«Чорноморець, матінко, чорноморець…»

Безкорислива діяльність, бойова майстерність кошового отамана Чорноморського війська Захарія Олексійовича Чепіги невіддільні від нашого південного краю. Недаремно ж в Одесі, на Пересипу, його іменем названо вулицю.

У часи російсько-турецьких воєн загони запорожців неодноразово здійснювали глибокі рейди тилами ворожої армії, спустошували і турецько-татарський Хаджибей. Одного разу граф Панін, вражений козацькою звитягою, в наказі від 20 жовтня 1769 року подякував запорожцям «за послуги від цього війська, такі знамениті». Серед ватажків українського війська називалося й ім’я Захарія Чепіги.

На час зруйнування Січі Захарій Олексійович Чепіга очолював Протовчанську паланку. 

♦Полковницька влада

Ця посада керівника значної військово-територіальної одиниці на землях вольностей Війська Запорозького була однією з найвідповідальніших.

Кожній паланці була підпорядкована певна територія. Полковник паланки мав особливу владу над козаками, які жили у слободах і зимівниках. Він посилав роз’їзди на прикордонні лінії для розвідки про стан справ у ворожих таборах, інформував кошового отамана. Одного з керівників паланок щороку відряджали до столиці для отримання царського грошового та хлібного жалування. Повноваження полковника в його землях були дуже великі: в межах паланки він ототожнювався з кошовим отаманом. А тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку; він дозволяв їм в’їзд у вольності запорізьких козаків. Зовнішнім знаком посади був металевий пірнач. Полковник носив його за поясом. На утримання штату щороку виділялася певна плата.

♦На службі імперії

Чепіга був серед тієї запорізької старшини, яку визнали «благонадійною» і не покарали, як Калнишевського, Глобу та інших.

Григорію Потьомкіну запорожці були дуже потрібні. Командування російської армії розуміло, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле. Але як же можна було повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже володів їх величезними масивами? До того ж князь заселяв ті землі своїми кріпаками із середньої Росії та закріпачив в Олександрівському повіті 250 козаків та понад 500 вільних селян, що сіяли хліб на запорозьких землях.

Шостого квітня 1784 року князь Григорій Потьомкін здобув дозвіл цариці на те, щоб поновити українське військо на зразок війська донського. Князь оголосив, що доручає козацьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати січовиків на військову службу.

На заклик Потьомкіна відгукнулося чимало запорожців. І першим прибув до князя в Єлисаветград із півсотнею козаків Захарій Чепіга. Можновладець дав йому листа на збирання колишніх запорожців та «всяких людей» і не лише на Запоріжжі, а й за Бугом. У січні 1788 року Чепіга уже з полковницьким пірначем їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами й умовляв їх переходити на територію, уже підвладну Росії.

Приготування до нової війни збентежили запорожців, що прийняли турецьке підданство. Такий настрій мав відображення в народній пісні:

Ой наробили та славні запорожці
та великого жалю;
Що не знали, кому поклонитися – 
та котрому царю.
Ой поклонилися турецькому – 
під ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре – 
що брат на брата бити.

♦Кошовий Чорноморського війська

До кінця 1787 року піші запорожці збиралися під рукою Сидора Білого, а верхівці – під командою Чепіги.

На початку літа 1788 року в лимані біля Очакова спалахнув морський бій. Запорожці кинулися штурмувати турецькі кораблі. Кошового отамана Сидора Білого було поранено. Наступного дня він помер.

Поховавши його за запорозьким звичаєм, козаки зійшлися на раду, аби обрати нового кошового отамана. Голоси поділилися. Перші гукали:

– Виберімо Антона Головатого! Він мудрий – буде добре правити кошем!

Другі не погоджувалися: 

– Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр. Військові треба ватажка! Харка Чепігу – кошовим. Він завжди бусурманів перемагає, бере їх в полон.

– Та не дуже харкайте! Головатого кошовим!

Скінчилося все на тому, що обрали Чепігу. І князь Потьомкін затвердив те обрання.

Того ж року Чепіга отримав чин полковника російської армії, а військо стало називатися Чорноморським.

Захарій Олексійович часто чув нарікання на російських генералів, що вони не постачають козаків припасами, недодають жалування. Проте кошовий завжди умів заспокоїти підлеглих.

Хаджибейська звитяга

Під час облоги Очакова російські генерали надавали особливого значення Хаджибею, що опинився у них за спинами. Вони раз по раз надсилали отаманові накази, вимагаючи провести розвідку ситуації під Хаджибеєм. Небіж Григорія Потьомкіна – Павло Потьомкін навіть звернувся до Чепіги з особистим листом.

«Бажав би я, шановний мій Захарію Олек­сійовичу, – писав він Чепізі 11 серпня 1788 року, – аби ви, якщо зможете, захопили з суден, що приходять до берега чи від Хаджибея, двох, а хоч би й одного турка. Якщо можливо, засідку зробити або як самі знаєте. Якщо приведете «язика», послугу зробите його світлості і мені приємного багато».

Прохання можновладця було виконано негайно. Того ж дня отаман Чепіга на чолі загону сміливців вирушив під Хаджибей. А наступного дня російське командування було поінформоване, що козаки привезли звідти двох турків. Їх полонив особисто Чепіга.

Дії українців під Хаджибеєм недовго були лише розвідувальними. Виконуючи розпорядження Григорія Потьомкіна, козаки під командою Захарія Чепіги спалили в самому місті склади з борошном та іншими військовими припасами, знищили склади на березі.

Хоробрий отаман за цей подвиг одержав орден Святого Георгія ІІІ ступеня.

♦Царська ласка

Активна участь колишніх запорожців у війні 1788 року була взимку забута. Чепіга змушений був розпустити вершників до весни, бо для коней не було заготовлено сіна. На острові Березані козаки ледве не пухли з голоду. А від морозу вони рятувалися лише тим, що палили фортечні будівлі.

Тієї зими багато суден затерло льодом, і щоб зберегти кораблі, князь Потьомкін звелів вирядити 300 чорноморців, наказавши генералу Суворову забезпечити їх теплим одягом, видати харчі й платити за роботу по 12 карбованців на місяць. Але Суворов і не поворушився. З цієї причини багато козаків, працюючи на льоду, покалічилися. Сорок вісім чоловік відвезли на суходіл з відмороженими кінцівками. Декілька козаків померли. Решта повтікали. Усього за зиму 1788-89 років з голоду, холоду, від дуже тяжких робіт загинули близько 500 козаків.

Тяжко жилося і тим, що лишилися працювати на землі. Коли з наказу Григорія Потьомкіна кошовий отаман почав збирати весною військо, то більшість поміщиків не пускали запорожців, вважаючи їх своїми кріпаками. Кріпосники змушували козацькі родини вдень працювати без спочинку, а на ніч забивали їх у колодки, щоб не втекли з панщини. Інших козаків після тяжких поденних робіт увечері сікли різками й кидали на ніч у ями. А один пан, довідавшись, що від нього втекли кілька козаків до кошового Чепіги, замкнув їхні сім'ї у пустку, не давав їм їсти і по тричі на день бив батогами не лише жінок утікачів, а навіть дітей-підлітків.

Вболіваючи за покривджене товариство, кошовий Чепіга написав про ті всі лиха князю Потьомкіну, прохаючи дати війську обіцяну землю, на яку б можна було б переселити козацькі родини.

Здогадуємося, що князь до того часу випустив уже на волю тих запорожців, які згодилися служити у війську, бо він видав новий наказ про те, щоб урядовці не перешкоджали козакам записуватися на військову службу, щоб родини тих козаків ніхто в неволі не тримав, кривди їм не завдавав.

Кошовий Чепіга посилав до поміщиків козацьку старшину. Але тих старшин представники місцевої влади брали під варту, а папери, видані їм від кошового отамана, рвали на шматки. З цієї причини козаки сходилися до війська дуже мляво. До осені служилих побільшало, бо князь Потьомкін змушений був посилати уже не старшину, а своїх чиновників, і ті силоміць дещо зробили.

♦У піснях та легендах

Про штурм турецької фортеці Єні Дунья та оволодіння поселенням Хаджибей історики неодноразово писали. Збереглися й офіційні документи того часу. Тому зупинятися на діях військових підрозділів Головатого не будемо.

Коли турецький гарнізон, відчувши свою поразку, почав втікати з фортеці до порту, по ньому вдарив Захарій Чепіга, довершивши спільну перемогу над ворогом.

У рапорті до князя Потьомкіна про штурм генерал Гудович відзначав:

«Маю віддати справедливу похвалу війську чорноморських козаків і особливо керівникові його, панові полковнику та кавалеру Чепізі, який ударив по неприятелю, що втікав із замку…».

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира.

Подвиги чорноморських козаків зберег­лися у пам’яті одеситів. У нашій українсько-литовській родині за святковим столом моя теща любила співати народну пісню про «чорноморчика»:

…Простояла ніченьку, тай байдуже.
Люблю чорноморчика, люблю дуже.
Чорноморець, матінко, чорноморець,
Він мене до серденька щиро горне.
Чорноморець – степу син і син моря.
Ніяка біда його не поборе.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті