Проблема і душу зігріти, і в люди вивести

23 липня на сторінках нашої газети з’явилася стаття спеціального кореспондента Богдана Сушинського «Немає коштів? А може, совісті?», в якій було порушено складні економічні та морально-етичні проблеми, пов’язані з існуванням Одеської школи-інтернату № 7 для дітей з наслідками поліомієліту і церебральними паралічами. Ця публікація викликала значний резонанс серед читачів та офіційних осіб, тому редакція вирішила вдатися до огляду становища, яке склалося в інших школах-інтернатах і дитячих притулках області.

Сьогодні наша розповідь – про Котовську школу-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які лишилися без піклування батьків.

Одразу зізнаюся, що увесь той трагізм дитячого буття, трагізм самого існування подібних закладів, який відкрився мені в Одеській школі-інтернаті № 7 для дітей-інвалідів, примушував ставитися до знайомства з Котовським інтернатом для сиріт дещо упереджено: коли на трагедію буття дітей-сиріт, а тим паче – інвалідів, накладається ще й наша з вами чиновницько-побутова бездушність, це, погодьтеся, страшно.

З ким би я не розпочинав розмову про цей інтернат – зі співробітниками мерії, з викладачами та медиками інтернату, кожен з тягарем на душі зізнавався: контингент дітей тут не з легких. Але одразу ж пригадував, що за оцим казенно-безликим словом “контингент” – долі кількох тисяч дітей, які від 1982 року, року заснування інтернату, вже пройшли через його класи, і, зокрема, тих 282 дітей-сиріт чи напівсиріт, які залишаються зараз його вихованцями. А це діти, які в свої сім-десять років уже пройшли через пекло родини алкоголіків, через домашній садизм і нелюдську ненависть батьків; через смерть або трагічну загибель рідних; які приречені чекати повернення своїх батьків із в’язниць. І спілкування з цими дітьми, робота з ними – не для людей зі слабкими нервами, а, тим паче, – не для людей, які не здатні покласти своє життя задля того, щоб не лише своїх власних, а й цих, інтернатських, але теж не чужих, дітей виховати і виростити, щоб і душу їм зігріти, і в люди вивести.

За день до появи в Котовському інтернаті, я знайомився з роботою дитячого притулку в Кодимі і розмовляв там з хлопчиною, який, можливо, за місяць-другий стане вихованцем котовчан. Так от, сусіди та міліціонери тільки дивом врятували цього хлопчину на останній межі буття, оскільки знавіснілий від люті батько-алкоголік кілька діб тримав його в підвалі на... ланцюгу, мов собаченя! Але навіть із цим рідним по крові дитям-“собаченям” поводився по-нелюдськи! Так от, через подібних батьків із притулків, з дитячого будинку в Б.-Дністровському, з міліцейських розподільників діти потрапляють до інтернату психічно, а подеколи й фізично травмованими, душевно і тілесно виснаженими, морально та педагогічно запущеними.

– ...І знали б ви, скільки зусиль, педагогічного таланту і всетерпіння потрібно нашим інтернатівським вихователям та вчителям, щоб вивести дітей із цього трагічного стану страху, зневіри, морально-етичної деградації! – оповідає директор інтернату Олександр Костянтинович Палатников. – І це вже принципово: ми повинні викластися, повинні зробити все, щоб діти були ситими, одягненими, якомога менше хворіли та якомога більше тішилися життю. Бо якщо ми цього не досягнемо, ніяких виправдань бути не може. Тобто може, але кому вони потрібні, якщо триста наших дітей-сиріт виявляться скривдженими?

В Олександра Костянтиновича дві вищі педагогічні освіти і чотирнадцятирічний досвід керівництва інтернатом. В Котовську він – людина знана і шанована. Про нього говорять, як про хорошого наставника, педагога, але завжди додають “і чудовий організатор та керівник”. А по тому, як я ознайомився з інтернатом, мені передусім захотілося говорити про нього, про господарника, своєрідного, талановитого менеджера. І взагалі, ситуація, в якій перебуває зараз Котовський інтернат, унікальна і по-своєму повчальна. З одного боку, Палатников, як депутат міськради, авторитетний керівник є, що називається, “вхожим” в усі чиновницькі кабінети міста і району. З іншого боку, з ким би я не говорив: чи то з мером міста Анатолієм Павловичем Івановим, чи з начальником управління у справах сім’ї та молоді і водночас виконувачем обов’язків заступника міського голови Віктором Івановичем Гояном, завжди відчував, що вони не лише знають про життя-буття інтернату, але й активно впливають на його плин. Що інтернат вони вважають чи не провідним навчальним, соціальним, батьківсько-педагогічним і навіть, нехай це нікого не шокує, господарсько-економічним закладом міста.

І якщо вже головою опікунської ради інтернату є сам мер міста Анатолій Павлович Іванов, то можете не сумніватися, що до складу цього опікунського колективу входять і директор місцевої меблевої фабрики А.П. Криницький, і керівник цукрового заводу С.І. Дойка, а відтак і керівники кількох інших провідних підприємств та організацій, таких, як могутнє локомотивне депо, чи будівельно-монтажне управління та улюблений дітьми загін прикордонників.

Це не означає, що всі інші навчальні заклади та дитячі установи полишені без допомоги і нагляду. Просто в керівних ешелонах міста вже давно склалося так, що інтернат для дітей-сиріт сприймається, як... межа, відступати за яку, за будь-яких економічних негараздів у місті, області, країні – ніхто не має права. Ставлення до цих зібраних чи не з усієї області знедолених дітей – це як текст на щирість, щедрість, людяність і порядність.

Ось чому на той час, коли я пишу ці рядки, в інтернаті завершується заміна всієї опалювальної системи в навчальному, спальному та допоміжних корпусах. І на дітей чекають по-найсучаснішому обладнаний комп’ютерний клас, відремонтовані, під свіжою фарбою та обоями, спальні кімнати, і методичні кабінети, їдальня і майстерня. А самі діти в цей час набираються здоров’я та привчаються до сільського буття, до саду і землі в двох таборах відпочинку і трудового виховання, що в селі Дубки Савранського району та в селі Гонората. Про їх виховання дбають 28 вчителів і 32 вихователі, а про здоров’я – чотири лікарі та сім медсестер.

Звичайно, споруди колишньої військової частини на естетичний дитячий комплекс перетворювати нелегко. Але тепер тут все продумано, і, здається, все, що тільки можна, передбачено. І галерейний перехід між спальним та навчальним корпусами, аби діти не потрапляли під негоду; і свій дизель-генератор – на той випадок, коли припиняється подача електроенергії з міста; а коли опалювальний котел переводили на газ, потурбувалися, щоб той, що чадів колись вугіллям, законсервувати. На чорний день.

Тут цілий машинний двір: 12 автомашин, два трактори і набір сільгоспреманенту: плуги, борони, сіялки.

– От тільки комбайна ще не придбали, – бідкається Палатников. – А в Дубках під Савранню у нас 42 га посівних площ. Наш район сільськогосподарський, та й діти у нас здебільшого з сіл. Втім, навіть, якщо й міські... Ми хочемо, щоб дитина не тільки бачила, як сіється хліб, але й сама сіяла його, щоб вона звикала до землі, до сільського буття, щоб по-селянськи вчилася жити і мислити. Відтак і в підсобному господарстві у нас: кури, гуси, корови, кілька свиней і навіть своя невеличка пасіка. Звичайно, діти є різні, з різними уподобаннями. Хтось змалку тягнеться до техніки і, дбаючи про профорієнтацію, ми, вже, починаючи з сьомого класу, прикидаємо, що цьому учневі чи учениці слід було допомогти вступити до залізничного коледжу, чи коледжу нафти і газу; цей знайде себе в сільському ПТУ, або в Первомайському політехнічному коледжі. А хтось, дійшовши до випускного дев’ятого, вже бачить себе фермером, і йому б пізнати ази агрономії та оволодіти автомобілем і трактором. У нас є свої майстерні і свої інструктори з праці, які готують (“профорієнтують”, як ми кажемо) дітей за трьома напрямками: сільгосппраця, деревообробна промисловість, ткацька справа. Так, ми не впевнені, що всі ті хлопці, які сьогодні опановують спеціальність теслі або столяра-меблевика, які захоплюються ткацькою справою чи фермерськими спеціалізаціями – обов’язково підуть за покликом свого захоплення. Але хоч якусь професію, свій хліб, свої навички трудові кожен із випускників інтернату матиме. А це дуже важливо.

Бо й справді, ознайомившись з обладнанням шкільних майстерень, з автопарком і колом інтересів таборів праці і відпочинку, переконуєшся: тут дітей готують не до книжно-романтичного “щасливого майбутнього”, а до суворої прози життя, до вміння адаптуватися в сучасному реальному світі; до тих проблем, з якими вже завтра вони неминуче зіткнуться.

Тут усіма існуючими в педагогіці засобами, а ще – особистим прикладом учителів, вихователів, інструкторів з праці, переконують: велике, доросле життя і неробство – поняття несумісні. І не лише директор, але й увесь педагогічно-виховний склад інтернату пишається, що з 68 цьогорічних випускників 66 уже стали учнями та студентами училищ, технікумів, коледжів... Упевнені, що й ті двоє, що залишилися, теж знайдуть свій шлях. Тут про випускників не забувають. Вже й поза межами інтернату вони залишаються своїми, рідними. Недарма в інтернаті так піклуються про зв’язки з базовими навчальними закладами, де їх вихованців чекають, де знають, як склалася в них доля і готові допомогти вивести в люди. Саме так, вивести в люди, це основне надзавдання колективу інтернату. Діти різні: не всі талановиті, не всі інтелектуали, не в усіх легкий характер. А місце в житті, в суспільстві треба знайти кожному. І в інтернаті раді, що їх випускники – не той контингент, який завдає клопоту міліції та поповнює лави наркоманів, бомжів, шукачів легкої поживи.

І все ж таки існує кілька важливих проблем, які не дають спокою педколективові, а, отже, не повинні давати спокою усім нам. Ну, наприклад... Як красиво говорило освітянське та медичне керівництво області про організацію літнього оздоровлення дітей, про його фінансове та матеріальне забезпечення! І що з цього? На той час, коли я був в інтернаті, там уже понад місяць на утримання дітей не отримали на копійчини. І всі спроби переконати обласних чиновників, що йдеться ж про триста знедолених дітей-сиріт, нікого не переконують.

Ні-ні, в керівних кабінетах Одеси обіцяють, що, як тільки – так одразу... Але ж близько трьохсот дітей їсти хочуть сьогодні. Так, директор та завгосп інтернату кидаються по приватних магазинах і фірмах, мало не на колінах випрошують продукти в борг, і до часу їм дають, бо ж усі розуміють, у них теж є діти... Але ж скільки ця ситуація ще триватиме? Чому вона вже не вперше виникає? І знову ж таки, може, тут уже питання не лише в коштах, але і в совісті, відповідальності?

Або ще одна ситуація. В Савранському районі питання з землею, яка перебуває в користуванні інтернату, вирішене. Вже давно. Там все гаразд. Палатников гадав, що так само легко вдасться розв’язати це питання в рідному районі, в таборі під Гоноратою, тим паче, що й просять тут всього лише чотири гектари. І щоб ви думали? Куди б дирекція інтернату не зверталася, всюди поплескують по плечу, всюди з радою душею землю готові виділити, “ми ж, мовляв, розуміємо, що на святу справу виховання...” Але вимоги при цьому жорсткі: за “землевідведення” (існує і такий термін) інтернатові отих нещасних чотирьох гектарів землі, від нього вимагають перерахувати... 6 тис. грн в бюджет району!

І я розумію О.К. Палатникова, коли в цьому місці він буквально вибухає емоціями.

– Невже не зрозуміло, що без клаптика своєї землі наш табір праці і відпочинку – не табір?! Але, де я їм візьму 6 тис. гривень? Якщо й трапляється якийсь спонсор, то нам би дітей прокормити, одягнути та про школу подбати. Невже люди, які приймають подібні рішення та закони, не розуміють, з кого вони ці гроші намагаються здерти?! “За землевідведення”, бач!

Така ж проблема з теплицею. І коштів на завершення її треба небагато, але де їх взяти? А своя теплиця – це і виховання працею, і завжди свіжі дешеві овочі до дитячого столу.

До речі, про спонсорів та шефів. Ще донедавна існував так званий інститут шефів. Офіційно існував. До них належала Одеська залізниця, начальник якої І.Ю. Левицький, як депутат облради від Котовського району, особисто піклувався сиротами. Як міг, допомагав інститут водного господарства, існували й інші шефи, які допомагали, хто чим міг: хтось бригаду ремонтників пришле, хтось допоможе з путівками для дітей в санаторій чи на власну базу відпочинку; хтось подбає про комп’ютер... Але тепер шефи стали не в моді. А не в моді тому, що обласне, та й державне керівництво повинно всіляко заохочувати цей рух, і розуміти, що передане дітям-сиротам – це не вкрадене, не розтрачене і не змарноване, а навпаки...

Видатний український педагог Сухомлинський колись сказав: “За шкільною партою сидить... народ!” І це свята правда. Як правда є те, що за партами сирітських та інвалідських притулків і інтернатів сидить найнезахищеніша, найбільш страдницька частина нашого народу. І забувати про це – страшний гріх.

Выпуск: 

Схожі статті