У ці дні українське суспільство згадує трагічну сторінку історії – Голодомор 1932-33 років. Виступаючи на засіданні Генасамблеї ООН, Президент України Петро Порошенко закликав світову спільноту визнати Голодомор актом геноциду, оскільки він був штучно організований тоталітарним режимом Сталіна.

Голод не був чимось геть новим для радянських людей. Перед тим уже траплялося таке лихо у 1920-ті роки. Зазнали його українці й пізніше – у 1940-ві. Але найстрашнішим був голод, що тривав із квітня 1932-го до листопада 1933 року. За ці сімнадцять місяців загинули від 7 до 10 мільйонів жителів України, чверть із них – діти до десяти років. За національним складом близько 81% загиблих були українці, 4,5% – росіяни, 1,4% – євреї, 1,1 % – поляки. Серед жертв були також білоруси, болгари, угорці. Квіт націй, трударі-селяни, які знали та вміли господарювати, забезпечували свою родину, а заодно й нову державу.

Утихомирити народ і ліквідувати генофонд – такою була мета правлячої верхівки. І спосіб був обраний особливо нелюдський.

Опір більшовицькому режиму після поразки національно-визвольного руху українців у 1917–1921 рр., і навіть на початку 1930-х рр., у плині насильницької колективізації на селі, був наймасовішим в СРСР. Це був головний біль для Сталіна. Неколективізоване село – бастіон опору режимові та найбільшу соціальну базу боротьби за незалежність – московська влада вважала силою, найнебезпечнішою для самого свого існування. Українські селяни були головним ресурсом антибільшовицьких повстань, що прокотилися в першій половині 1920-х років. Сталін постійно підкреслював важливість «українського питання». Так, 11 серпня 1932 р. у листі до Лазаря Кагановича він писав: «Найголовніше зараз – Україна… якщо не візьмемося зараз за Україну, Україну можемо втратити». 

Тільки з Одеської області з ініціативи Кагановича за територію України було вислано з конфіскацією майна понад півтори тисячі селянських родин.

Хліб був  – але влада його забирала

У 1931 році Україна здала менше хліба, ніж у 1930-му. І тоді спеціальною постановою ЦК ВКП(б) січень 32-го оголосили бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель. І на той рік саме Україна була визначена найбільшим в СРСР постачальником зерна. Шостого грудня 1932 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову про занесення на «чорну дошку» сіл, які «злісно саботують хлібозаготівлі». Спочатку постанова стосувалася Дніпропетровської, Харківської й Одеської областей. Зокрема, невиконання колосального плану хлібозаготівель Одещиною спричиняло в якості репресивного заходу скорочення хлібного пайка для міста. 

Однак уже за кілька тижнів список був розширений і охоплював 82 райони в усіх областях УРСР. Ці території стали режимними резерваціями під контролем військових частин і ОДПУ. Покарані – а це 735 сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів і навіть районів – перетворилися на свого роду гетто. Припинялося постачання будь-яких товарів для селян, як одноосібникам, так і колгоспникам заборонялася торгівля. 

Голод був викликаний не тільки реквізицією зерна. Конфісковували всі види продовольства – картоплю, птицю, м’ясо, овочі та фрукти. Селянам не залишали нічого. 

У звіті таємно-політичного відділу ОДПУ стосовно кінця 1931-го – початку 1932 року констатувалося: «У ряді населених пунктів (Київської, Одеської та Вінницької областей) УРСР спостерігаються продовольчі труднощі (в оригінальному документі вжито вираз «продсложности») й випадки голодування колгоспних родин». У тодішніх офіційних документах немає згадок про голод. Використовуються евфемізми на зразок «продсложностей» і пом’якшене «голодание».

Працівники Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України з’ясували цифри, згідно з якими виходить, що у пересічному селі півдня України від Голодомору загинуло в два-чотири рази більше людей, ніж у Другій світовій війні. 

Щоб хоч якось зупинити вимирання села, навесні 1933 року на Одещину було переселено п’ятнадцять тисяч вихідців із Середньої Азії та 6750 родин із Росії та Білорусі, а це близько тридцяти п’яти тисяч осіб.

Канібалізм став звичайним явищем. В Одеській області навесні та влітку 1933 року у повідомленнях ОДПУ зазначалося 420 випадків, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодуюча родина вбивала найослаблішого, найчастіше дитину, і поїдала його. 

Голод був не тільки в селах, але й у самій Одесі. Починаючи з весни 1929 року місто дедалі більше відчувало брак продуктів і предметів найпершої потреби. Плоди суцільної колективізації яскраво позначилися вже 1930 року, а до кінця 1931-го двокілограмовий буханець чорного хліба коштував на Привозі 40-50 рублів.

Найпохмурішим місцем тодішньої Одеси була площа Червоної Армії (Соборка). Туди сходилися колгоспники-втікачі в надії випросити хліба. Багато хто був уже такий слабий, що помирав, щойно відкусивши шматочок. Але частіше їм нічого не діставалося – городяни проходили мимо, бо й самі нічого не їли. Перед смертю селяни пухнули, божеволіли й обдирали на деревах кору. Трупи збирали штабелями й вивозили за місто.

Голодною Одеса була ще довго. У вільному продажі хліб з’явився влітку 1934 року, а картки скасували лише з 1935-го.

Заборонена правда

До 1940 року Одеська область кінчалася в Овідіополі та Маяках. На іншому березі Дністра, від Білгорода-Дністровського й аж до Ізмаїла, все було румунське. Не можу сказати, що поділяю точку зору деяких своїх колег-істориків, які вважають, що Голодомор не був спланованою акцією радянської влади зі знищення народу, що це, мовляв, був випадковий голод, викликаний кліматичними умовами. Виникає питання, чому ці «кліматичні умови» кінчалися на кордоні СРСР. Бо в 1932-1933 роках ані в західних нерадянських областях України, ані в Молдові, ані в південній частині Одеської області ніякого голоду не було. А в радянській Україні, на додачу до всіх чорних дошок і блокади, влада ще ухвалила «закон про три колоски» – щоб позбавити селянина бодай якоїсь змоги підгодувати свою родину.

За даними дослідників, демографічні наслідки Голодомору досить відчутні й досі. На думку професора С. Кульчицького, голодомор в Україні є одним із двох різновидів геноциду, який можна визначити як «терор голодом». Метою було «часткове знищення українського народу для того, щоб залякати інших». Жертвами штучного голоду були українці не тільки в УРСР, але й на Кубані.

Голодні періоди в Україні та інших колишніх республіках СРСР стали закономірним результатом державної політики, у якій людина не була пріоритетом. У багатьох нині незалежних державах дано історичну оцінку голодоморам радянського періоду, їх визнано злочинами проти людства.

Двадцять країн світу визнали голод в Україні геноцидом українського народу. У Росії ж питання про юридичну відповідальність сталінського режиму за загибель населення в мирний час через злочинну некомпетентність і системне зневажання правом людини на життя навіть не порушувалося. 

З кожним роком правда про Голодомор в Україні поширюється в українському суспільстві та світовій спільноті. Сьогодні вже немає сумніву, що 85 років тому сталінський режим свідомо вчинив жорстокий злочин проти української нації, внаслідок чого були виморені мільйони українських селян. Дуже важливо, щоб правду про цю трагедію знали не тільки ми, але й люди в усьому світі, а також прийдешні покоління.