«Дві речі реально перевіряють на «вошивість» будь-яку людину - влада і гроші»

25 жовтня виповнилося 100 років від дня народження Льва Михайловича Стрєльцова. Людини, вченого, з ім’ям якого тісно пов’язаний розвиток правознавства в нашому регіоні. Про це багато говорили його колеги, учні, послідовники на спеціальній науковій конференції, що пройшла в Національному університеті «Одеська юридична академія» та була приурочена до вікового ювілею.

«Одеські вісті» попросили поділитися спогадами про Юриста з великої літери його сина - доктора юридичних наук, доктора теології, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України Євгена Стрєльцова.

Етапи великого шляху

Батька немає вже давно: у березні 2019-го виповниться 40 років з часу його смерті. 

Він народився 1918 року в місті Мари, в Туркменії, у родині Михайла Омельяновича, який працював машиністом паровозу, і домогосподарки Ніни Гнатівни. В родині було ще три старші доньки: Галина, Ніна та Таїсія. Це була досить благополучна родина. Але в 1924 році, коли моєму батькові було шість років, помер мій дід. Втрата годувальника і, можливо, інші складнощі призвели до того, що моя бабуся з чотирма дітьми переїхала до Ташкенту (Узбекистан). Батько ніколи детально не розповідав мені про життя в Ташкенті, але, я гадаю, воно було складним. Саме тому батько «приписав» собі два роки, щоб стати за «паперами» старшим і піти працювати раніше, аби допомагати родині. 

Далі - військове життя. Він був направлений у танкові війська і, згодом, - у зону військового конфлікту на річці Халкін-Гол у Монголії. Механік-водій, потім - командир танку 7-ї бронетанкової бригади, кулеметне поранення в обидві ноги - такі перші кроки в його військовій службі. Саме тут він і отримав свій перший бойовий орден «Червоного Прапору», одну з основних на той час державних відзнак. Він був нагороджений «за проявлення особистої хоробрості і мужності при безпосередній бойовий діяльності». Його орден, незважаючи на те, що ця відзнака існувала в державі вже понад 20 років, мав № 3791. Указ про нагородження був надрукований у газеті «Правда», а вручав нагороду в Москві особисто Всесоюзний Староста – Михайло Калінін. 

У подальшому Лев Стрєльцов - командир танкової роти, командир танкової роти розвідки, заступник командира окремого танкового батальйону. Воював на знаменитому Т-34. У 24 роки став майором, у 28 – підполковником. Ще одне важке поранення. Потім - навчання у військовій академії. За своє військове життя мав 15 державних нагород, зокрема два ордени, одну іноземну нагороду. Але через тяжкі поранення після війни він був визнаний інвалідом другої групи і у 36 років демобілізований з армії. Так звершився другий етап у його житті. 

Здавалося, на цьому можна було б зупинитися: бойовий офіцер, орденоносець, пристойна пенсія. Живи спогадами, не «перевантажуй» себе роботою, як «цивільна людина». Але ні...

Життя після війни

Кілька років він працює в органах місцевого самоврядування, а потім вже до кінця життя - у вищій школі. І це новий етап у його житті. Після того, як у кінці 40-х років в Одесі був закритий юридичний факультет, в 50-х роках запрацювала філія Всесоюзного юридичного заочного інституту (ВЮЗІ). Батько почав працювати там старшим викладачем і завідувачем навчальної частини. Потім, декілька років в Одесі замість філії ВЮЗІ діяла філія юридичного факультету Київського державного університету, де він також працював. А з початку відкриття в Одеському державному (нині - національному) університеті юридичного факультету і до своєї кончини був на цьому факультеті старшим викладачем, доцентом, заступником декана, професором, зав. кафедри державного та адміністративного права. Викладати у ті часи фундаментальний курс «Державне право» було складно, багато положень цієї галузі права у кращому випадку тільки декларувалися. Втім Лев Михайлович завжди намагався надати своїм заняттям інтересу і користі. 

Плідно займався науковою діяльністю. У 1961-62 роках закінчив заочну аспірантуру на кафедрі державного права ВЮЗІ, в 1963-му захистив кандидатську дисертацію. 1973 року захистив докторську дисертацію, ставши одним із перших докторів юридичних наук у на півдні післявоєнної України. 

Коли про Незалежність ще й не було мови...

Коротко про складну наукову проблему, дослідженням якої займався батько. Події в його житті: народження в Туркменії, проживання в Узбекистані, далі - військова служба, участь у війні в різних містах, життя в Одесі. Все це утворило в його менталітеті, у внутрішній психологічній структурі надзвичайно важливі якості: внутрішню незалежність і самостійність у прийнятті рішень, доброзичливе ставлення до людей, бажання зрозуміти співрозмовника. 

 Саме це, на мою думку, і спонукало його на дослідження складної політико-правової проблеми – суверенітету як незалежної якості держави у своїх зовнішніх та внутрішніх справах. І саме на прикладі Україні він намагався показати, які є правові можливості у цієї держави для збереження та розвитку своєї незалежності. Які об’єктивні та суб’єктивні складнощі та протиріччя існують в цих процесах, яка дистанційність існує між декларованими ідеалами та життєвою реальністю. Саме цій проблематиці були присвячені його кандидатська і докторська дисертації. 

Останні роки ми переважно кажемо тільки про світову глобалізацію, про принципові міждержавні інтеграційні процеси, про посилення значення наднаціональних організацій і положень міжнародного права, а також про необхідність обов’язкового узгодження державного суверенітету з міждержавними інтересами. Але сьогодні «раптом» все починає змінюватися. Так, 25 вересня ц.р. президент США Дональд Трамп, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН, заявив, що суверенні незалежні нації - «це єдине середовище, в якому існує демократія». Коментуючи його виступ, посол США в ООН Ніккі Хейлі підкреслила: не треба думати, що багатосторонній підхід в міждержавних відносинах не працює. Мова йде про те, що «суверенітет виступає найвищим пріоритетом». Фахівці завжди шукатимуть відповіді на питання: як співвідносити незалежність та анархізм, бажання самостійності з цілісністю державних утворень, політичний плюралізм з державною волею, а державну волю з правами людини, ідеалізацію основних конституційних положень з юридичним реалізмом тощо.

Кажучи про особливості дослідження цієї тематики, потрібно згадати часи, за яких батько проводив дослідження. Фахівці пам’ятають, що з урахуванням складності і певної політизованості досліджень такого напряму, наукові дослідження цієї проблематики в 50-х – 70-х роках минулого століття можливо було здійснювати лише у кількох наукових центрах. Вони були розташовані в столиці федеративної держави та ще у одному або двох містах однієї, так званої «основної» республіки тієї держави. Проведення таких досліджень в інших республіках, особливо в тих, які мали підвищений «рейтинг свободи», включаючи і Україну, зустрічало не тільки насторожене відношення центральної влади, а й певну протидію. Розвиваючи цю тезу, можна запитати: а хто взагалі знає, з яких «цеглин» минулого складалося сучасне бачення суверенітету? Можливо, саме з таких виважених кроків окремих особистостей, в основі яких була саме внутрішня незалежність, «особистий» суверенітет, який вони в ті часи «перекладали» на незалежність державного утворення. 

Попри обставини

Кажучи про події в житті батька, принципові зміни в напрямах його професійної діяльності, потрібно звернути увагу на те, що всі ці принципові зміни в житті людини об’єктивно відбуваються дуже складно. Уявіть собі: людина прожила значну частину свого життя, має реальні соціальні досягнення, а потім все змінюється, і вона починає займатися справами, якими раніше не займалася. Причому робить це не механічно, не на «середньому» рівні, а вкладає у це свої здібності, досягаючи значних результатів. І це при тому, що давалися взнаки й важкі поранення, які отримав мій батько на фронті. Цілком зрозуміло, як все це було непросто, і якою сильною він був людиною.

Батько виконував і управлінські функції: був завідувачем навчальної частини, заступником декана, завідувачем кафедри. Але ніколи не поділяв людей залежно від соціального становища, посади тощо. Завжди доброзичливе ставлення до співрозмовника, бажання піти назустріч – ось основні риси його стосунків з людьми. Він казав, що дві речі реально перевіряють на «вошивість» будь-яку людину - влада і гроші.

Династія Стрєльцових

Моя мати, його дружина, завжди була його вірним другом. На жаль, її вже п’ять років немає з нами. Вона була висококваліфікованим лікарем-офтальмологом, однією з улюблених учениць академіка Володимира Філатова. Філатов ніколи не брав гроші у пацієнтів під час своєї офіційної роботи в інституті. Але в нього був, як тоді казали, патент на здійснення приватної медичної діяльності. Це були різні виді офтальмологічного лікування, в тому числі і хірургічне втручання. Під час таких прийомів з академіком працювали лише чотири особи. Це його дружина Варвара Скородинська-Філатова, моя мати, теж як лікар, ще медична сестра та особа, яка відповідала за безперебійне електропостачання у кімнату, де здійснювалось офтальмологічне лікування. 

У моїх батьків були дуже добрі стосунки. Колега мого батька  на  його 60-річчя прочитав вірш, де були рядки, присвячені мамі: «Пусть дарит жизнь тебе без меры набор всех благ земных подряд, а руки преданные Веры, как крылья ангела, хранят!». 

Особистість мого батька, професійні та людські якості, стали основою для створення династії Стрєльцових, викладачів та науковців з права, засновником якої він, безумовно, став. Окрім батька та мене, це також моя дружина, кандидат юридичних наук, доцент Євдокія Стрєльцова і наш син, Лев Стрєльцов-молодший. 

Зверну увагу на одне важливе положення, яке живе у нашій ментальності завдяки батькові: ніколи не займатися тим напрямом юридичної освіти і науки, яким займається хтось із членів нашої родини. Я гадаю, що саме так кожен з нас зберігає зовнішню та внутрішню незалежність. 

Нажаль, я не працював зі своїм батьком в університеті ім. І. Мечникова. Я виконував практичну роботу, одночасно займався в заочній аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію. На постійну роботу в університет перейшов через декілька років після смерті батька. Він дуже хотів цього. На одній зі своїх книг 1972 року написав побажання: «Евгению Стрельцову, моему сыну - продолжателю рода и продолжателю пути в науку. Обязательно сделай больше, чем отец, и чем раньше начнешь, тем лучше!».

 Що старшим стаєш, тим більше починаєш порівнювати свою поведінку з поведінкою батька і багато в чому вже розумієш, що він є для тебе еталоном, якого, мабуть, ти ніколи не досягнеш. 

Він завжди знав, як вчинити у будь-якій ситуацій, і ніколи нічого не боявся. Я прожив уже більше свого батька і можу дещо з інших позицій оцінити його життя - не тільки всі його досягнення, а й усі складнощі, про які він ніколи не казав. Коли я розповідаю про свого батька, коли говорю про нього з людьми, які його знали, часто використовуємо мимоволі визначення: «був», «зробив», «вважав», «думав». Можливо, тому, що він пішов у інший світ майже 40 років тому. Але я вважаю, що він не «був» - він є і завжди буде з нами! Думаю, що багато доброго, що відбувається у нашій родині, здійснюється саме під його заступництвом та заступництвом моєї матері. Його добре пам’ятають колеги, студенти, які тоді навчались і які зараз вже теж стали «дорослими», і я маю надію, що і для них він теж продовжує існувати.

Він - яскравий представник Одеської школи права, Південної школи права, вважаю, взагалі української правової думки. Саме таким, і я в цьому впевнений, залишиться назавжди в нашій пам’яті. 

Досьє «ОВ».  Лев Михайлович Стрєльцов (25 жовтня 1918 р., Мари - 24 березня 1979 р., Одесса) - доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри державного та адміністративного права Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, нагороджений 15 державними нагородами, зокрема: орденами «Красного Знамени» и «Красной Звезды», медаллю «За боевые заслуги», медаллю «За оборону Москвы», іноземними державними нагородами.

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті