На підставі Указу Президента України День Соборності наша держава святкує з 1999 року.
1919 рiк. Софіївський майдан у Києві… Січневе морозне повітря лунко бриніло від церковних передзвонів. Іван Липа знаходився серед розпорядників долі України – урядовців Володимира Чехівського. Погляд Івана Львовича зупинився на пам’ятникові Богдану Хмельницькому. Що означає жест правиці гетьмана з енергійно піднятою булавою: триматися Москви, чи боронитися від неї? Навала більшовицьких військ говорила про друге.
Не журися, мій добрий козаче,
Ще повернеться доля твоя.
І на радість синам України
Ще заграє яскрава зоря.
Вдарять дзвони в велику годину,
Ми всі радісно кинемось в бій.
Ти воскреснеш, моя Україно,
В повній силі і славі твоїй.
«Чия це пісня? Її співали в Одесі. І тут її співають. А рядки вірша – ніби ще не зовсім виброджене вино. Але у дбайливого господаря воно буде доглянуте».
Згадалися рядки з нещодавно прочитаної статті Михайла Грушевського «Культура краси і культура життя»:
«У нас занадто гарна література, музика, мистецтво в порівнянню з нашим убожеством в громадській і політичній роботі! Справді, як легко у нас зібрати великий і гарний зоспіваний хор, і як – виявилось – трудно зладити добрий, дисциплінований курінь на оборону українських вільностей! Скільки у нас цілком порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів – і як трудно знайти порядного комісара…»
Іван Липа був таким «порядним комісаром». Як медик за фахом, він дбав про санітарний стан міста Одеси, допомагав засновувати часопис «Українське слово», на сторінках якого виступав з полум’яними закликами до згуртування сил, до плідної творчої роботи заради нової України.
Разом із сином Юрієм був засновником видавництва «Народний стяг». За час свого функціонування видавництво дало читачам Одеси серію книжок з актуальних проблем поточного життя.
«Ти потрібен мені тут, у Києві. Чекаю на твій приїзд. Чехівський».
Наказом Директорії УНР від 26 грудня 1918 року Іван Львович Липа був призначений завідувачем управління Міністерства народної освіти. А згодом одержав посаду міністра віросповідань. Лишилися спогади Івана Львовича, як він діставався до столиці з окупованої Антантою Одеси.
І от він стоїть на майдані. Під церковний передзвін, радісні вигуки киян та посланців українських земель, ще не окупованих сусідами, проголошується Акт злуки – єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину незалежну соборну державу.
«Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати усі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української держави на добро та щастя українського народу».
Одесити докладали зусиль і до розбудови ЗУНР. Того ж 1918 року в Одесі було ухвалено відозву, яку підписали керівники Одеської національної ради Іван Луценко та Михайло Климович. У ній писалося:
«...Хоч ми самі тепер у дуже тяжкому стані й загрожені навіть у своїй державності, проте мусимо допомогти нашим галицьким братам оборонити їхню державність, допомогти всім, чого вони просять – вояками, зброєю, грішми, а в першу чергу збройною силою…»
Втім, через політичні чвари у багатьох партіях УНР та ЗУНР, фактичного об’єднання, передусім збройних сил, не відбулося. Добрі наміри Києва лишилися на папері.
Пізніше один із очільників УНР Симон Петлюра напише: «Фактично ідея Соборної України була фразою».
Можливо. Для діячів, які гралися в політику. Але для тисяч, мільйонів українців ідея соборної, незалежної держави була завжди заповітною мрією.
Одним із таких мужніх, послідовних борців за Україну був генерал-хорунжий армії УНР Андрій Гулий-Гуленко (1886 – 1926) – останній командувач Другої Запорозької дивізії,штаб якої розташовувався у Кишиневі. Востаннє комдив вивів своїх вояків на захист молодої Української держави узимку 1921 року. Під Тирасполем був тяжко поранений. Більшовики вилікували його в Одесі. А потім, тримаючи до 1926 року у Харківській в’язниці, вербували до співпраці. При цьому постійно залякували тим, що знищать єдиного сина Володимира. Але хлопчика всиновило подружжя Барладяну: Костянтин та Явдоха. Чекісти знайшли нащадка українського героя у роки Другої світової війни й заарештували. Відправили до Сибіру. З концтабору він не повернувся. У молдавському селі Шибка Григоріопольського району він залишив сина Василька. Коли Василь став дорослим, він не побоявся ступити на дідову стежку. В Україні, і в Одесі зокрема, Василь Володимирович Барладяну-Бирладник був відомий як безкомпромісний борець проти комуністичного режиму, чудовий поет, прозаїк, науковець. Про нього наша газета розповідала у святковому номері до 25-х роковин Незалежності.
А тепер про героя Західноукраїнської Народної Республіки, родове коріння якого мало продовження в Одесі.
Поет Василь Сагайдак, виключений зі Львівського університету за те, що не був прихильником ідеології «единого советского народа», а сповідував ідеологію «соборної незалежної України», знайшов притулок у брежнєвські часи на Одеському обласному радіо. В одеському ж видавництві «Маяк» побачила світ і перша його книжка «Порт». Одного вечора Василь познайомив мене у кав’ярні з цікавим чоловіком, що назвався Андрієм Ветовським.
Згодом, зустрічаючись у кав’ярні «Два Карла», як творча молодь називала цей підвальчик, познайомилися ближче. Одного разу Андрій розповів таке:
«Наш дідусь Остап мав прізвище Вітовський. Ветовськими нас зробили у 30-х роках. Бабуся стверджувала, що Остап Вітовський походив з Галичини. Служив у австрійській армії. Був поранений. Потрапив у полон до росіян. Потім знайшов осідок в Одесі. Тут одружився».
Андрій пильно подивився на мене. З мого боку не було жодної реакції. Василь теж мовчав.
2005 року, здається, я почув по Українському радіо розповідь про Дмитра Вітовського, першого військового міністра ЗУНР. Уточнити, наскільки близькі одеські та галицькі Вітовські, у мене не було змоги, бо Василь Сагайдак залишив наш грішний світ, а з Андрієм доля більше не зводила.
Про Дмитра Вітовського розповідалося… Він навчався на правничому факультеті Львівського університету, став активним діячем Радикальної партії, яку заснували ще Іван Франко та Михайло Павлик. У роки Першої світової війни Дмитро Вітовський – січовий стрілець, командир сотні. У жовтні 1917 року очолював Центральний військовий комітет, що формував українські військові частини.
1919 рік. Військовий міністр Вітовський у складі делегації ЗУНР брав участь у міжнародній конференції. Інформація про невдачі на фронті змусила його терміново повертатися до Львова. Літак, у якому Вітовський летів додому, з якихось причин розбився.
У місті Галичі Івано-Франківської області іменем Дмитра Вітовського нині названо вулицю.
