Спорт

Триразовий чемпіон світу Володимир Ухач: «НОРМАТИВ МАЙСТРА СПОРТУ Я ВИКОНАВ У ВІЙСЬКУ»

Одесити вже звикли, що усе найкраще – в них. Тут найвродливіші дівчата, найрозумніші діти, найвеселіші люди. Цікаво, що й найдужчі атлети мешкають теж у Південній Пальмірі. Із славетним українським спортсменом, який стояв біля джерел зародження силового триборства (пауерліфтингу) в Україні, майстром спорту міжнародного класу Володимиром Ухачем веде розмову наш кореспондент.

ВІЗИТНА КАРТКА

Володимир Ухач народився на Львівщині, у 1960 році, нині мешкає в Одесі. Заслужений тренер України, майстер спорту з важкої атлетики, майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, 10-разовий чемпіон України з пауерліфтингу, 32-разовий рекордсмен України, 5-разовий чемпіон світу з жиму лежачи, бронзовий призер чемпіонату світу 1995, 1998 рр., чемпіон Європи 1995 року, абсолютний чемпіон світу та Європи серед ветеранів (тих, кому за сорок) 2002, 2003, 2004 років. Кращі спортивні результати у категорії 100 кг: присідання зі штангою на плечах - 357,5 кг, жим лежачи - 255 кг, станова тяга - 340 кг. Антропологічні дані: зріст - 174 см, обсяг грудної клітки 130 см, стегно - 74 см, біцепс - 50 см.

– Володимире, свого часу, відомий культурист Арнольд Шварценеггер, проходячи службу в армії, пішов у самоволку для того, щоб взяти участь у змаганнях. Від Ваших друзів чув схожу історію і про Вас?

– Ні, у самоволці я не був, хоча норматив майстра спорту з важкої атлетики виконав у війську. Я проходив службу у спортроті ракетного дивізіону, який розташовувався в селі Шабо Білгород-Дністровського району. Так вийшло, що 21 листопада 1980 року мене офіційно відправили до міста у культпохід, але замість цього я взяв участь у Республіканських змаганнях із важкої атлетики (які проходили в Молдавії) і на подив своїх командирів виконав норматив майстра спорту. У ваговій категорії 82 кг я штовхнув штангу – 180 кг і зробив ривок – 130 кг...

– До цього Ви вже займалися важкою атлетикою?

– Так. У шкільні роки я, як і багато дітей, бажав стати сильним.

Якийсь час намагався записатися до секції вільної боротьби, але мене туди не взяли, сказали, мовляв, занадто малий і слабкий. Пам'ятаю, тоді мене це зачепило. Спасибі моєму першому тренеру Георгію Колеснику, який повірив у мене й записав у 1975 році до секції важкої атлетики спортивного клубу армії ОдВО. Напередодні призову до війська я виконав норматив кандидата у майстри спорту з важкої атлетики...

– Володимире, як Ви прийшли до силового триборства – пауерліфтингу, розкажіть трохи нашим читачам про цей вид спорту?

– На кар'єрі штангіста я змушений був поставити хрест через постійні травми кистей рук. Ті, хто знайомий із цим видом спорту, знають, що це таке. Але із «залізом» розлучатися не хотілося. Тому, коли в середині 80-х почув про пауерліфтинг, почав із задоволенням пробувати себе у цьому виді спорту.

Гадаю що, силове триборство – кращий засіб розвитку сили й здоров'я. Цей вид спорту виник у США наприкінці 60-х років XX століття. На відміну від важкої атлетики, де велике значення має технічна сторона (наприклад, під час виконання ривка), у пауерліфтингу на першому місці – «чиста сила». До речі, цим він відрізняється й від бодібілдингу (культуризму), де головна мета – великі м'язи.

Під час змагань необхідно виконати три вправи: присісти зі штангою, вижати її лежачи й зробити станову тягу із максимальною вагою. Усі ці вправи виконуються «чисто», без ривків, за командою суддів.

– За яких обставин Ви потрапили до збірної України з пауерліфтингу, та які змагання стали для Вас найпам'ятнішими?

– У 1989 році, в Коломиї, я вперше виграв Кубок України з жиму лежачи, а 1991 року, у ваговій категорії до 82,5 кг офіційно виконав норматив майстра спорту. А незабаром із іншими одеськими спортсменами був зарахований до збірної.

Щодо найпам'ятніших змагань, то я б виділив чемпіонат Європи 1993 року, коли я вперше завоював бронзову медаль. Після цих змагань у мене з'явилося справжнє бажання виступати й перемагати. Також пам'ятним для мене був чемпіонат світу 1998 року в Черкасах, де я із результатом 250 кг став рекордсменом Європи в жимі лежачи...

– Жим лежачи завжди був Вашим головним козирем. Це наслідок генетики, чи ж Ви просто цьому руху приділяли особливу увагу?

– Я гадаю, що генетичні передумови є. Хоча, якщо зізнатися чесно, у кожного спортсмена існують улюблені вправи, і для мене це жим лежачи, його я завжди виконую із задоволенням. У той же час можна володіти сильним присіданням або жимом, але слабкою тягою, що може перекреслити всі ваші зусилля. Тому атлет-триборець має бути однаково гарним у всіх рухах, тільки тоді він має можливість претендувати на переможний результат, а, отже, й на чемпіонський титул.

– До речі, чи існують у Вас неофіційні рекорди? Можливо, Ви зав'язуєте вузлом цвяхи, ламаєте підкови...

– Це не проблема, але я, насамперед, спортсмен, тому на відміну від циркових артистів більше працюю зі штангою. Серед моїх особистих рекордів, наприклад, жим сидячи з плечей штанги 120 кг на 8 разів, віджимання на брусах із вагою 100кг на 10 разів. Спробуйте повторити, впевнений, що це буде непросто…

– Що очікує пауерліфтинг у найближчі роки й Володимира Ухача, як спортсмена й тренера?

– Впевнений, що згодом за своїм потенціалом та зростаючою популярністю пауерліфтинг стане одним із улюблених видів спорту, як у нашій країні, так і в Європі. А років так через п'ять-шість, можливо, увійде до програми Олімпійських ігор.

Що стосується мене, то доки я рухаюся, із «залізом» не розпрощаюся. Результати хоч і повільно, але прогресують. Інша справа, чи буду брати участь у міжнародних змаганнях, чи ні, адже все це тримається на голому ентузіазмі (в середньому одна поїздка на змагання коштує 1500 доларів, і оплачується спортсменом)? На жаль, через відсутність коштів я з великим спортом вже майже розпрощався, тому буду більше акцентувати увагу на тренерській роботі.

– І останнє. Що б Ви порадили тим хлопцям, які «йдуть Вашим шляхом» і роблять перші кроки у силовому триборстві?

– Скажу відверто, без досвідченого тренера успіху в пауерліфтингу не досягти. А якщо тренуватися для себе, то починати потрібно із невеличких навантажень, десь 40 відсотків від максимальної ваги, яку ви можете підняти.

Далі через кілька місяців працюйте за принципом «піраміди». Наприклад, перший підхід – 40 кг 20 разів, другий – 70 кг 10 разів, третій – 90 – 5 разів, четвертий -100 – 3 рази, п'ятий – 105 – 1, шостий – 95-3 тощо

Новачкам займатися «залізом» краще тричі на тиждень, скажімо, в понеділок, середу, п'ятницю. А щоб уникнути так званого застою (коли результати перестають зростати) перші два тренувальних дні (понеділок, середа) працюйте із легкою вагою (60% від максимального), наприкінці тижня (у п'ятницю) – з великою (80% від максимального). Вживайте вітаміни, добре харчуйтеся й відпочивайте. Тренуйтеся собі на втіху, ставте перед собою мету й досягайте її, беріть участь у змаганнях і перемагайте!

Євген ТИЩУК

ЩЕ НЕ ВСЕ ВТРАЧЕНО

14 вересня на європейській арені відбулося футбольне протистояння команд України та Ізраїлю. У першому раунді Кубка УЄФА одеський «Чорноморець» приймав «Хапоель» із Тель-Авіва, який ставав сім разів чемпіоном своєї країни.

Напередодні зустрічі суперники, не приховуючи, провели своєрідну взаємну розвідку, побувавши на матчах чемпіонатів України та Ізраїлю. Тренер «Чорноморця» Олександр Скрипник в Єрусалимі спостерігав за поєдинком «Хапоеля» із «Бейстером, а наставник юнацької команди ізраїльтян Абрахам Бахар в Харкові стежив за грою одеситів із «Металістом».

Після такого вивчення у «Чорноморця» на поле вийшли: Руденко, Полтавець, Кирлик (капітан), Венглінський, Гілазєв (Осипов), Лошанков (Зотов), Островський, Мжванадзе, Нижегородов, Канделакі (Симоненко), Шищенко.

Ударну силу в нападі мали складати Венглінський, Шищенко, Лошанков. Але, на жаль, за їхньої участі в першому таймі не було створено жодного гострого моменту. Фактично воротар гостей Елімелех (до речі, голкіпер збірної Ізраїлю) був без роботи.

А ось стражеві воріт одеситів Віталію Руденку довелося добряче потрудитися. На десятій хвилині Тосма, перебуваючи на межі «поза грою» (сигнал не пролунав), вийшов сам на сам з ним і не влучив у «рамку». Минуло ще стільки ж часу, і Дегу без перешкод пробив у ціль. Віталій перевів м’яч на кутовий.

На 40-й хвилині Руденко виручив команду від неминучого гола. У п’ятихвилинці, що залишилася до перерви, одесити поблизу воріт розіграли штрафний, але Полтавець відправив м’яча в нікуди. Незабаром Євглінський увірвався до штрафної, втративши у єдиноборстві м’яча.

Другий тайм господарі почали більш енергійно та цілеспрямовано. На 49-й хвилині Кирлик метрів з 25-ти виконував штрафний. Однак м’яч просвистів поряд зі штангою. Минула хвилина, і в боротьбі із Паесом Полтавець відібрав у нього м’яча і метрів із 20-ти пробив під поперечиною. А момент був голевим.

На 55-й хвилині з подачі Шищенка після удару Венглінського м’яч побував у сітці гостей, але асистент арбітра зафіксував стан «поза грою».

Запам’ятався момент, коли Йоліч обвів трьох одеситів і «вистрілив» у верхній кут. Руденко виручив команду. Взагалі він був кращим у матчі. Хоча ми й програли.

Розв’язка настала на 74-й хвилині. Аргентинець Де Бруно, що вийшов на заміну, завершуючи комбінацію, послав м’яча низом у дальній кут воріт – 1:0. Несміливі спроби одеситів відновити рівновагу не дали результату.

18500 глядачів стали свідками поразки «Чорноморця». 28 вересня матч-відповідь. Він і назве учасника групового турніру Кубка УЄФА. Одесити ще зберігають шанс.

Цього дня на такому ж рівні в гостях грали футболісти «Металурга» (Запоріжжя) та «Панатінаікоса» (Греція). Рахунок – 1:1.

Євген ГОРЕЛЮК

Пневматична стрільба ВІКТОР МАКАРОВ: «НА ЧЕМПІОНАТІ СВІТУ Я ЗАВОЮВАВ ОЛІМПІЙСЬКУ ЛІЦЕНЗІЮ»

У жовтні стартує Кубок України з пневматичної стрільби. Одеський стрілець із малокаліберного пістолета Віктор Макаров візьме участь у цьому турнірі. Макарова можна справедливо вважати одним із найтитулованіших діючих спортсменів Південної Пальміри. У його скарбничці – медалі різних достоїнств. Макаров - багаторазовий переможець і призер чемпіонатів СРСР, України, Європи та світу.

Наш кореспондент зустрівся із Віктором Макаровим і взяв у нього інтерв'ю.

– Вікторе, як Ви виступили на чемпіонаті світу, який недавно завершився у хорватському Загребі?

– Посів особисте шосте місце й загальнокомандне четверте. Я до кінця намагався вести боротьбу за медалі. Я стріляв із пневматичного пістолета на 10 метрах і вийшов до фіналу із другим результатом (583 очки). На жаль, у фіналі помилився в четвертій стрільбі й позбавив себе шансів на високе місце. У підсумку вийшло тільки шосте. Але головне те, що я зміг завоювати олімпійську ліцензію. До речі, моя донька Інна також брала участь у чемпіонаті світу в команді юніорок, вона в підсумку посіла 15 місце. Сподіваюся, що Інна ще голосно про себе заявить на змаганнях такого високого рангу.

– Розкажіть, а як Ви почали захоплюватися стрільбою?

– Я народився в Казахстані, у місті Усть-Каменогорську. Навчався у звичайній середній школі. Одного разу до нас прийшов тренер Костянтин Михайлович Беляєв, який і запропонував зайнятися стрільбою з пістолета. Так, з 14 років почав стріляти й дотепер не бачу себе без цього захоплюючого виду спорту.

До служби в армії займався під керівництвом Беляєва, виконав програму кандидата у майстри спорту. Прослуживши рік, був викликаний до збірної Казахстану, у якій і став повноцінно тренуватися. Виконавши програму майстра спорту, у 1984 році поїхав до Мінська на чемпіонат СРСР серед юніорів, на якому посів перше місце.

– Це був перший серйозний успіх?

– Цілком правильно. Я представляв спорттовариство “Динамо”, і мене запросили до його збірної, а вже потім до юніорської команди СРСР. Незабаром запропонували переїхати до Києва, і я погодився. Там були чудові умови для тренувального процесу, але власного житла не було. Загалом, близько чотирьох років прожив у гуртожитку, але після появи сім’ї, побутові умови перестали влаштовувати. Тут надійшла пропозиція переїхати до Підмосков'я, але керівники “Динамо” вмовили залишитися в Україні, запропонувавши квартиру тільки в Одесі. Таким чином, із 1989 року мешкаю в цьому місті, яке стало мені рідним.

– Коли Ви виграли свої перші міжнародні змагання?

– У 1985 році в складі збірної СРСР я став срібним призером чемпіонату Європи серед юніорів. А одним із найуспішніших у моїй спортивній кар'єрі став 1994 рік, коли у Франції проходив чемпіонат Європи. У складі збірної України я виграв першість в особистому заліку. А потім і на чемпіонаті світу виступив успішно, посівши друге місце. Крім цього, ще виграв Кубок світу. У підсумку, усе склалося більш ніж вдало.

– Ви двічі брали участь в Олімпійських іграх.

– Так. Першого разу поїхав у 1996 році до Атланти, де посів 12-те місце. А в 2004 році в Афінах був десятим. Вважаю, що певний прогрес є. Я буду прагнути поліпшити свої показники на наступній, Пекінській, Олімпіаді у 2008 році.

Євген НИЗОВ

Выпуск: 

Схожі статті