До 100-річчя з дня народження двічі героя соціалістичної праці п. П. Ведути

ШАНОВЛИВО І З ЛЮБОВ’Ю

Був час, коли адресу села Ставкового знала вся велика держава – СРСР. Тут жив і вершив своє хліборобське диво двічі Герой Соціалістичної Праці Павло Пилипович Ведута. Можна сказати, що колгосп, очолюваний ним, був своєрідною столицею кукурудзяного і соняшникового краю Березівщини. Про трудові звершення мудрого хлібороба писали журнали, газети, розповідало радіо та телебачення. Він отримував тисячі листів, влаштовував теплі прийоми сотням делегацій...

А все розпочалося в далекому 1954 році, коли після смерті тамтешнього керівника Н.С. Онохіна головою колгоспу став вихованець М.О. Посмітного, бригадир колгоспу імені Будьонного, Герой Соціалістичної Праці П.П. Ведута. Треба відзначити, що господарство йому дісталося міцне, налагоджене, багатогалузеве: добре були розвинуті виноградарство, садівництво, овочівництво, тваринництво. Так, у 1952 році тут зібрали зернових по 29,55 ц з гектара. Поголів’я великої рогатої худоби, свиней і овець збільшилось, порівняно з 1950 роком, удвічі.

Як розповідали ставківчани, Павло Пилипович з невимовною радістю, як казав, прийшов у цей райський куточок на святій землі. І зумів домогтися головного: щоб в отім Господнім затишку вирувало повнокровне людське життя: були праця, радість, окраєць запашного хліба на столі кожного трудівника. Маючи неабиякий досвід роботи в сільськогосподарському виробництві, він розумів, що подальше піднесення добробуту колгоспу немислиме без підвищення зацікавленості трудівників у результатах своєї праці. Павло Пилипович вводить додаткову оплату за перевиконання норм виробітку і надпланову продукцію. Ось, наприклад, як це подається в “Історії міст і сіл УРСР”. “Доярка за перевиконання норми отримувала додатково три відсотки заробітку, якщо вона працювала не менше року. Свинарка за кожне збережене порося – 1 крб. Механізаторам, якщо вони дотримали всіх вимог по обробітку грунту і сівбі просапних культур, після появи сходів нараховували додатково 100 відсотків трудоднів, а якщо були порушення, у них знімали 50 відсотків оплати. Цей принцип застосовувався і на інших роботах. При цьому додаткова оплата нараховувалась тільки виробничникам.” У 1955 році в господарстві, не порушуючи сівозміни, значно розширили площі під кукурудзу, що сприяло зміцненню кормової бази громадського тваринництва.

Особлива піднесеність панувала серед колгоспників у дні підготовки до ХХІІ з’їзду партії. Було розгорнуте змагання, аби до його відкриття завершити всі сільськогосподарські роботи, завоювати право носити високе звання колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС. І ставківці вибороли це високе звання. В 1967 році у великому, багатогалузевому господарстві, що мало 4350 га сільгоспугідь, на 8 фермах налічувалось 2 тис. голів великої рогатої худоби, 3 тис. свиней, 1000 овець. Тваринництво повністю механізоване. Машинний парк мав 30 тракторів, 16 зернових, кукурудзо-збиральних та інших комбайнів, 30 автомашин. У колгоспі діяли допоміжні підприємства: млин, виноробня, масло-, хлібо-, консервний заводи, олійня, лісопильня, кар’єр... Тоді ж радянський уряд високо оцінив трудові заслуги колгоспників. 36 членів артілі було нагороджено орденами та медалями Радянського Союзу. Серед них двічі Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради УРСР, голова колгоспу П.П. Ведута. Звання Героя Соціалістичної Праці удостоєна ланкова Є.І. Ведута, орденом Леніна нагороджені доярки О.О. Четверикова та М.Д. Васильчук. Це господарство стало в подальшому справжнім маяком колгоспного виробництва. Невпізнано змінилося і Ставкове, зріс культурний рівень трудівників. За час головування П.П. Ведути у селі було зведено двоповерхову школу, Палац культури, дитячий садок і ясла, готель, пошту, колгоспний радіовузол...

...І ось Ставкове напередодні святкування 100-річчя з дня народження Павла Пилиповича. Йдемо з сільським головою головною вулицею села, сипле дрібний дощик, але ми його не помічаємо, бо ступаємо по землі, де ходила ця славетна людина. Що таке століття в людському житті? Мабуть, вік понадзрілості. Своєрідна програма, за якою живуть уже кілька поколінь ставківців. З іншого боку – це дата посутня, знакова, і нею може пишатися кожен сельчанин, бо через їх розум і серце сяйним променем пролягла довга і значуща історія хліборобського життя Павла Пилиповича Ведути.

Ставкове причепурилося до ювілею свого кумира, але щодо слави села в останні роки прогресу якось не помітно. І про це з болем у серці говорив голова Березівської райдержадміністрації Анатолій Володимирович Ладиненко:

– Сьогодні райдержадміністрація, районна рада спрямовують свої дії на те, щоб згуртувати людей, докласти зусиль не тільки на збереження сільгоспвиробництва, а й на подальший його розвиток. За багато років, ми нині вперше забезпечили валовий збір 147 тисяч тонн березівського хліба, зайняли друге місце в обласному змаганні за перше півріччя цього року. Думаю, це хороший подарунок до 100-річчя з дня народження нашого земляка-самородка. Робимо все, аби зберегти надбане П.П. Ведутою. Ось, приміром, капітально відремонтували Будинок культури, де працює бібліотека, і буде оновлена експозиція сільського музею, повністю замінили опалення в середній школі, запустили першу чергу дитячого садка, котрий до цього часу не працював, виділили 750 тисяч гривень для прокладення газопроводу... Я не так давно в Березівці, але вірю в те, що ніякі лихі реформи, котрі поки що тільки шкодять селянству, не зіб’ють нас з обраного шляху – з синівською вірністю догоджати землі-годувальниці. Думаю, що хліборобська сім’я Ставкового ще не раз прославить Україну-неньку високими трудовими здобутками.

Сільський голова Галина Петрівна Соловйова радіє з того, що села трохи-потроху відроджуються. І це відбувається тому, що люди зрозуміли: тільки разом, спільними зусиллями можна зупинити руйнівний шквал, здирницький диспаритет цінової політики, байдужість держави до проблем села, які призвели до розору українського аграрного сектору. Сім фермерських та приватне підприємство сьогодні єдині в своїх помислах. Допомагають і морально, і матеріально. Особлива подяка ФГ “Сім’я” – голова Василь Матвійович Чиній, “Мурашник” – Михайло Сергійович Костюнін, ПП “Україна-2004” – Галина Абрамівна Цигольник та іншим. Пишаються у селі тим, що у фермерстві знайшов себе і онук Павла Пилиповича – Володимир Георгійович, який очолює господарство “Терра-Віта”, агроном за фахом. У аграрному університеті вчиться і правнук Анатолій, котрий теж мріє працювати на землі Ставкового.

– Старожили села, – продовжує розмову співбесідниця, – шанобливо і з любов’ю згадують свого земляка – землероба від Бога, людину добру, щиросерду. Ніхто і ніколи не пішов від нього, не отримавши допомоги чи доброї поради. Опікувався школяриками, учнями СПТУ № 3, тепер професійного аграрного ліцею, де готувалися механізаторські кадри. Був батьком і наставником для багатьох членів трудового колективу.

Сьогодні ставківці святкуватимуть 100-річчя з дня народження П.П. Ведути. Найперше, всі підуть на кладовище, аби вклонитися праху цієї неординарної особистості. А потім зійдуться на центральній площі села, де будуть звучати виступи-спогади сельчан, де буде перегорнуто багато сторінок, сповнених радості і болю, з життя Павла Пилиповича. І ще багатогранніше розкриється колоритна постать, яка чесно йшла в одній упряжці зі своїми односельцями, багато зробила для спільного блага, надбавши собі за життя найбільше багатство – шану і вічну пам’ять.

Валентина ГАРЧЕВА, власкор «Одеських вістей», Березівський район

ПРО ЩОБ НЕ ЙШЛОСЯ…

У кожного з нас були такі зустрічі, які запам'яталися на все життя й допомогли по-новому подивитися на себе й на довколишній нас світ. Були вони і в мене. Одна з них відбулася із Павлом Пилиповичем Ведутою в той час, коли він вже був двічі Героєм Соціалістичної Праці й очолював один із кращих колгоспів не тільки в Одеській області, а й у СРСР.

До затишного села Ставкового, що потопало в садах і квітах, які зачули ранню осінь, мене привело редакційне завдання: підготувати виступ Павла Пилиповича в “Красной звезде”, посткором якої я був по Червонопрапорному Одеському військовому округу.

Мене вразила доступність і привітність Ведути.

Він підкреслено уважно вислухав мою інформацію про мету приїзду й, посміхнувшись, сказав:

– Військового кореспондента в нас ще не було. Що армію цікавить?

– Все, чим ваші знамениті трудівники живуть, – у нас же народ і армія єдині.

Павло Пилипович подивився на годинника й запитав:

– Снідали?

– Спасибі, спасибі.

– Тоді йдемо чайку поп'ємо. Бери солдата. Одразу довідаєшся, чим ми людей годуємо. Майже безкоштовно.

Про таку їдальню й таке харчування сьогодні трудівникам полів доводиться тільки мріяти.

Павло Пилипович поспілкувався із кухарями, запитав, чим в обід будуть людей пригощати. Потім звернувся до мене:

– У мене півгодини знайдеться, давай-но до музею нашого сходимо. Побачиш, з чого ми починали: від серпа й дерев'яної сохи до тракторів та комбайнів, від зубожілого хутора Вейса до гарного заможного села.

Покажу тобі спочатку найголовніший для мене експонат, – сказав Ведута, коли ми увійшли до музею. Це була ложка, з якою Павло Пилипович вернувся з фронту.

– Всю війну з нею пройшов. Бувало, голодували, але я її не кидав. Тепер дітям показую й розповідаю, яке лихо ложкою цією сьорбав.

Музей колгоспний був улюбленим дітищем Ведути, і він розповідав про те, як його створювали, охочіше, аніж про прекрасні ферми, млин, консервний завод та інші “візитні картки” колгоспу.

Коли вийшли з музею, до нього приспіла група першокласників. Павло Пилипович широко розставив руки, начебто хотів усіх обійняти, і ласкаво покликав їх:

– Ану ж бо, дітки, підійдіть ближче. – Він дістав з кишені піджака (на ньому не було Золотих Зірок Героя) цукерки й почав пригощати спочатку дівчаток, а потім і хлопчиків.

Ми розпрощалися, домовившись, що я побуваю і в полі, і в саду, і на фермах, заводі, а потім поділюся з ним враженнями про побачене й почуте.

Враження склалося найприємніше. І, насамперед, від того, що люди були привітні, щедрі на жарт, з гордістю говорили про свої повсякденні справи. І про що б не йшлося, неодмінно згадували свого голову. І бригадир тракторної бригади Герой Соціалістичної Праці Іван Якович Путенцов, і кавалер ордена Леніна тракторист Віктор Омелянович Гордєєв, доярка Олександра Олександрівна Четверикова. Через їхні слова я переконувався і в його життєвій мудрості, й у вимогливості, і в доброті, й у принциповості. Не дарма ж усі хлопці, відслуживши строкову службу в армії, поверталися до Ставкового.

Коли повернувся до “контори” (так Ведута називав будиночок, де розташовувалося правління колгоспу), голова вів прийом відвідувачів. Побачивши мене через відчинені двері, покликав:

– Заходь, майоре, сідай.

Очікував почути якісь скарги від людей, невдоволення, але вийшло так, що вони всі починали розмову з подяки Павлу Пилиповичу. Коли ми залишилися на самоті, запитав, чи завжди так буває.

Ведута, явно задоволений моїм подивом, сказав:

– Я не в кабінеті, синку, роботяг вислуховую, а сам до них іду. І в будинках буваю. Там у нас відвертіші розмови виходять. А сюди йдуть то спасибі сказати, то за довідкою якоюсь, ну й через сумнів якийсь...

Прощалися ми до заходу сонця, обговоривши план статті, намітивши день, щоб прочитати її разом до публікації. Я подав руку на прощання, а Павло Пилипович сказав:

– Зачекай. Давай-но під'їдемо до мене, дім мій подивишся, по дорозі саме.

Під'їхали до охайного будинку. Двір – у квітах. Доки я розглядав подвір'я, Павло Пилипович дав якісь розпорядження рідним, і незабаром у машині опинилися півмішка картоплі, цибуля, яблука. Я запротестував, але Ведута попереджувально підняв руку:

– Синку, я ж знаю, у тебе все з Привозу, а майор – не генерал. Своє даю, не з колгоспного поля. Від душі.

А потім посміхнувся з чарівною хитринкою у добрих, проникливих очах, і ми обнялися на прощання.

Статтю Павла Пилиповича Ведути було опубліковано в “Красной звезде”. Її головним лейтмотивом стали його слова: “Людина має бути людяною і утверджувати себе чесною працею”.

Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»

Выпуск: 

Схожі статті