80 років тому Одеська військово-морська база Чорноморського флоту одержала у своє розпорядження щойно збудований потужний секретний об’єкт. Генеральним будівничим таких споруд уздовж західного кордону СРСР був відомий фортифікатор Д. Карбишев.
411-та берегова батарея (це про неї піде мова) була доволі складним комплексом з добре оснащеною системою життєзабезпечення. На глибині понад 20 метрів, під шаром землі та залізобетону, розміщувалися казарми для особового складу (налічував 356 бійців), складські приміщення, котельня з паровим опаленням, артезіанська свердловина, водогін та системи відкачування ґрунтових вод, вентиляції та хімічного захисту, радіотелефон.
А на поверхні, у гайочку – зовсім інша картина – біленькі «хатки». Під кожною «хаткою» - морська далекобійна гармата, а при ній – випробувана обслуга.
- Командиром 411-ї батареї було призначено досвідченого капітана Нікітенка. Уперше засекречена батарея заявила про себе 5 серпня 1941 року, завдавши відчутних втрат військам загарбника, який мріяв про Трансністрію. Війська зосереджувалися в Аккермані перед наступом на Одесу, - розповідав вісім років тому на зустрічі в «Одеських вістях» тодішній директор музею під відкритим небом, полковник у відставці, заслужений працівник культури України Олександр Миколайович Рисін.
Під керівництвом капітана Нікітенка гарнізон далекобійної морської батареї виконав 220 гарматних стрільб. Користуючись даними розвідки, захисники Одеси не раз знищували живу силу і техніку ворога, здійснили 24 артнальоти на командні та спостережні пункти і 72 рази вели дуелі з артбатареями супротивника, знищуючи їх. А ще за статистикою капітана Нікітенка, батарея вистріляла по ворожих позиціях 2200 снарядів (дальність ураження до 48 кілометрів, вага кожного снаряда 97 кілограмів).
…Меморіал на березі моря було відкрито 9 травня 1975 року. Музейним доглядачем відділу обласного історико-краєзнавчого музею став колишній командир батареї. Меморіалу тоді ще, за великим рахунком, не було. Серед горіхового гаю стояла комірчина для сторожа. Росли рівними рядами дубочки.
Молодий гай з експонатами, - зенітками, кулеметами, торпедами, – ставав популярним місцем відпочинку мешканців Південно-західного масиву Одеси. У той час і народилися у мене віршовані рядки:
Неділешньої днини,
Коли цвіла блакить,
На берег вийшов з сином,
Де вітер ледь шумить
В горіховому листі,
Між променів навкіс.
Заплющив очі – місто,
Розплющив очі – ліс.
Стежина-павутинка
Бриніла через гай.
Ішли ми геть нешвидко.
Вже гаю тому – край,
Хоч цього і не прагнеш…
Де шерхав падолист –
Окопи, ні, не справжні,
На малюковий зріст.
Син бігав і розпитував:
Хто,
Звідки наступав,
Де спить гвинтівка дідова,
Чи влучно він стріляв?
Малий ступав по глині…
І все шукав мій син
Слід рідної людини…
Але мовчав полин.
Таким я побачив Меморіал. Олександр Миколайович Рисін очолив його 1980 року. Тоді ще свою бойову батарею згадували 82 колишніх артилеристи. Найдовше тримався навідник другої далекобійної гармати Павло Трохимович Бойко. Та й його душа відлетіла у синє небо. А 2014 року попрощався з Меморіалом 411-ї батареї, з грішним світом і гість редакції газети «Одеські вісті».
...Згадував розповідь полковника Рисіна… Як свідчили факти, вночі на 16 жовтня 1941 року бійці підірвали свою батарею… Захисників Одеси переправили в Севастополь. А звідки ж на Меморіалі взялася морська далекобійна гармата? Як розповідав журналістам О.М. Рисін, йому довелося звернутися до Головнокомандувача Військово-Морського Флоту СРСР С. Горшкова. Той, на щастя, був добре обізнаний з історією оборони Одеси, зворушливо згадував, як він одержував адміральське звання в нашому місті. За дорученням С. Горшкова 180-міліметрову гармату знайшли на Далекому Сході, в одному з берегових укріплень. Через усю країну її везли на Меморіал. Нині важко уявити, скільки люду потрібно було залучити до переправляння такої махини, щоб одесити та наші гості могли відчути себе присутніми на справжній береговій батареї.
А підводний човен? Та субмарина, що піднята на постамент, доживала свого віку у Військовій гавані Одеського морського порту. Одержати її для музею теж було справою непростою. Відповідно до задуму Рисіна, всередині човна повинна була розміститися експозиція. Але на це не вистачило коштів. А сьогодні про неї взагалі не йде мови. Тому дорослі відвідувачі Меморіалу вдовольняються зовнішнім виглядом справжнього бойового човна, а хлопчаки та дівчатка піднімаються крутою драбиною на палубу й зверху оглядають розставлені уздовж затіненої алеї експонати, численні ігрові майданчики.
Зрозуміло, що мають свою бойову історію і трамвай 1941 року «Застава – фронт», і винищувач «И-16», на таких літали герої 69-го авіаполку Шестакова.
Прогулююся з онучкою. Вона просить дозволу пострибати на батуті. Доки вона веселиться з подружками, оглядаю меморіальні експонати. У пам’яті зринають рядки вірша одеського поета Станіслава Стриженюка:
…А що було тут? Знає лиш солдат,
Якого вже серед живих немає:
І кров, і піт, і постріли гармат,
І все оте, що на війні буває.
…І танки у полоні тишини.
Мов жебраки і просять,
і не просять,
Як пенсії учасникам війни,
Сучасники їм квітів не приносять.
Туристи ходять. Чується: «Зер гут!»
Таке мені з дитинства ненависне.
Чекає зброя, поки їй салют,
Хоч раз на рік, а усмішкою зблисне.
Возрадуйся хоч цьому. І не плач.
І йди собі по тінявій алеї,
Де тил берегової батареї
З бетону виріс кладовищем дач.
Окрасою Меморіалу став церковний храм Святого Георгія, покровителя воїнів. На стінах храму золотом записані імена загиблих оборонців Одеси. Ставимо з онучкою свічку. Молимося. Я ще подумки попросив у Святого надоумити братів по вірі припинити війну на сході України.
