Чутки про смерть перебільшені

Сто десять років тому побачила світ монографія Данила Заболотного «Збірка робіт з питань чуми». У цій брошурі були підбиті перші підсумки унікальних досліджень українського вченого, виконаних під час поїздок на чумні епідемії до портових міст в Азії та Європі. Під час Першої світової війни він організовував боротьбу з різними епідеміями на Західному, Північному, Кавказькому фронтах.

За своє 63-річне життя Да­нило Кирилович встиг написати безліч праць. Основний список наукових робіт вченого нараховує понад 200 назв. Вони увійшли до двотомного видання 1956-1957 рр. Будинком творчості вченого була здебільшого рідна хата на Україні.

Одеса пишається своїм вихованцем. Іменем вченого названо вулицю у північному масиві міста.

Такий шлях Бог вказував

У густій зелені садків – біляві хати. А в деяких господинь вони підфарбовані синькою. Над тихою водою ставка – замріяні верби. Так, як і колись, неподалік застигла причепурена хата під високою солом’яною стріхою. І в хаті усе лишилося так, як було за життя господаря: дбайливо розставлені книжки на полицях; біля вікна, на столі, старенький мікроскоп – супутник мандрів караванними шляхами Азії; на одвірку висить солом’яний бриль.

Речі підказували, що господар десь тут. Уявімо, що господар зайшов до хати. Високий на зріст, трішки сутулуватий. У нього русявий з рудуватим полиском чуб. Волосся недбало зачесане. З обшарпаних рукавів вигорілого на сонці сюртука висовуються засмаглі кисті рук з рухливими пальцями. Цими пальцями господар хати вміло вправлявся зі скальпелем, пінцетами та шприцами. Ці ж руки заспокоювали хворих.

Розглядаючись по світлиці, що вирізнялася від сусідських хіба що дерев’яною підлогою, крутилося на язиці запитання. Уявний господар Данило Кирилович Заболотний його вгадав. Відповідь не забарилася.

…Вибитися в люди допомагав материн брат Макар Миронович Сауляк. Поспівчувавши рідній сестрі, яка рано залишилася вдовою з трьома дітьми, він забрав мене до себе. Мешкав дядько з родиною у Ростові. Викладав після закінчення Новоросійського університету географію та природознавство у тамтешній прогімназії.

Коли він, Данило, приїздив до матері на літні канікули, то під впливом Макара Мироновича гербарії складав, колекції комах. Постійним супутником його завжди була якась природнича книжка.

Якось увечері заговорили про майбутнє.

– Ростеш ти, синку, нівроку, ніби ясеночок. Треба б тобі до Одеси. Там вчителі кращі, університет є. Такий тобі шлях Бог вказує, – вирішив дядько.

– І своїм коштом навчав мене Макар Миронович у Ри­шельєвській гімназії, – розкривав далі господар свої таємниці.

«Усілякі козявки» усе дужче зацікавлювали. Після гімназичного курсу не вагаючись вступив на природниче відділення університету.

А про що ще запитаємо в уявного Данила Кириловича? Про ризикований дослід?

Тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року Заболотний, аби перевірити якість нової вакцини, випив розчин смертоносного холерного вібріону.

– Я та мій друг Савченко вакцину пили в лабораторії щодня ледве не упродовж місяця. А заїдали її картоплею. Варили картоплю в автоклаві. Дуже смачна була картопелька! – і господар хати усміхнувся.

Але протокол досліду, що зберігся до наших днів, свідчив: дослід був дуже ризикований. Наводимо уривок із цього документа: «…Одночасно з тієї ж пробірки двом дорослим кролям у живіт було введено: одному – 0,5 куб. см розчину, а другому – 1,0 куб. см. Один із кролів загинув увечері, а другий – вночі».

Смерть ходила поряд. Але про це Заболотний – ані словечка.

Горіло й чаділо на Дерибасівській

На початку серпня 1910 року Данило Заболотний одержав з Одеси офіційного листа. Вченого просили приїхати «для консультації з приводу частих випадків гострозаразних хвороб». Так була зашифрована давня знайома вченого – чума.

Збиратися для Данила Кириловича в дорогу – все одно що підперезатися. Через два дні він виїхав з Петербурга до міста своєї юності.

В епідемії чуми, що вразила Одесу, не було нічого несподіваного. Її знову завезли торговельні судна, найімовірніше з Олександрії. Зачумлені пацюки, сховавшись в тюках із бавовною, потрапляли на фабричні склади поблизу Привозу. А довкола – безліч крамничок, нічліжки, помийні ями, підземелля. Гризунам – притулок. Вони й розносили «чорну смерть».

Захист міста слід було починати з винищення пацюків. На це наштовхував гіркий досвід минулих епідемій. Але одеський градоначальник генерал-майор Толмачов не розумів свого призначення і заглиблюватися в його сутність не мав бажання. Поводився він неадекватно. 

…На Дерибасівській горіли багаття. Скрізь – чорний дим. Спалювали все, що під руку траплялося. Розгублені пожежники металися по місту. А за ними – Толмачов. Він скакав усюди на білому коні.

– Спалюйте все, я вам наказую!

В одній лише хлібній крамниці Маргуліса чумна команда виявила під підлогою безліч дохлих пацюків. Були серед них і вражені чумою. Пацюків, звичайно, важко знищувати. Легше спалювати підряд усі крамнички, заливати вулиці їдкими розчинами, під приводом дезінфекції кидати в полум’я одяг биндюжників, лахміття босяків. Тут генерал Толмачов розгулявся.

На Бактеріологічний станції чітко працював протичумний штаб. Медики під керівництвом Заболотного вводили хворим сироватку майже цілодобово. Данило Кирилович запропонував Толмачову видати розпорядження про необхідність для дільничних лікарів жити по їхніх дільницях з метою оперативного подання допомоги. А Толмачов засідання влаштовував. Яку б пропозицію Заболотний не вносив, одразу вона відхилялася.

Медики творили дива. Їхня жертовна робота принесла вражаючі результати. Зі 133 хворих померли тільки 34. Якщо брати до уваги, що дванадцятьох із них привезли на Бактеріологічну станцію геть безнадійними, смертність від чуми в Одесі вдалося знизити до рекордних показників 20,7 відсотка.

А градоначальник Толмачов «доборовся» до того, що почав вимагати з Бельгійського трамвайного товариства двадцять тисяч рублів. Мовляв, земля під трамвайними рейками заражена на півметра в глибину; і якщо йому не заплатять, він накаже зняти всі рейки і вивезе «чумну» землю за місто.

Чи вдалося Толмачову здерти з бельгійців хабара, інформації не лишилося.

Перебіг епідемії Данило Заболотний висвітлив у докладних звітах, що склали кілька томів. А видана під редакцією вченого брошура «Чума в Одессе в 1910 году» і до наших днів залишилася чудовим посібником щодо організації професійної боротьби проти чуми.

«Учітеся, брати мої…»

Тисяча дев’ятсот дев’ят­надцятий рік. На українській землі – громадянська війна. А в Одесі лютує «сипняк». Данило Кирилович не міг ховатися в селі та вичікувати якогось дива. Кликало місто, яке з днів юності стало рідним.

…Брудні, обшарпані пасажирські вагони упереміж з напіврозбитими теплушками були причеплені до паровоза. Потяг поплівся на південь.

«З чого буду починати?». Вирішив, що передусім потрібна бактеріологічна лабораторія. По всьому місту збирав для неї випадково вціліле обладнання.

На вулиці Толстого згадувалося, як після тримісячного ув’язнення за участь у студентських зібраннях, не санкціонованих владою, працював репетитором. Вдень давав уроки, а увечері ніби щось кликало на Бактеріологічну станцію. Навмисне робив гак у своєму маршруті додому, де на нього чекала дружина Людмила, щоб у вікно заглянути і побачити патлату голову Іллі Ілліча Мечникова, схилену над мікроскопом.

На Бактеріологічну станцію він прийшов працювати пізніше. Улюбленого вченого уже там не застав. Набридли тому утиски можновладців, і він назавжди залишив рідну Україну.

Дали тоді Заболотному прихисток на станції послідовники Мечникова – Микола Федорович Гамалія та Яків Юлій­ович Бардах. Яків Юлійович підказав тему першої наукової роботи – «Про мікроби снігу». За неї Заболотному все-таки видали університетський диплом. Навіть звання кандидата наук одержав.

А наступну роботу він виконував під керівництвом Олек­сандра Онуфрійовича Кова­левського. Тема дуже цікава – причина свічення води в одеських лиманах. Цією роботою захопився так, що і в Києві її не полишав. «Власну», нову, нікому ще невідому інфузорію відкрив він.

Спочатку він планував, що займатиметься «чистою» наукою. Та таке бажання було не в традиціях Бактеріологічної станції. Робота науковців була тісно пов’язана з практичними справами: щепленнями проти сказу, боротьбою із сибірською виразкою та малярією. Заболотному було доручено вивчати одеські поля зрошення у зв’язку з загрозою холери.

«А от сьогодні, – подумав учений, – справи ще нагальніші. Виникла загроза проникнення чуми з Туреччини. Треба об’їздити все чорноморське узбережжя, створити санітарні застави, заступити дорогу «чорній смерті».

Заболотний знаходить мож­ливість відкрити в Одесі Будинок санітарної просвіти. Він читає тут лекції, пише популярні брошури на найрізноманітніші теми. Наприклад, ось назви деяких: «Заразні хвороби і як від них уберегтися», «Вісті до селян про науку і народне здоров’я на Україні», «Листи до селян про здоров’я». До останньої роботи учений узяв епіграф з улюбленого Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте».

У ті тяжкі для України роки Данило Кирилович себе не жалів, не піддавався на умовляння друзів залишити батьківщину, хоча смерть чигала на нього скрізь. Раз-по-раз у газетах друкувалися повідомлення, що ніби якісь бандити убили Заболотного. Учений лише усміхався і говорив: «Чутки про смерть перебільшені».

На знімку: Данило Заболотний за робочим столом у Ленінграді, 7 грудня 1927 р.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті