Отямтеся, люди добрі!

Зім'яті поліетиленові пакети, пластмасова пляшка, коробка з-під сигарет, використана запальничка, залишки хліба і відбивної... Інші атрибути, які залишилися після перебування гомо-сапієнс на природі, були розкидані довкруж і не “влізли” в об'єктив мого “Sамsungа”- мильниці.

А зроблений цей знімок не де-небудь, а в районі Аркадії – перлини, оспіваної в піснях красуні-Одеси. І не випадково. Позавчора в робочий кабінет прямо-таки влетіла делегація корінних одеситів і зажадала відповісти на запитання: “Ви любите Одесу?” Я парирував: “Скажіть мені, а хто її не любить?” І почув плутано-обурену розповідь про те, як запаскуджено багато одеських пляжів і прилеглу до них територію. “А причому тут я і що від мене залежить?” – запитав я збуджених відвідувачів.

“Ви, журналісти! Хоча б напишіть про це. Щоб усі знали – і місцеві, і приїжджі! Совісті в них немає! І море, і земля волають – SOS”.

Після такої патетики я підняв руки вгору і пообіцяв: “Побуваю в Аркадії. Подивлюся що до чого. Тим більше, що давненько туди не ходив”.

На тому і закінчили.

Тихого сонячного вечора я спустився до моря і неквапливо пішов по прогулянковій трасі убік Аркадії. Погляд мій мимоволі наштовхувався на різнобарвні пакети і кульки, наколоті на гілки кущів і дерев. Раз-по-раз доводилося обходити кинуті пляшки, обгортки від морозива. Залишили сліди й аматори полускати насіннячко...

В Аркадії я не шукав “сміття”. Обгортки з відходами “бенкетів”, якими тішили себе аматори купань і засмаги, валялися на піску. Дивом не наткнувся ногою на використаний шприц. А подалі, за хвилерізами, майже смітник з відходів утворився, де бенкетували пацюки.

Делегати, які відрекомендувалися захисниками інтересів багатьох тисяч щирих патріотів міста, були праві: на дні морському виявилися ті ж злощасні целофанові пакети. Від дотику з ними було таке відчуття, начебто тупцюєш по “дохлих” медузах.

У наш час стало модним з приводу і без приводу запускати петарди. Так ось, говорячи по-одеськи, я побачив своєрідну ванночку, де в затхлій воді валялися розмоклі картонні коробки, залишки від петард. З неї тхнуло смородом.

Спробував було поговорити з представниками сфери послуг, яка щільно окупувала узбережжя, з'ясувати, чому не прибирається сміття, створюється антисанітарія. Ніхто навіть розмовляти не став на цю тему. Одна жвава дама сказала: “Це до екологів запитання. Люди сплачують те, що з них вимагають, то що, їм самим ще і прибирати? Може, ти наймешся, коли такий зацікавлений. Тоді сам довідаєшся, що почім”. Можливо, вона і права...

Пишу ці рядки, а за вікном – злива. Змиває він усю погань у багатостраждальне море. Але воно – не вічний наш рятівник. І безалаберність, безкультур'я, неохайність, безпардонність тих, хто живе за принципом: після мене – хоч потоп, одними зливами не змиєш. Проти цього лиха треба боротися усією громадою, не очікуючи, поки хтось з екологічних або санітарних чиновників захоче владу застосувати. А поки що і море, і земля волають: опам'ятайтеся, люди добрі!

Р.S. Коли верстався номер газети, пролунав телефонний дзвінок. Жінка просила: відправте кореспондента на Куяльник. Усе узбережжя лиману запаскуджене усілякими покидьками. Навіть біля санаторію, де є пляж. А за в'їзд зі сторонніх беруть по дві гривні. Так хтось повинен там прибирати?

Я відповів: “Прибирати, зрозуміло, хтось повинен. А ось питання про те, чому люди, вибачте за вираз, паскудять там, де відпочивають і набираються здоров'я, зневажають елементарні норми поведінки, залишається відкритим. Адже не прибирають там, де не смітять”.

Треба створити пляжні патрулі. І карати тих, хто закопує в пісок недоїдки, недокурки, кидає у воду пакети, пляшки. Врахуйте мою пропозицію!”

І в слухавці зазвучали короткі гудки.

Выпуск: 

Схожі статті