Тематичний нині Новий рік припадає між двома датами Різдва Христового за різними календарями – 25 грудня та 7 січня, які теж не варто оминати увагою. Але є й ще одна значуща для українського суспільства дата: завтра виповниться 108 років від дня народження Степана Бандери. Цифра не кругла, але якщо ми так охоче кукурікаємо за китайським Півнем, то чом би не послатися й на сакральне число індусів?
Хоча сам Бандера поставився б украй негативно до такого ґвалтування символіки. Але ж тодішній дискурс був інший, ще не зумовлений нашою дещо шизофренічною добою постмодернізму. Втім, Степан Андрійович очевидно що передчував її, тож наполегливо виступав проти всілякого, як любив висловлюватися, «крутійства» – за простоту й логічність. І ставлення до справи свого життя формулював, як і все, чітко: «Український світогляд є християнський». Що й не дивно чути від сина священика та священицької дочки.
Інша справа – відомий американський режисер Олівер Стоун. Він не став ані юдеєм, ані католиком, бо батьки були байдужі до релігії, а заявився буддистом, а заразом і тричі одруженим захисником синкретичних модерністських релігій. Тож через устрій своєї психіки не може не відчувати ідіосинкразивної відрази до таких особистостей, як Бандера. Що й виразилося у фільмі, скандал довкола якого не вщухає з закінченням року. Стоун узяв під продюсерське крило своєї слави американського режисера українського походження Лопатьонка, випустивши «суровую правду жизні» за назвою «Ukraine on Fire», що мусить натякати на якусь паралель із Довженковою «Україною в огні». Є там і претензія на довженківський пафос, але загалом художній метод нагадує радянські телесюжети про жахіття на двох третинах світового суходолу, не ощасливлених мудрим керівництвом стерильно цнотливої Москви. Та й ідея не дуже відрізняється. А скандал полягає в тому, що, як хором волають російські ЗМІ, «на Украінє істєріческі трєбуют запрєтіть» тощо. Сумнівно, чи є якийсь сенс щось таке забороняти в добу інтернету, але, здається, було б корисніше якраз показувати громадянам – принаймні розумово притомним, щоб укотре продемонструвати інтелектуальну та художню недолугість будь-якої ненависті, в даному разі не особливо й прихованої. Об’єктом заснованої на логічних пересмикуваннях інформаційної агресії тут є як Україна загалом, так і завтрашній ювіляр зокрема. Щоб не вигадувати щось проти вже чудово висловленого, запропонуймо читачеві репліку «Олівер Стоун і бліни на лопатьонку» автора Олександра Богаченка-Мішевського, яку можна знайти в інтернеті, а від себе для прикладу зазначимо хоча б таку перлину словесної маніпуляції, як згадка про бої радянського війська проти «колаборантів» протягом 1950-х років. Колаборантів стосовно кого? Гітлерівців, на той час уже відсутніх як сила? Або «колаборантів», які оголосили відновлення нашої держави вже через кілька днів після початку війни влітку 1941-го – в умовах ворожої до України окупації на території, так доблесно полишеній радянськими військами?
Зрештою, все це зайве: адже люди обирають, які аргументи чути, а які ні, залежно від того, до чого душа лежить, як і в разі зі Стоуном. Для когось і двадцять тисяч «помилково розстріляних» польських офіцерів є неминучим ексцесом війни, і загибель цілого польського ж уряду в авіакатастрофі – прикрою випадковістю; але не так чотиристолітній жорстокий з обох боків конфлікт українців з поляками, що вже почав був відходити в царину історії, та комусь кортить його знову роздмухати... Краще звернутися до вичерпного у формулюванні заголовку в іспаномовному двотижневику «Летрас лібрес» – «Винні, що живі: в глибину пам’яті українців». Там, до речі, Бандеру названо «суперечливою» історичною постаттю. Це типово для західної преси, та й не тільки для неї. Мабуть, саме через цю «суперечливість» українсько-американський історик Сергій Плохій скептично ставиться до публічної глорифікації Бандери в Україні: мовляв, вона не сприяє об’єднанню суспільства. І пропонує полишити вибір у цій справі сумлінню кожної людини зокрема.
А ми між двома датами зацитуймо слова самого Степана Андрійовича, написані до Різдва 1957 року: «Не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі».
