Схід сонця під бій барабанів

(РЕПОРТАЖ ІЗ «АРКАДІЇВСЬКОГО БРОДВЕЯ»)

Море... Червоне, Жовте, Біле, Чорне... Мабуть, усю кольорову гаму ввібрали в себе назви морів.

Розмаїті за формою й архітектурою береги багатьох морів, уподібнюючись до коштовних каменів, облямованих у золоті, платинові та срібні оправи, також замкнені в рукотворні обійми базальтових, гранітних або залізобетонних набережних.

Згадується, як на фешенебельному французькому курорті Ніцца, спустившися з помпезної та пишної набережної “Прогулянка англійців” на пляж, автор цих рядків не втримався від того, щоб не пірнути у грудні в Середземне море. А яка граційна та велична набережна в індійському порту Бомбей, із поетичною назвою “Королевині коралі”!

Не всім містам, проте, пощастило бути розташованими над рівнем моря. На рівнинному адріатичному узбережжі Італії поблизу курорту Риміні можна спокійно прогулюватися впродовж усієї двадцятикілометрової смуги приватних пляжів без будь-яких огорож, що відрізняються один від одного лише кольором тапчанів і парасоль, і безкоштовно користуватися питними фонтанчиками й туалетами.

Одесі з її глиноземами, розмиваними та забираними морем, поталанило й від того менше. Але й одесити завжди мріяли мати власну набережну. Не входячи особливо в історичний екскурс, нагадаю втім про те, як у шістдесяті роки минулого століття держава вдавалася до вельми значних зусиль щодо зміцнення прибережної зони, на що було виділено чималі кошти – щось близько 20 млн карбованців. Круті береги були розплановані й засаджені акаціями та іншими ґрунтозміцнюючими деревами, створено дренажну систему для відведення ґрунтової води. Наступ моря на місто перепиняв протягнутий вздовж берегового пругу по дну від Ланжерона до Аркадії залізобетонний пояс, що його прозвано хвилерізом, а на вузькі смужки пляжів було намито дрібний золотавий пісок.

І, нарешті, було заасфальтовано й освітлено так звану трасу здоров’я, вздовж якої споруджено з металу немудряще гімнастичне знаряддя. Ось ця траса здоров’я і стала на багато років для багатьох тисяч одеситів своєрідною одеською набережною.

Проте, ніщо не вічне в цьому світі... Рух капіталів, що є одним із найдинамічніших законів розвитку капіталістичного суспільства, за небагато часу перетворив райську ділянку “Аркадія” в місцевий Майямі-біч, розважальний центр нічного життя міста, улюблене місце відпочинку одеської молоді та численної строкатої армії приїжджих курортників. Численні дискотеки, сконцентровані в одному місці, стали справжнім пекельним вичадовиськом для мешканців довколишніх пишних особняків і вілл, яким, проте, не стало снаги приборкати цю доранішню ревучу потугу, облічувану десятками децибелів. Викривальні публікації в пресі не могли ні на що вплинути, не викликаючи жодного співчуття в більшості городян, що мешкають у спальних районах Черемушків, Таїрова та Котовського, роздратованих своїми непрацюючими ліфтами, браком гарячої, а подеколи холодної, води, ґвалт під вікнами автостоянок і всіляких розпивних батискафів біля вщент розбитих внутрішньодворових проїздів.

Аркадія ж тим часом далі жила своїм веселим святковим життям...

Якось дочка, що мешкає в іншому місті, приїхала до Одеси у відрядження, і приїзд цей збігся з її днем народження, який вона вирішила відзначити в крутому ресторані в Аркадії.

– Готуйтеся веселитися аж до ранку, – заявила вона нам із дружиною. – Нудно не буде. У програмі вар’єте, жіночий, а потім і чоловічий стриптиз, а там, дивись, і схід сонця зустрінемо, – додала вона і, хитро примружившись, зиркнула: яке на нас справила враження.

– Та-ак, – промовив я, – вражає! Особливо чоловічий стриптиз. Боюся тільки, що до ранку я не витримаю, не той уже вік.

– А хто мені колись казав, що немає нічого поетичнішого за картину Клода Моне “Враження. Схід сонця”? От ми й зустрінемо схід сонця на березі моря, як то кажуть, – наживо. Сподіваюся, що тобі це сподобається.

Нагадування про мого улюбленого художника та його славнозвісну картину, що дала початок імпресіонізмові, було підтвердженням того, що насіння любові до живопису, посіяне мною у своїх нащадках у дитинстві, дало такі несподівані паростки, навело мене на мажорний лад, і я з посмішкою схвально кивнув їй у відповідь.

...В зазначений час ми з дружиною піднімалися на другий поверх стилізованого під барк модного ресторану, розташованого в самому центрі “Аркадії”. Екстер’єр та інтер’єр ресторану були дуже симпатичні, хоча мабуть і програвали порівняно з виплилою раптом у пам’яті ялтинською “Еспаньолою”. Проте чудові кухня й обслуговування геть перепинили невиразні спогади давніх літ. Раптова дужа злива, яскраві блискавки над морським горизонтом і гуркоти грому, від якого тремтіли язички вогню на свічках, посилювали смак доброго вина та повищували градус гумору в нашому веселому гурті...

Зненацька гримнула музика, що перекрила гуркоти грому. Почалася дискотека. Чоловік із тридцять відпочивальників вийшли на майданчик для танців. Танцювали майстерно, натхненно й дуже гарно, причім у кожного був свій стиль. Я спіймав себе на думці, що для того, аби виробляти такі піруети протягом декількох танців поспіль, треба бути некепським спортсменом.

– Все б нічого, – спало мені на думку. – Але навіщо такий дикий, запаморочливий звук? Децибелів зі сто мабуть, ніяк не менше! І тут згадалося, як багато років тому я опинився на джутовій фабриці у прядильному цеху. Сотні зо дві вібруючих і гримучих верстатів чинили таке суцільне гудіння, що годі було почути людину поруч. Майже всі верстатниці працювали у звукопоглинаючих навушниках. І все ж мені здалося, що тут, на дискотеці, звук був набагато дужчий. Я ніяк не міг збагнути, навіщо врубати музику на таку потужність. Адже навіть якщо прибрати його рівно удвічі, все одно було б дуже й дуже гучно!

...Згодом своїми враженнями поділився з нашим відомим обласним психіатром, доктором медичних наук, професором Бітенським Валерієм Семеновичем, заслуженим діячем науки України.

– Вперше це тяжко сприймається, – віджартувався він. – Потім звикаєш. А робиться це для того, щоб увійти в стан трансу, в якому молодь ловить кайф...

Остаточно оглухнувши, з болем у голові від гомону я, пославшись на пізній час, натякнув дружині, що час би збиратися додому.

– Та ну тебе! – відмахнулася вона.

– Зараз тільки пішло на третю. А якщо втомився від музики, піди прогуляйся по Аркадії, може, когось зі своїх друзів зустрінеш, – несподівано запропонувала вона соломонове рішення, що припало мені до вподоби...

...Я брів вздовж моря повз розташовані одна біля одної численних дискотек імпровізованою одеською набережною, цим новоявленим аркадіївським бродвеєм. Люду, попри пізню годину, було нелічено, всуціль сама молодь. І мені раптом здалося, що я десь за кордоном, чи то на сирійському, чи на грецьому, а може й на італійському узбережжі Середземного моря, так невимушено та вільно поводився святковий натовп. Але ні, враження це геть перекреслювало стан і вигляд нашої імпровізованої набережної. На італійську наша набережна аж ніяк не тягнула, та й набережною її можна було назвати з великим перебільшенням. Нерівний асфальт, що здавався брудним від піскового пилу, весь у латках, переповнені сміттєві контейнери, брудні бомжі, що снують у натовпі молоді, і звідусюди завивання та гуркіт музики. Відчуття було таке, ніби недалеко кілька десятків будівельних машин-коперів водночас вбивали в твердий ґрунт палі. Попри багатство, я б сказав, – ґвалт дискотек, буквально біля кожної тлумилися черги, а біля пункту обміну валюти з подивом налічив щонайменше тридцять чоловік.

При вході до однієї з дискотек нарешті зіткнувся зі своїми знайомими, що працювали там охоронцями, колишніми боксерами, і поділившись із ними своїми враженнями, замість співчуття почув у відповідь, що це дрібниця порівняно з тим, у якому стані, напівприглушеними, як після кількох тяжких раундів, і запамороченими вони приходять після роботи додому.

На моє запитання, чи трапляються тут бійки, вони відповідали, що найменше дві-три за ніч, та й як їм не бути, якщо молодь на додачу курить і вколює собі всілякий дур і накачується до нестями пивом.

Я попрощався з ними й повернув назад. Неподалік на моторолерах зручно сиділи, схрестивши руки на грудях, два сержанти міліції, по-хазяйськи позираючи на метушню.

Сержанти, сержанти... Із мозкової підкірки раптом виковзнув задавнений спогад, що видався мені ключем до розгадки всього, що діялося.

Якось багато років тому я проводжав пізно вночі додому свого друга, підполковника міліції. Назустріч нам два міліційні сержанти вели п’яненьких солідних на вигляд чоловіків, затриманих за те, що горлали вночі щосили пісні й тим порушували громадський лад.

– Та ти знаєш, хто я такий? – бризкаючи слиною кричав на міліціонерів один із них.

– Та я зараз подзвоню вашому генералові, він із вас погони позриває...

– Нічого в нього не вийде, який би великий пуриц він не був, – посміхнувся мій приятель. – Жодні зв’язки не спрацюють. Бо зараз глибока ніч, а поночі місто віддано у владу сержантів...

– Закладаюся сотнею проти карбованця, – подумав я, що ніхто з численних генералів із питань культури, сім’ї, молоді та туризму, нарешті, жодного разу не буває вночі в Аркадії на дискотеках. А тому тут балом і правлять сержанти... (Сподіваюся, кмітливий читач збагне, що в цьому контексті не йдеться про працівників правоохоронних органів, завдяки яким дотримується сякий-такий лад).

...Схід сонця в Аркадії я так і не зустрів, переконавши дружину, що час уже їхати додому... Довго крутився в постелі, поки не знепритомнів уві сні.

...І снилося мені, що йду вздовж моря з Отради до Аркадії новою залізобетонною набережною, засадженою банановими деревами, повз багатоповерхові, схожі на поближній до Морвокзалу “Кемпінскі”, готелі, що перегороджували спуск на берег. На дахах готелів було встановлено величезні барабани, по яких одноманітно вдаряли підвішені на ланцюгах колоди. А над морем під оглушливий бій барабанів сходило велике криваво-червоне сонце...

Выпуск: 
Автор: 

Схожі статті