Навіть мовчати можна голосно

Ахтем Шевкетович Сеітаблаєв - український і кримськотатарський кіноактор, режисер театру і кіно, сценарист, заслужений артист Автономної Республіки Крим.

Інтерес до Ахтема Сеітаблаєва в українського телеглядача з’явився після виходу проекту «Хоробрі серця». Однак на його рахунку десятки зіграних ролей у театрі й кіно, а також дев’ять режисерських робіт.

Театри: Київський театр на лівому березі Дніпра з 2005 року, Київський театр «Сузiр`я», Кримськотатарський музично-драматичний театр.

- Ахтеме, ви в Одесі частий і бажаний гість. А що для вас Одеса? Як людина творча, мабуть, бачите це місто по-своєму. Порівнюєте його з Кримом?

- Місто, по-перше, це люди. Мене тішить сонячність людей, що тут мешкають. З багатьма я товаришую і працюю на території кіно. Те, що Одеса розташована біля моря, її кухня, темперамент людей, це чимось нагадує мені Крим, який з давніх-давен був багатонаціональний і багатоконфесійний.

Крім усього, це кінофестиваль. Маю надію, що цього року на нього приїде картина, де я є співрежисером разом з українським політв’язнем в РФ Олегом Сенцовим. Це повнометражний фільм «Номери». Сценарій вибраний з 69 проектів, які затверджені урядом України на підтримку українського кіно. Зараз ми тримаємо зв’язок з Олегом, і я уявляю, наскільки для нього цей проект важливий. У одному з листів Сенцов написав: «Точно вірю в майбутнє цієї постановки. «Номери» - це не кіно в чистому вигляді, але це і не до кінця театр. Це антиутопія, буфонада, гротеск». Упевнений, що ця робота над фільмом надала сили Олегу. Ми підключили до проекту людей, які добрі знають Олега і разом слідуємо всім його рекомендаціям. 

Вважаю, що показ цієї стрічки був би дуже символічним, тому що 16 липня день народження Олега. Саме тут на одеському фестивалі у 2012-ому ми з Олегом познайомилися. Тоді наші обидві  картини перемогли. Потім ми згадували, що навіть у футбол грали на одному полі... 

- Ви народилися в родині депортованих, виросли у містечку Янгиюль під Ташкентом, побудованому виселеним кримськими татарами, поволзькими німцями, корейцями, тому тема співіснування так близька для вас?

- Безумовно. Ми всі, а в місті жили депортовані, політичні, «вороги» за національною ознакою чи  за ідеологічною, усі так чи інакше були обпалені державною системою. У нашому класі, крім кримських татар, вчилися далекосхідні корейці, чеченці, кабардино-балкарці, українці, росіяни, узбеки, і єдиний спосіб співіснування була повага один до одного. Там я швидко зрозумів, що немає поганих народів, а людей не ділять за кольором шкіри або розрізом очей.

- Коли у вашу свідомість увійшло слово політика? Коли ви зрозуміли, що жити в суспільстві і бути аполітичним неможливо?

- Політика тебе часто або по дотичній зачіпає, або на пряму. Я кажу з точки зору громадянина, який здатний бачити і аналізувати те, що відбувається, здатний мріяти про те, що хочеться, щоб відбулося.

А безпосередньо в моє життя вона увійшла десь з класу четвертого, коли я на уроці з історії від учителя почув про звільнення Криму під час Другої світової війни. Це розповідали нам - дітям депортованих татар. Я добре пам’ятаю, як дитиною грав з нагородами своїх дідів, і в голові ніяк не монтувалось, якими ворогами народу вони могли бути? Повернувшись з фронту, мої діди три роки шукали свої сім’ї, і знайшли одну в Середній Азії, іншу за Уралом.

 Пізніше, вивчаючи тему депортації, дізнався, скільки народів було депортовано за час існування Радянського Союзу, і задумався про те, що це за держава така, яка твориться, знищуючи власні народи.

Це наша історія, написана не нами. 18 травня 1944 року з Криму було депортовано кримських татар за безпідставним звинуваченням у тотальній колаборації з нацистами. Через місяць з Криму депортували греків, болгар і вірмен. Сорок вісім народів було депортовано. Сорок два частково, а шість тотально. Що це за країна така? 

Згідно з радянською статистикою, з майже 200 000 депортованих 90% склали люди похилого віку, жінки і діти. При тому, що, за радянськими ж даними, близько 95% кримськотатарських чоловіків старше 18 років служили в лавах Червоної армії. 

Зараз через кіно я можу розповісти те, що відбувалося з моїм народом і що відбувається зараз. Хоча бажання розповісти про те, що з нами сталося за допомогою кіно, витало в повітрі вже дуже давно, просто конкретно мені пощастило. 

- Спогади ваших батьків знайшли відображення в фільмі «Хайтарма»?

- Немає жодної кримськотатарської сім’ї, яка цього уникла - усі поголовно були депортовані. Мої батьки теж були депортовані - мамі було тоді 6 років, батькові - 4 роки. Саме батьки збагатили сюжет безліччю достовірних деталей. Наприклад, у епізоді ближче до фіналу, коли люди похилого віку в вагоні піднімають вгору дітей, про це мені розповідала мама - вагони були так щільно переповнені людьми, що стояти було ніде, і внизу повітря не вистачало. Тіла тих, хто задихався, на коротких зупинках просто викидали, тому що не було часу ховати.

Уся історія СРСР і, на жаль, багато в чому незалежної України розвивалася відповідно до старого римського постулату «Розділяй і володарюй». Для мене нацизм і комунізм - однакове зло, але будь-яка диктатура приречена на самознищення, оскільки заснована на принципах, несумісних з людським існуванням.

- Наскільки важко зараз кримським татарам залишатися там під таким тиском і бути вірним своїм принципам та поглядам?

- З одного боку це дуже драматична історія. Татари так само, як і українці мають, на жаль, з одного боку, доволі великий досвід жити під таким тиском. Триста років Російська імперія намагалася знищити їх. І радянська влада намагалася нас знищити, і голодомором, і депортацією, і утисками, і розстрілами інтелігенції, тих хто формував і формують суспільну і громадянську думку. Взагалі, існування Союзу було побудовано на знищенні народів через те, що вони не відповідали такому гармонійному будуванню так званого «хомо совєтікус».  

Я завжди нагадую, що ті, хто анексував Крим і окупував частку Донбасу, вони взагалі погано знають історію, чи не зробили вірні висновки. Тому що кожна війна, що була розв’язана Російською імперією була програна. І цю вони також програють. Радянська влада теж канула в Лету, а ми з вами залишилися. 

З точки зору життя людини, нажаль, є такий досвід, а з точки зору існування народу, на щастя, такий досвід є, тому що ми вже знаємо, як зберегтися, як не зректися своєї віри, навіть не стільки в конфесійному сенсі, а своєї ідентичності, своєї мови. Навіть мовчати можна голосно. 

 - Ваше  ім’я увійшло до нового підручнику з історії для 5 класу, рекомендованого Міністерством науки і освіти України. У параграфі під назвою «Історико-географічні регіони України» наведені кадри з фільмів «Хайтарма», «Чужа молитва» і «Кіборги».  Ви вважаєте, мовою кіно можна розповісти про історичні події таким чином, що це викличе емпатію у глядача? 

- Якщо діти на прикладах художніх творів будуть про це дізнаватися, то у мене є дуже велика надія, що вони, коли виростуть, не стануть брати кийок у руки проти іншого тільки тому, що він єврей, у нього інший колір шкіри, він молиться по-іншому, або по-іншому п’є каву.

Думаю, що більшість наших бід відбувається саме від незнання, для якого іноді спеціально створюються умови. Незнання породжує страх, а якщо людина боїться, нею дуже легко керувати, і на фундаменті страху формувати у неї відношення абсолютно до всього. І якщо нам, людям творчим, які знімають фільми, пишуть книги, журналістам, композиторам Всевишній надав інструментарій, щоб зруйнувати цю стіну незнання, ми повинні це робити. 

Коли кажуть, що Томос не наповнює холодильник, я відповідаю, так не давайте дітям книжки, не  водіть до музеїв, якщо це не наповнює холодильник. Але тоді чим ми будемо від тварини відрізнятися?  Є речі, які людину наповнюють зсередини. 

- Також важливо розповідати про Україну в світі... 

- Так. Дізнаватися про  країну можна через війну, або через культуру. Про війну в світі чули, а чи знають про наше життя? Ми зі своїми фільмами були майже у всіх світових столицях, починаючи з Конгресу США у Вашингтоні. Проводили багатогодинні діалоги, дискусії і розповідали, що у нас відбувається.

У всіх своїх стрічках я проводжу паралелі з сьогоденням. Деякі з них розповідають про події, яким 50-60 років, «Кіборги» - про наші часи, стрічка «Захар Беркут» розповідає історію, якій декілька століть, але вона написана драматургом світового рівня Іваном Франко, і саме тому, що  драматургія світового рівня, географія питання закладена ним у цьому творі, і вона актуальна завжди, особливо сьогодні. 

- До створення української стрічки «Захар Беркут» приєдналися голлівудські актори. Ви свідомо підбирали міжнародну команду?

- Думка запросити іноземних акторів з Голівуду з’явилася зважаючи на майбутню географію прокату стрічки. Для того, щоб була дуже добра промоція за кордоном України, нашого професіоналізму та наших можливостей. 

Співпраця з американськими партнерами, в першу чергу - це наш шанс розповісти всьому світу цю неймовірну героїчну історію Івана Франка, показати далеко за межами країни красу українських Карпат, дати можливість більше дізнатися про нашу історію, давні традиції, познайомитися з культурою, побутом, почути справжню українську музику, «інфікувати» не тільки українського, а й західного глядача нашою країною. Упевнений, що це дуже вдалий крок для виходу на світові кінематографічні ринки. Але я пишаюсь і нашими акторами. Коли так багато таких матеріалів, такої рефлексії, що ти для країни, що країна для тебе, що ти готовий віддати за неї, історій кохання, історій мужності, гідності, це дуже плідний матеріал для того, щоб зростати професіоналізму українських акторів.  

- Яка роль кіно у сучасному суспільстві, і що саме кіно для вас?

- Культура взагалі, та кіно зокрема – це потужний інструментарій для народження нових меседжів для розмови з глядачем, для того, щоб проговорювати, демонструвати, створювати такі події на території кіно, які б розповідали про самих себе, про те, що ти вважаєш головним, про те, на що сподіваєшся, про те, від чого ти плачеш або смієшся. 

Для мене - це можливість створювати такий світ, у якому водночас дуже багато емоцій, та, з іншого боку, запрошення до дуже серйозної розмови з глядачем.

Зараз ми є свідками народження нових людей і нової країни, народження нової політичної нації. У цивільному житті ці речі виглядають пафосно, але коли ти безпосередньо спілкуєшся з тими, хто все робить, щоб ми с вами розмовляли, щоб мали можливість пити свою каву зранку, гуляти Одесою, вони там воюють і знають, що кожна мить може виявитись останньою. І ось тоді ти розумієш, наскільки важливим для них говорити саме про це – про країну, яку захищаєш, про дітей, про родину, про те, в якій країні вони мріють жити, а саме головне - в якій країні мають жити їх діти. Їм це небайдуже, але вони не люблять розмовляти про війну. І я постійно кажу, що наприклад, стрічка «Кіборги» - вона про мир, який народжується у середині цієї війни. Нинішня війна, яку Україна веде на сході країни є не громадянською, як це намагається показати російська пропаганда - це війна цивілізаційного вибору.

- Усі ваші фільми - це історії  про людяність, гідність і самопожертву. 

- Хочу вірити, що ми пройдемо цей непростий шлях - побудови Європи в своєму серці, у своєму будинку, на своїй вулиці, у наших взаєминах. За це заплачено занадто високу ціну. Якщо ми почнемо розуміти і цінувати один одного, то влада, якою б вона не була, не зможе нас розділити. Народження української політичної нації оплачується життями наших хлопців на фронті. За свободу, за власну гідність, за свою мрію доводиться проливати кров. Але це дає підстави вірити нам усім, що життя переможе.

- Чи можуть люди мистецтва бути поза політикою?

- Однозначно - ні. Як жити в країні і не відчувати себе частиною цієї країни, яка перебуває у війні і не мати свого погляду, своєї політичної позицію - неможливо. На ділі, якщо ти не підтримуєш свою країну, то своїм мовчанням ти схвалюєш дії ворога.

- Творча людина пропускає через себе події, відчуття та біль…  А як захищатися від цієї травми? Що б ви порадили усім тим, хто безпосередньо не бере участь у бойових діях, але співпереживає і теж приймає біль, усім нам, хто поранений у душу? 

- Мені можливо легше, тому що є вихід цим емоціям, тому що як чинному акторові і режисерові є можливість сублімувати ці переживання. Що до поради, мабуть, нічого нового я не скажу, крім того, що  не треба закриватися, робити вигляд, що цього не відбувається. Консервація таких почуттів небезпечна. Пораджу сприймати все як даність, постаратися більше спілкуватися з людьми «твоєї групи крові», твоєї системи координат, з близькими та дітьми. Діти відчувають усе, що відбувається навколо, і часто не замислюючись концентрують у собі все, що відчувають, що бачать і чують,  і теж щиро хочуть допомогти. Пораджу займатися активними видами спорту, де ти зможеш дати вихід цієї енергії, що накопичилася, сублімувати енергію на територію творення, врешті-решт,  піти допомогти в госпіталь, скопати город і посадити дерева та квіти, або подивитися хороший фільм, тобто, робити щось. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті