Квітень для мене завжди, немовби степова весняна квітка, цвіте і пахне. Третього ж числа – день народження нашого земляка, справді народного письменника, класика української гумористичної літератури Степана Олійника, а цього року ми відзначаємо 110-річчя від дня його народження, окрім того особисто для мене виринає така кругла дата, як сімдесятиліття першої зустрічі зі Степаном Івановичем – в Одесі, у Будинку вчених, під час наради літераторів-початківців.
Ім’я Олійника запам’яталось мені ще тоді, як прочитав по складах у газеті «Чорноморська комуна» надруковані ним оповідання діда Герасима, дотепного народного мудреця. Не дивно, що в
1944-му, влітку, з цікавістю прочитав у тій же «Чорноморській комуні» звістку про приїзд Олійника у рідне село Третю Миколаївку та про його виступи перед селянами Миколаївського району, зокрема і з читанням нових оповідок діда Герасима про пригоди, що сталися з ним в роки тоді зовсім недавньої німецько-румунської окупації. Деякі оповідки передрукувала, зокрема, сусідня березівська районна газета «Степова комуна». Я, березівчанин, учасник патріотичного підпілля, був захоплений творами Олійника, що скипали справжнім народним гумором. Чи не тоді все й почалося?
З власними опусами, пригадую, виступив на зібранні літературного гуртка в Одеському торговельному технікумі. І от у квітні 1948-го керівник гуртка незабутній Дмитро Денисович Ткаченко, вчорашній фронтовик, каже мені: «Борисе, у Спілці письменників я чув, що буде нарада початківців і що на неї запросили відомого в Одесі ще з двадцятих років Степана Олійника. Він, між іншим, тут кооперативний технікум закінчив. Своя людина, так би мовити. Спробую познайомити тебе з ним на нараді, директор відпускає тебе на всі три дні!».
Привітний кремезний чолов’яга, а то був саме Степан Іванович Олійник, посадив мене за стіл у вітальні Будинку вчених, сам сів навпроти і підбадьорив: «Ну, давай, читай, козаче, будь як у дома». І я заходився. Читав про пригоди недолугих румунських окупантів на березі Тилігульського лиману, про одеського автоінспектора-хабарника, який брав з шоферів тільки по карбованцю (о, тодішній карбованець!), зрештою – про тхора…
– Тхір пошився в оперативники? – засміявся Олійник. Варто запропонувати до друку!
Завершилася наша зустріч добрим побажанням Степана Івановича: «Щасти тобі, земляче! Відчуваю, і з тебе професійного торгівця не вийде, навіть якщо закінчиш технікум з червоним дипломом».
Я й справді вийшов у 1949-му із технікуму з червоним дипломом, а через півтора року вже клав у бокову кишеню піджака посвідчення завідувача відділу культури і шкіл тернопільської обласної газети «Вільне життя» (жива й сьогодні!).
Олійник залишився моїм кумиром назавжди. У 1967 році я, як заступник редактора «Чорноморської комуни», відповідальний за проведення півстолітнього ювілею газети, звернувся до Степана Івановича, колишнього її співробітника, з проханням відгукнутися на важливу подію, і лист його був надрукований у ювілейному номері. Востаннє ми зустрілися в 1975-му на печерському пагорбі, в Києві, в редакції «Літературної України», куди я приїздив на нараду, коли працював власним кореспондентом цієї газети після вигнання з «Чорноморки». Степанові Івановичу, помітив, дуже нездоровилося, але гумор не покидав його. Через шість років Олійник пішов з життя. Я тоді знову вже працював у «Чорноморській комуні» заступником редактора і взяв безпосередню участь у вшануванні класика української гумористичної літератури, корифея української журналістики в його рідному краю – «Олійниківськими читаннями», що переросли у поширений на Одещині та багатьох інших областях України «Ярмарок сміху». І цього року – року 110-річчя від дня народження Степана Олійника, «Ярмарок сміху» вируватиме, залунає новими молодими голосами. Я ж оголошую на ньому про підготовлений до друку власний подарунок пам’яті видатного земляка – книжку сатири і гумору «Щука від Геродота» – з посвятою.
Пропонована нижче весела історія – з рукопису цієї книжки.
Борис Дубров
