Ім’я Василенка Якова Івановича – серед 333 воїнів-кодимців, яким Указом Президента у листопаді минулого року були підвищені військові звання з нагоди святкування 60-річчя Перемоги над фашизмом.
За його плечима майже дев’ять десятків років, сповнених радощів і печалей, успіхів і тривог. Правду кажуть, що кожна людина своєю долею повторює долю своєї країни.
Армійську службу розпочав у 39-му. Їх готували тоді до фінської війни. Але поталанило: частина ще була в дорозі, коли закінчився конфлікт. Та попереду чекало страшніше: напад фашистської Німеччини. Яків Василенко потрапляє в діючу армію, яка стримувала німців, що рвалися на Кавказ.
- Їх натиск був шаленим, - згадує Яків Іванович. – Наш полк одержав наказ зупинити ворога, не пустити його в місто Грозний. Отам і був мій перший бій, у який я йшов комуністом. Наша важка артилерія і ми, бронебійники, багато зробили для того, щоб утримати Грозний і перейти в контрнаступ. Відбивали ворожі атаки одну за одною і відкинули німців аж до Феодосії.
За героїчну участь у тих боях Я. Василенко отримав першу військову нагороду – медаль “За оборону Кавказа”.
Тоді він відчув реальний вантаж важкої артилерії. Один 203-міліметровий снаряд важив сто кілограмів, його піднімали лебідкою. Заряди до нього теж були нелегкі. Отож, коли лунала команда, потрібно було швидко подати центнерний снаряд і необхідний заряд.
Яків Іванович брав участь у боях за Кубань, Краснодарський край, Ялту, Феодосію у складі 18-ї армії, висаджувався на “Малу землю”. Воював за Новоросійськ, Севастополь, де кожен будинок був неприступною фортецею і кожен треба було відбити у ворога, іноді навіть ціною життя. За героїзм, проявлений у боях, їхній полк був перейменований у Червонопрапорну Новоросійсько-Севастопольську бригаду.
А далі були визвольні бої у Польщі, Австрії, форсування Вісли, Одеру, Ельби, взяття Берліна. До проголошення довгоочікуваної Перемоги залишилось кілька днів, а їхню бригаду направили в Чехословаччину. Під її столицею Прагою йшли запеклі бої. Гітлерівці кинули сюди сотні “тигрів”, “пантер”, “фердинандів”. Але ця армада не встояла перед мужністю радянських воїнів.
Командир взводу старшина батареї Я. Василенко пройшов крізь пекельний вогонь найстрашнішої в історії минулого століття бойні. Чорне крило смерті змахнуло над Яковом Василенко в останні дні війни: ворожа куля таки підстерегла… Повернувся додому з численними нагородами.
У мирний час Яків Іванович ще кілька років служив понадстроково, а потім працював на виробництві, пішов на заслужений відпочинок з хлібоприймального підприємства. До роботи завжди ставився з високою відповідальністю, тому й користувався авторитетом. Як і його дружина Лідія Вікторівна, котра все своє трудове життя віддала консервному заводу. Їхньому подружньому щастю уже 56 років.
- До діамантового весілля ще далеченько, - жартує Яків Іванович. – А до 60-річчя Перемоги не маю права не дожити. Цей ювілей для нас, ветеранів, святий.
