Пам'ять ім'я: алла риндіна

Пішла з життя легенда одеського балету. Ця звістка відгукнулася болем у багатьох серцях. Їй пощастило народитися у справді інтелігентній родині, яка багато дала і разом з тим ускладнила життя: доводилося писати в анкетах “з дворян”.

Її рано прилучили до мистецтва. У трирічному віці дівчинка побачила першу балетну виставу Маріїнського театру. Враження було настільки сильним, що вона рішуче сказала: “Я буду балериною”. Навряд чи батьки сприйняли це серйозно, як і пізніше прохання восьмирічної Алли відвести її до училища на вулиці Россі. Мати зробила це швидше “для очищення совісті”: адже на 16 місць було подано 360 заяв... За столом сидів балетний синкліт на чолі з директором Семеновим. І хоча майбутня “зірка” балету Тетяна Вечеслова, дочка відомого педагога училища, з першого разу не вступила, – Аллу прийняли! У неї були чудові педагоги – Гердт, Снєткова, Романова (мати Галини Уланової), Лопухов, сама Ваганова, концертмейстером у балетному класі працював Євген Мравінський. Алла застала в училищі Семенову, Уланову, при ній сюди прийшла Алла Шелест.

Аллу помітили. Їй поставили номер “Полька з ведмедем”, що мав великий успіх: 9-річна дівчинка, яка здавалася 6-річною, упевнено танцювала на пуантах! Її успіх навіть заважав дорослим – випускниця Дудинська відмовилася виступати в одних з Аллою концертах. Успіх не запаморочив голову з дитячих років серйозній і самокритичній Аллі.

На неї звернув увагу і хотів знімати в кіно Ейзенштейн, але в училищі питання поставили руба: або навчатися, або зніматися. Для Алли проблеми вибору не існувало. Навчалася вона не просто старанно – самовіддано. Навчатися було важко: і значні фізичні навантаження (“за 40 хвилин Ваганова вимотувала нас до краю”), і моральні (жорстокість ставлення, приниження несправедливістю, про які вона не хотіла згадувати).

Алла вміла переборювати свої слабкості, недосконалість, зовнішні неприємності. Безмежною відданістю балетові вона змушувала вірити в себе навіть тих, хто в ній сумнівався. Їй не довелось виступити у випускній виставі: у грудні 1934 року було убито Кірова, а з січня наступного почалося масове висилання, під яке потрапили дворяни – мати і дочка Риндіни (батько, видатний інженер-електрик, який брав участь у спорудженні Волховбуду, генерал армії, помер за три роки до цього). Їх вислали до Саратова, де на щастя, був театр опери і балету (для них були закриті сорок міст).

“З 9 квітня 1935 року розпочалася моя творча біографія на сцені Саратовського театру. Майже через рік після клопотання нам повідомили про реабілітацію, але ми вже все втратили, життя було зроблено, ми не повернулися до Ленінграда...”.

Потім був театр у Баку, тут же почалася педагогічна діяльність, яку Алла Борисівна завершить в Одесі у 1977 році. Але прийшла біда: двічі під час вистави її скидали – спершу зі “скелі”, другий раз з “вежі”, а приземлялася вона на... голий планшет (“забували” покласти мати?). Травми, операції. Вона повернулася на сцену. Сили волі їй завжди було не позичати.

За рік до початку війни її запросили до Одеського театру опери і балету. З вдячністю вона згадує сезон з чудовим партнером В. Лєснєвським: “Він був надійним і чуйним. З ним можна було навіть “імпровізувати”, хоча у балеті це ризиковано. Танцювати з ним – щастя”. З більш пізніх одеських партнерів вона із задоволенням згадує А. Данченка, М. Єгорова, М. Ігнатьєва, В. Каверзіна...

В роки війни танцювала у Красноярську, де функціонував Об'єднаний одесько-дніпропетровський театр, брала участь у роботі фронтових бригад... У 1944-му повернулася до Одеси. І звідси виїздила в складі бригади для обслуговування воїнів. “Ми потрапляли і під ворожий вогонь. Ніколи не забуду, як сліпа куля прострелила плаття Ольги Благовидової... Я танцювала “Русскую”, “Лезгинку”. Якщо умови дозволяли, то на пуантах па-де-де з “Есмеральди”. Наприкінці 90-х вона одержала статус учасника війни. “Я тільки відчула запах пороху. Було важко, але іншим доводилося ще важче”.

За правом таланту Риндіна півтора післявоєнних десятиліття була примою, хоча в ній ніколи не було нічого від “примадонни”. Не була “господинею” театру, навіть коли її чоловіком був головний балетмейстер. Прима-балерина Риндіна, як і належить, несла весь основний балеринський репертуар: Одетта-Одилія, Аврора і Флоріна, Маша, Раймонда, Есмеральда і Діана, Тао Хоа... Виконувала танці в операх, з особливим успіхом “Болеро” у “Кармен”. Танцювала Снігурочку у “Весняній казці”, Генрієтту у “Великому вальсі”. “Я любила балети, де важливу роль відіграє зміст, де потрібно не лише добре танцювати, але і нести думку – “Червоний мак”, “Бахчисарайський фонтан”, “Мідний вершник”... Вона мала рідкісну якість привертати до себе увагу навіть тоді, коли була нерухома на сцені.

Її виконання завжди було чуйно музичним, відзначене тонким ліризмом. Було в ньому “уланівське начало”. Не здивувався, коли через багато років після того, як вона пішла зі сцени, прочитав статтю Риндіної про Уланову. “Не знаю іншої танцівниці, яка б так вплинула на формування моєї творчої особи. До кінця своїх днів я пам'ятатиму виставу у маленькому шкільному театрі “Фламандська статуя” і випускний у Кіровському, де Уланова танцювала “Шопеніану”... В Улановій дивно поєднуються вимогливість і доброта, уміння зрозуміти. ...Незгладимий слід у моїй душі залишила лірична пластика її рухів, якась затаєна і глибока, ніби світилося загадковим світлом білих ночей...”.

Кажуть, що “все станцювати не можна”. Це, звичайно, так, але не можна не шкодувати про те, що їй не довелось втілити образи Джульєтти і Попелюшки. Світло, щирість і чистота цих героїнь чудово лягли б на творчу і людську індивідуальність балерини.

Вона завжди танцювала з душею. Не випадково так любила повторювати слова “Від серця до серця, від жилетки – до жилетки”. При всьому її артистизмі, вмінні перевтілюватися не можу собі уявити Риндіну в ролі жорстокої, підступної жінки. Вона завжди оспівувала любов. І робила це серцем. Мимоволі приходять на пам'ять шекспірівські рядки “чем я щедрей дарю любовь, любовь тем бесконечней”. Алла Борисівна “користувалася” любов'ю глядачів. Її любили щиро і ніжно. Серед шанувальників балерини були, зокрема, професори Наливкін, Гешелін (старший) і, звичайно, найвідданіші “дівчатка”. Вона умовляла їх не витрачатися на букети, не чекати її після вистав: вони починалися о 20 годині і пізно закінчувалися: “Вам же завтра до школи або на роботу”. Її любили, але не слухалися: закидали квітами, проводжали додому.

Вона попрощалася зі сценою 10 травня 1960 року, станцювавши свою улюблену партію Лілеї. На афішах писали про бенефіс, але шанувальники знали, що це прощання. Офіційно про такий “песимізм” в “оптимістичному” суспільстві говорити не можна було. У день її прощання зі сценою прийшли вітання від Є. Тіме, К. Данькевича, Г. Товстоногова, А. Шелест, М. Акимова, Т. Вечеслової, М. Черкасова, М. Печковського, Д. Донатова... Це були слова поваги і любові.

Людина скромна і навіть сором’язлива, Алла Борисівна відрізнялася силою волі, твердістю характеру, самовідданістю. Вона була чудовою дочкою. Коли пішла зі сцени, доглядала за матір'ю. Наприкінці життя матері Алла Борисівна навіть не могла виходити з дому. Проходячи повз будинок вранці рано, можна було бачити її й у 70 і в 80 років, вона робила на балконі зарядку. Намагалася бути у курсі подій – читала, дивилася телевізор, чуйно реагувала на вульгарність, позбавлення смаку, писала гарні епіграми, не вважаючи за потрібне їх публікувати. Навчилася робити з дроту фігурки. Відтворила всіх своїх героїнь. Навіть віяло, прикраси, деталі туалетів відтворено. Вона почепила їх за ниточки на торшері і, коли вмикала світло, фігурки починали рухатися...

Смерть матері сприйняла стоїчно. Їй допомогла перенести втрату справжня віра. Вона ніколи не демонструвала її, як і своє дворянське (до речі, потомствене) походження, навіть тепер, коли це стало “модно”.

Дбайливо зберігала листи – старі і нові. В одному з них читаємо: “Спасибі Вам за світло і доброту”. Риндіна посміхалася: “Виходить, я недарма прожила життя на сцені?..” А хіба можна в цьому сумніватися?.. Її шанували і любили. І пам'ятатимуть довго.

Выпуск: 

Схожі статті