Для українців ця війна була вітчизняною тільки в тому сенсі, що наші діди і прадіди боронили Батьківщину проти двох окупаційних режимів – німецького і радянського. Війна 1941 – 45 рр. не може бути для нас вітчизняною в її традиційному трактуванні ще й тому, що царська, радянська і путінська Росія – однаково ворожі для України.
У 1930-ті роки в результаті сталінського терору і Голодомору загинули мільйони наших співвітчизників – цвіт нації. За різними підрахунками, з західноукраїнських земель у 1939-1940 pp. до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на північ Росії було вислано від 10 до 20% населення – близько 220 тисяч осіб. Під час придушення національного спротиву на заході України було репресовано близько 500 тис. осіб. За перші два тижні війни у тамтешніх тюрмах співробітники НКВС розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Із відступом Червоної армії на схід масові розстріли політв’язнів відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах. Відступ 1941 року з території УРСР супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВС греблі Дніпрогесу у серпні 1941 р., в результаті якого загинули десятки тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу.
На території України фактично точилися кілька воєн: німецько-польська (1939 – 45), німецько-радянська (1941 – 45), німецько-українська (1941 – 44), польсько-українська (1942 – 47) та радянсько-українська (1939 – 54). Останні бої наших повстанців проти радянської окупаційної влади відбувалися ще на початку 1960 року. Українці боролися проти гітлерівської Німеччини та її союзників у арміях Польщі та СРСР, Канади і Франції, США та Чехословаччини, на фронтах Європи, Північної Африки та Південно-Східної Азії, на Тихому та Атлантичному океанах.
Народ України дав збройним силам СРСР 7 млн бійців, що становило 23 відсотки особового складу Червоної армії. Але й зазнав великих втрат: кожен другий з українських воїнів загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Наші співвітчизники вписали безсмертні сторінки в історію війни.
За ратну звитягу близько 2,5 млн українців були нагороджені орденами і медалями. З 11603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 – українці, причому 32 з них удостоєні цього звання двічі, а один – І. Кожедуб – тричі.
За «законами військового часу» чоловіки, які потрапили в окупацію, мали власною кров'ю «спокутувати провину» і довести свою відданість «Советской Родине». Прикладом неймовірної жорстокості сталінського режиму була мобілізація на визволених від окупації територіях України всіх чоловіків від 15 до 60 років в загони так званих «чорносвитників», яких кидали в бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї і без переодягання у військову форму. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили.
Наймасовіше «чорносвитники» використовувалися в 1943-44 роках на українських територіях. Майже всі вони гинули. Розрахунок був на те, що «чорна піхота» змусить німців вистріляти запас боєприпасів, щоб полегшити регулярним частинам атаку на німецькі позиції. Таке ставлення до свого населення дивувало навіть німців, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («солдати на заклання»).
О. Довженко записав у своєму щоденнику 28 листопада 1943 року: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав». Лише в одній Кіровоградській області таких «чорносвитників» з жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тис. чоловік. Практично всі вони загинули.
Про жорстоке ставлення радянського військового командування до мобілізованих чоловіків щойно визволених територій України писав у своїх мемуарах М.С. Хрущов. Зокрема, згадував сумнозвісну відмову Г. Жукова озброїти і обмундирувати новобранців напередодні форсування Дніпра. Як результат, Київ був визволений у 1943 р. ціною щонайменше 380 тис. солдатських життів. Серед них – приблизно 250 – 270 тис. «чорносвитників»
Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні наш народ: уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до
2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн чоловік. Понад 41 млн з них були українці. З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст і містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР.
У 1945 р. в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали в 1941 р. За підрахунками Інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн українців, у партизанських формуваннях – від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА – понад 100 тис. Наші прямі людські втрати, за оцінками цього інституту, становлять 8 – 10 млн, демографічні – 10 – 13 млн осіб.
Ми схиляємо голови перед мільйонами загиблих у німецько-радянській війні 1941 – 45 рр., але ця війна для молодого покоління вже стала історією. А сьогодні наші душі обпікає біль, коли ми бачимо сльози матерів, що нині хоронять своїх синів, які віддали свої молоді життя за свободу і незалежність нашої України.
Після Майдану та великих жертв війни на Донбасі український народ ніколи вже не відмовиться від свободи і права на власну суверенну державу. Протягом 25 років ми думали, що незалежність – це дарунок Божий, але це не так. Сьогодні за нашу незалежність і нашу перемогу ми платимо велику ціну життями наших кращих синів і дочок. Сьогодні Україна змушена воювати за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. І це – наша вітчизняна війна.
