографи нашого Кобзаря стверджують, що батько поета і художника Григорій Іванович, чумакуючи, брав із собою в дорогу синів. Середульший син Тарас побував з чумаками у Єлисаветграді, Умані, Балті.

Блукаючи у вільний від муштри час довкола Новопетрівської фортеці, Тарас Шевченко згадував своє чумакування.

…Стиха поскрипують вози. Воли у ярмах ритмічно похитують головами, несуть на широких рогах призахідне сонце. Чумаки погейкують на худобу, перемовляються. Обіч польової дороги заблищало річкове плесо, обрамлене очеретом.

– Це вже річка Кодима. Бачте, зелений лужок. Є де волам пастися. До водопою близько. Місце безпечне. Тож станемо тут табором, бо до Балти ще з двадцять верст, – вирішує ватажок. – Нумо, хлопці, знімайте казан, набирайте води, там, де піщане плесо. Будемо куліш варити.

– А ондечки хати біліють, можна й до дівчат сходити, – зрадів новачок.

– До дівчат підеш – коли грошей заробиш, – зауважив отаман. – Іди рибу ловити. Пан фернат до сільських дівчат голодранців не підпускає.

Молодші чумаки під наглядом отамана взялися готувати вечерю, а батько Тарасика став розповідати страшну бувальщину.

За якийсь непослух пан закував мужика в кайдани. І ось так, у залізі, ходив той чоловік років зо два. Не витримав знущань, залишив дітей сиротами.

Чумаки посмутніли. У Тарасиковій уяві постало бородате видіння засудженого до Сибіру гайдамаки Копія, у хаті якого жили Шевченки. Господиня Катерина, Тарасикова мати, підгодовувала збіглого засланця.

Балачка біля казана, де вже закипало вариво, про знущання та селянський непослух, збройні виступи пригноблених мимоволі навели на події ближчого часу. Хтось із чумаків, оглядаючись на недалекий ліс, зашепотів про Кармелюка.

Ватажок чумацької валки почав розказувати, що від бувалих людей чув, адже захисник знедолених Устим не дає спати панам ще, либонь, від війни з французами.

– Він не хотів панщини робити. І пан за це віддав непокірного у москалі. Служив він у Єлисаветграді. Та недовго. Утік зі служби.

Натерпівся, бідолаха. Перепливав річки на плотах. Ховався в очеретах. На ньому ж була військова одіж. Треба було того одягу позбутися. Помінявся одягом із прошаком. Але пішов не до дружини та дітей, а поквитатися зі своїм паном.

– Ну що, гнилозубий, ти зробив з мене москаля? Я служити цареві та його блюдолизам не буду. Гляди ж, щоб моя жінка та діти панщини не робили!

То була його перша зустріч на волі із паном.

Удруге він прийшов до пана уже зі своїми хлопцями. Вони забрали з панської стайні коней. Чув я від надійних людей, що Кармелюк вигулькнув десь тут.

– А наших волів Кармелюк не забере? – згадав Тарас Шевченко своє дитяче запитання.

– Не бійся, хлопче. Таких, як ми, Кармелюк не зачіпає. Устим карає панів та їхніх посіпак.

Удруге Тарас Шевченко почув про народного захисника у жовтні 1846 року. Тоді за завданням Археографічної комісії він приїздів на південне Поділля змальовувати історичні та архітектурні пам’ятки. У Кам’янці, наприклад, він записав кілька народних пісень, зокрема й про героя-захисника «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…»

Ще через дванадцять років наприкінці Кобзаревого «Журналу» з’являється ще один текст пісні про Кармелюка, записаний рукою петербурзького студента Івана Лазаревського. Ось його фрагменти. Цитуємо так, як записано:

Повернувся я з Сибірі,

Та не маю долі,

Хоч, здається, не в кайданах,

Та не маю волі…

…Зовуть мене розбойником,

Кажуть, що вбиваю, -

Я нікого не вбив іще,

Бо сам душу маю.

Возьму гроші в багатого,

Убогому даю,

І так людей поділивши,

Сам гріха не маю…

Далі Тарас Шевченко записав: «Со­чинение этой весьма немудрой песни приписывают самому Кармелюку. Клевещут на славного лыцаря. Это рукоделье мизерного Падуры».

Наш Кобзар відчув літературне походження пісні про Кармелюка і вважав, що текст належить поету-романтику Тимку Падурі. Насправді ж вірш написав маловідомий поет Ян Комарницький (1784 – 1840).

Народного захисника було підступно вбито восени 1835 року. Судова комісія, що провадила слідство, притягла до відповідальності понад 2700 учасників селянських виступів. Серед засуджених кармелюківців були і наші краяни з північних районів області.

Пам’ять про Устима Кармелюка увічнена у назві села Балтського району, в околицях якого, за переказами, знаходив прихисток народний герой.

З глибин дитинства спливла ще одна пісня про захисника знедолених:

За Сибіром сонце сходить.

Хлопці, не зівайте.

Ви на мене, Кармелюка,

Всю надію майте…

Безсумнівно, Устим Кармелюк був улюбленцем знедолених у різних куточках України.