Заголовок для цього огляду листів я взяв зі схвильованого листа Павлини Павлівни Кожиної із Тарутиного. Вона ділиться спогадами про те, як її земляки після визволення з-під фашистської неволі плекали врожай 1944 році. І старий, і малий вручну, від зорі до зорі, обробляли землю, засівали її. Збирали косами й серпами, молотили ціпами. І потім відправляли зерно на коров'ячих запряжках для фронту. Найтяжка ноша лягла на плечі жінок, старих і дітей, у яких проклята війна забрала батьків, братів, чоловіків...
Таких листів-спогадів у редакційній пошті багато. На жаль, немає можливості опублікувати їх всі. Ми вдячні голові Березівської районної організації ветеранів війни, праці, армії та Міністерства внутрішніх справ Миколі Івановичу Сєбову, який розповів про те, яка робота провадиться для того, щоб краще жилося ветеранам, які кошти виділено для забезпечення їх паливом, зрідженим газом, придбання безкоштовних медикаментів і зубопротезування. У 2004 р. розрахувалися із усіма власниками земельних паїв. 300 самотніх мешканців похилого віку обслуговуються вдома. Триває активна підготовка до 60-річчя Великої Перемоги. Без уваги не залишиться жоден ветеран. Цей лист голови ради ветеранів підтверджує той факт, що березівці свято шанують пам'ять про полеглих у боях із фашизмом і віддають данину поваги нині живим учасникам тих, тепер вже далеких, подій минулої війни.
Учасник Великої Вітчизняної Володимир Іванович Чепуренко із села Петродолинське Овідіопольського району написав до редакції про те, як за доносом зрадника було заарештовано членів групи партизан-підпільників, якою керував його дід Олексій Костянтинович Оводюк. Після арешту 12 чоловік було вивезено на підводі до с. Долинське й піддано катуванням. 29 грудня 1943 р. патріотів розстріляли в яру за околицею села. І лише після визволення їхні тіла були перепоховані в братській могилі у центрі села Онилове.
Яків Панасович Порошенко із села Броска Ізмаїльського району – фронтовий зв'язківець, розповів про те, як 14 листопада 1944 р., у день свого двадцятиріччя, після бою потрапив на концерт фронтової бригади. Лідія Русланова співала свої знамениті “Валенки”, а Георгій Виноградов – виконав “Что ж ты, Ваня, приуныл...” І раптом пролунала бойова тривога. Повернувся до своєї роти Порошенко і почав тягти зв'язок у напрямку до Дунаю. Вночі форсували річку, а на світанку почалася атака. Треба було розширити плацдарм. Фашисти займали вигідні, дуже укріплені позиції, й наші зазнавали невиправданих втрат. Дійшло до того, що в атаку послали посильних, їздових, писаря батальйону. Із ними був і Порошенко. Дивом уцілів він під шквальним вогнем супротивника. Коли ніч закінчувалася, повернувся назад, весь у грязюці і промоклий. Зняв одяг, викрутив і знову одягнув його – сушити було ніде. “Думав, якщо не вб'ють, то все одно вмру, - пише ветеран. – Але ось, як бачите, ще живу, хоча все життя по лікарнях і санаторіях їздив. Мене дотепер мучить запитання: невже тоді не можна було взяти 45-міліметрові гарматки або ті ж ПТР і вдарити прямою наведкою по фашисту, перед тим, як посилати нас в атаку? Тоді не було б таких втрат. 20 листопада опівдні прилетів бомбардувальник і пропрасував фашистів, і ми погнали їх від одного населеного пункту до іншого.
Юрій Дмитрович Орєхов із любов'ю написав про полковника у відставці А.А. Мещерякова, із яким доля звела його під час оборони Сталінграда, а потім – у мирній Одесі. А лист Людмили Олексіївни Анісімової можна назвати сповіддю про життя, сповнене небезпек і тривог, під час фашистської окупації в Одесі. Їй було сімнадцять років, коли почалася війна, і всі події запам'яталися в деталях. І евакуація, й артобстріли, бомбування, облави, розстріли безневинних людей. Ризикуючи життям, вона разом із матір’ю переховувала двох моряків, які до останнього прикривали відхід наших військ, і не встигли вирватися із оточення. Відбувала й трудову повинність і ледве не стала жертвою десятника, який розлютувався. “Згадую, а сльози ллються із очей. Згадую, як йшли швидким кроком стомлені, закіптюжені, голодні наші бійці, щоб захищати наше місто”, - пише Людмила Олексіївна. Їй вже 81-й рік, але пам'ять зберігає пережите і спонукає розповісти про нього іншим.
“Були бої, були тривоги, але ми наполегливими були – пройшли вогневі дороги, до перемоги в травні сорок п'ятого прийшли”. Так почав свого листа до редакції учасник ВВВ Володимир Іванович Дручин, який довідався про напад фашистської Німеччини на СРСР, будучи черговим по Горьківському училищу зенітної артилерії. Довелося зенітним батареям вести вогонь по “юнкерсах”, що завдавали бомбових ударів по промислових об'єктах міста. Наприкінці травня 1942 року відбув на курси перекваліфікації, а звідти – до резерву Головного командування. Попереду чекав Сталінградський фронт... Володимир Іванович надіслав свої вірші про війну. І багато інших авторів звернулися до поетичного слова, щоб розповісти про пережите, про друзів-товаришів, про бої-пожарища, про те, що не згладилося із пам'яті до нинішніх днів.
У редакційній пошті є листи ветеранів, що розповідають про піклування, яке вони відчувають на собі. Так, учасник бойових дій у ВВВ, полковник у відставці М.М. Ряпалов і ветеран війни та праці Л.Н. Потєйко просять висловити через газету подяку колективу військового госпіталю, що дислокується в м. Білгороді-Дністровському. “Особливо гуманне, чуйне ставлення виявляють тут до ветеранів війни”, - пишуть автори. Так і має бути. Ті, хто в лиху годину заслонили країну собою, заслуговують саме на таке ставлення. І не тільки по святкових датах, а постійно. Те, що завдяки їм ми сьогодні живемо під мирним небом, треба міцно тримати в пам'яті.
