На допомогу вчителям і бібліотекарям митрополит могила – діяч православ’я й освіти

У ці дні в Україні розгортається підготовка до 410-річчя (21 грудня 1596) від дня народження та 360-річчя (12 січня 1647) від дня смерті видатного українського діяча Православ’я, освіти і культури, митрополита Київського Петра Могили.

Запроваджуючи цю нову рубрику, ми плануємо опублікувати низку статей з історії України, розрахованих на допомогу вчителям, бібліотекарям, студентам та шанувальникам давнини.

Петро Могила – це той велет віри Христової й українського національного духу, саме явлення якого відкриває світові месіансько-просвітницьке покликання українського народу.

Петро Могила... Він явився українсь- кому народові, як являються всі істинно шляхетні і самовіддані лицарі – сповнений віри у мудрість Божого і людського слова; у святості свого вибору і своєї боротьби.

Далеко не всі сучасники Петра Могили в Україні XVII століття та у вирі міжконфесійної і національно-визвольної боротьби сутні, визнавали його церковно-духовне сходження; далеко не всі здатні були пробачити йому “неукраїнське” й аж занадто аристократичне походження; одначе справа, якій він присвятив себе, і ті звершення, які він залишив по собі, увічнили його не лише в Україні, але й у всьому християнському світі.

І є щось від вищої справедливості в тому, що й через 360 років, у розвидні ХХІ століття, оглядаючи здобутки тисячоліття, що минуло, саме його, митрополита Київського Петра Могилу, редакція англійського журналу “Тайм” назвала “людиною світу XVII століття”. І в такий спосіб визнала, утвердила цього великого, істинно українського “неукраїнця”, в історії Європи, у двотисячолітній історії всього християнського світу.

Народився Петро Могила в аристократичній родині господаря Валахії, що певний час був і господарем Молдови, Симеона Могили та угорської (семиградської) князівни Маргарет 21 грудня 1596 року. Оскільки батько його був правителем Молдови, чимало істориків і досі вважають Петра Могилу молдаванином, хоча насправді визначити його етнічне походження вже майже неможливо, стільки поліетнічної крові було намішано в його родоводі з молдавсько-румунської, угорської та слов‘яно-польської ліній. Зокрема, відомо, що з діда-прадіда рід його по батьківській та материнській гілках був посвоячений з багатьма польськими та українсько-спольщеними родами Вишневецьких, Жолкевських, Потоцьких, Пржерембських, Корецьких. І посвояченість ця віднаходила свої відбитки вже й за життя самого митрополита Петра; досить сказати, що відома своїм благодійництвом Раїна Вишневецька, мати нелюбого козацькій Україні польського полководця-магната Яреми Вишневецького, доводилася йому двоюрідною сестрою.

Так, справді, давні і сучасні молдавські історики вважають Могилу молдаванином (до речі, прізвище його виводять від молдавського слова “mohila”, що означає “пагорб”, “узвишшя”, а не від української “могили”); румунські дослідники – етнічним румуном; угорські ніколи не забувають про материнську, а отже, сильнішу за батьківську, угорську кров; поляки знають його, як діяча Речі Посполитої... Ну а наш невпокійливий патріот Панько Куліш, відмовляючись визнавати в ньому українського діяча, нічтоже сумняшеся нарік його “поляком у православних ризах”. Хоча, якщо “судити за ділами його”, то дай нам Бог, щоб у нашій багатостраждальній історії українській було побільше таких “неукраїнських” патріотів України. Тоді вся історія наша була б славетнішою, а народ давно був би в усьому світі знаним та державницьким. І якщо сьогодні, через майже чотириста років, ми цитуємо слова Петра Могили: “Нам потрібно вчитися, щоб Русь нашу не називали глупою”, то повинні звертати увагу і на те, що Русь-Україну він називав своєю, і що слова ці й досі залишаються в Україні по-європейському актуальними.

Доля батька майбутнього митрополита склалася трагічно. У жовтні 1607 року, в розпал міжусобної боротьби, підісланий вбивця отруює його. А в 1612 році Молдова і Валахія опиняються під копитами орди Кантемира Мурзи. Що ж до одинадцятирічного Петра, то, щоб врятувати життя, його з матір‘ю переправляють до Львова, під покровительство й опікунство майбутнього коронного гетьмана (головнокомандуючого) Речі Посполитої Станіслава Жолкевського. Втім, їх так само радо зустрічають в палацах польських аристократів Самуїла Корецького, Михайла Вишневецького та Стефана Потоцького, з кожним з яких Могили родичаються.

Відтак першу ґрунтовну освіту свою майбутній митрополит Київський здобував у Львівській братській школі, де одним із наставників його був Іов Борецький. Тут він засвоював грецьку і латинь, тут пізнавав основи богослов‘я, і тут же, не так на шкільних уроках, як в реальному львівському міському житті, пізнавав особливості католицько-православного та православно-уніатського протистояння. За однією з версій, згодом він закінчив ще й польську Католицьку академію в Замості.

На жаль, до нашого часу дійшло дуже мало відомостей про те, як і де саме минала юність Петра Могили. Але, очевидно, що кошти і покровительство Жолкевських та інших магнатів дозволяли йому впродовж кількох років подорожувати Європою, де він був вільним слухачем у знаних університетах. Зокрема, в Голландії і, як припускають, у паризький Сорбоні. Мабуть, саме подорож Європою та європейська світська освіта дозволили йому згодом сприймати світ розкутим поглядом європейця, не зашорюючись у реальностях польсько-українських політичних та релігійних колізій, сприймаючи й Україну, і Польщу, культури яких він усе життя пізнавав і поважав, очима і помислами істинного європейця.

Можу припустити, що до Речі Посполитої Петро Могила повернувся в 1619 році і, можливо, приводом для його повернення стала загроза чергової експансії з боку Османської імперії. Принаймні точно відомо, що в серпні 1620 року він уже був у складі війська свого родича і патрона, коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Жолкевського, яке готувалося до походу на Молдову.

Хоча, здається, жоден історик грунтовно цієї теми не торкався, але наважуся припустити, що Петро Могила виявився у складі цього війська невипадково. Жолкевський міг спеціально викликати його і запросити до війська, аби мати в своєму супроводі реального, цілком легітимного претендента на молдавський трон. І хтозна, як би склалася його доля, якби польсько-українському війську Жолкевського, у складі якого, нагадаю, перебував і сотник Михайло Хмельницький зі своїм сином Зиновієм-Богданом, вдалося перемогти турків. Але в битві під Цецорою воно зазнало поразки, втративши на полі бою і самого коронного гетьмана.

Що ж до Петра Могили, то в цій битві він уцілів, а той факт, що вже наступного року він, як офіцер польської армії, знову виявився у війську польського короля під час переможної битви під Хотином, дає змогу припускати, що цей молдавський князь цілком міг би зробити військову кар‘єру і, можливо, справді втрутитися у політичне життя Молдови та Валахії. До речі, саме тут, під Хотином, Петро Могила був свідком козацької звитяги українського війська під проводом славетного полководця Петра Сагайдачного.

Зрештою, відкривалася перед ним, як князем, і кар‘єра придворного чиновника високого рангу при дворі польського короля, зокрема кар‘єра дипломата, посла. Проте він обрав служіння Церкві, Християнству, Православ’ю. Той шлях, який дозволив йому згодом, на схилі свого короткого життя, сказати: “Все, що мав, присвятив я, разом із собою, на хвалу й служіння Богові”.

Всі дослідники сходяться на тому, що життя ченця, церковного діяча та богослова Могила обрав під впливом колишнього ставропігійського наставника митрополита Іова Борецького, з яким ще більше зблизився, часто навідуючись до Києва. Особливо ця близькість почала даватися взнаки по тому, як у 1625 році Могила прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Не думаю, одначе, що спонукав його до цього кроку лише вплив Іова Борецького. Тут задіяні були якісь глибинніші, особистісні чинники. Одинадцятирічного Петра Могилу невипадково віддали на навчання до Львівської братської школи. Річ у тім, що, як і батько, він був православним. Вірним Православ‘ю залишався він і перебуваючи в Європі, та й згодом, коли став офіцером польської армії.

Тобто, молодий князь, син правителя Молдови, перед яким відкривалися двері всіх аристократичних домів Варшави, Кракова і Києва, перебуваючи посеред католицького релігійного виру, набрався мужності залишатись православним. Що не кажіть, а це було справжнім викликом польській католицько-єзуїтській та уніатсько-католицькій аристократії. І, на моє переконання, саме трагізм цього протистояння, небажання переходити ні в католицизм, ні в унію, змусили Петра Могилу утверджуватися в своїй вірі через постриг у православне чернецтво, через поглиблене, ідеалізоване служіння Церкві.

Коли в 1620 році його друг і наставник Іов Борецький, який, нагадаю, тривалий час був викладачем, а в 1604 році – і ректором Львівської братської школи, став митрополитом Київським, він передусім заходився формувати навколо себе православно-культурну українську еліту. Приєднання ж до цього елітарного кола Петра Могили могло статися лише через залучення його до чернецтва. Саме прагненням митрополита підвищити та наблизити до себе освіченого, вольового і високорідного князя-ченця і пояснюється стрімкий злет останнього.

Зверніть увагу: в 1625 році Петро Могила ще тільки приймає чернечий постриг, а в 1627 році митрополит Київський Іов Борецький уже рекомендує і підтримує його кандидатуру на посаду архімандрита Києво-Печерського монастиря, що звільнилася після смерті архімандрита Захарія Копистенського. Хоча зрозуміло, що два роки чернецтва – занадто малий термін, щоб пройти шлях від рядового ченця до архімандрита, настоятеля провідного столичного монастиря. “Новий архімандрит, – читаємо в нарисі про Петра Могилу історика Миколи Костомарова, – зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням; оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував Лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську Пустинь, побудував за свій рахунок при Лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу”.

Особливість життєвої позиції Петра Могили полягала в тому, що, залишаючись вірним Православ’ю, він водночас не проявляв себе як ворог Католицизму; а виявившись на гребені української національної культури, – не став ворогом культури польської; що, маючи тісні зв‘язки з Козацькою Україною, він ніколи не провокував ворожості по відношенню до Речі Посполитої. Зрештою, той факт, що він не був ні поляком, ні українцем, дозволяв йому дипломатично підніматися над релігійно-політичним і культурним протистоянням цих двох народів, релігій, культур.

“Експансії Ватикану та польсько-католицькій експансії можна протистояти тільки підвищуючи культурний та богословський рівень української, як світської, так і чернечо-церковної, еліти” – саме так я сформулював би тезис, яким, на мій погляд, керувався Петро Могила у своїх діях. Прибувши взимку 1631 року до Львова, міста своєї юності, він 16 січня 1631 року взяв участь в освяченні Ставропігійської церкви, на оздоблення якої теж надав значну пожертву. Крім того, він ще раз ознайомився з діяльністю Львівського Успенського Братства і Братської школи, маючи при цьому намір створити таку ж вищу школу при Києво-Печерському монастирі. Цей свій намір він задекларував у спеціальній заяві, з якою виступив перед православними церковними ієрархами Львова:

“Я, Петро Могила, – мовилося в ній, – з Божої ласки архімандрит Київський Печерський, бачачи в православній церкві велику втрату в душах людських через неосвіченість духовних, неученнє молодіжи, за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моєю, бажаючи запобігти такій великій утраті й хотячи позискувати заблудивших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодіж у всякій побожності, в обичаях добрих, в науках свобідних була виховувана (цвичена), а то не на якусь користь або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройці, на користь і потіху православного роду...”

Але, розбудовуючи православну братську школу, він повівся досить владно і своєрідно. По-перше, відрядив кількох ченців на навчання в різні європейські вищі школи, аби мати відповідні кадри викладачів. По-друге, він добре знав, що в справі організації навчального процесу єзуїти значно випередили і звичайні католицькі школи, і тим паче – школи православні. Невипадково всі, хто на той час хотів отримати надійну, ґрунтовну освіту – серед них був і Богдан Хмельницький – намагалися закінчувати єзуїтські колегіуми. Навіть по тому, як попередньо здобували освіту в православних школах. Єзуїти першими поділили учнів на класи, навчання в кожному з яких було підпорядковане докладному планові. До того ж, вони розробили для кожного класу відповідні підручники, які враховували рівень знань учня, його вік та вікову психологію; вони ввели сувору дисципліну в класах, створювали особливий образ спудея-єзуїта – стриманого, вольового, рішучого, а в питаннях віри ще й дипломатично-підступного. Крім того, організовуючи свою школу при Лаврі, Петро Могила запровадив навчання на латинській мові, хоча в усіх інших православних школах віддавали перевагу греко-слов‘янській націленості.

Аналіз могилянських реформ, що тривали 1633 – 1634 роках показує, що їх ініціатор націлював усю діяльність школи на підготовку національної еліти: високоосвіченого духовенства, письменників, учителів, проповідників та громадських діячів, але теж із задатками проповідників та ораторів-трибунів. Хоча від реформованої могилянської школи мали право чекати й іншої мети: розвитку науки, передусім богослов‘я, природничих наук і філософії.

Латинізація та певна єзуїтизація Лаврської школи П. Могили викликали невдоволення серед православних, на візантійській культурі вихованих ієрархів, серед української інтелігенції і, що було особливо небезпечно, – серед української козацької старшини. Увесь цей люд дружно і рішуче виступав проти латинізації та ополячення братської школи.

Чим же керувався Петро Могила, вдаючись до організації саме такої школи? Власних пояснень він не залишив. Але є всі підстави стверджувати, що до латині він звертався, виходячи зі своїх проєвропейських поглядів. Уся освічена Європа, увесь науковий світ континенту послуговувалися тоді латиною; уся педагогіка була латинізованою. То чому українська школа мала залишатися поза сферою впливу благородної латині?

Крім того, Петро Могила розумів: історичні обставини складаються так, що входити в європейську культуру, нехтуючи культурою польською, неможливо. Та й навіщо? Краще вміло використовувати її можливості.

Натрапивши на спротив з боку церковних ієрархів, викладачів та спудеїв конкуруючої Київської братської школи, спротив київської інтелігенції і козацької старшини, Петро Могила завагався: чи не відмовитися від ідеї розбудови Києво-Печерської Лаврської школи? Й, очевидно, вже був близький до такого рішення. Одначе активісти Київського братства та викладачі Братської школи миролюбно переконували Могилу приєднати Лаврську школу до їхньої, Братської. Під час переговорів, які велися з цього приводу з архімандритом, київські братчики далекоглядно пообіцяли йому свою підтримку та виявили бажання пожиттєво призначити його “старшим братчиком”, опікуном об’єднаної школи.

Могила розумів, що, за такої широкої опозиції, яка формувалася проти нього, ні він, ні його школа вистояти не зможуть. І вже 1632 року, тобто через рік після свого відкриття, Києво-Печерську Лаврську школу було об‘єднано з Київською братською школою, що діяла при церкві Богоявлення Господнього. В дорозі зі Львова до Києва П. Могила дізнається, що митрополит Іов Борецький помер. Для архімандрита це був страшний і несподіваний удар, він розумів, що залишився без наставника і покровителя, як розумів і те, що тепер розгориться боротьба за митрополичу кафедру, на яку він і сам претендував.

Щоб посилити свої позиції, він вступає до Київського братства, стає його опікуном і старшим братчиком, а також одним із фундаторів Братської школи. Митрополитом все ж таки обрали Ісайю Копинського, але польський уряд його не визнавав. Того ж 1632 року Петра Могилу теж було обрано митрополитом Київським. На певний час в митрополії утворилося двовладдя. Але до цього питання ми ще повернемося. А по тому, як у квітні 1633 року Могилу було висвячено у Львові на єпископи, Братсько-Лаврську школу почали називати “Києво-Могилянською колегією”. В цьому статусі вона пробула до 1701 року, коли була ліквідована московським царем Петром І. Можна не сумніватися, що об`єднання двох шкіл стало тим мудрим компромісом, який дозволив Могилі зняти напруження, що виникло між козацтвом, православною ієрархією і ним, “воєводичем Молдавським”, до того ж воно сприяло його сходженню на митрополичу кафедру.

Аналізуючи цей конфлікт, Михайло Грушевський зазначав, що “...характер, енергія, здібності, проявлені молодим печерським архімандритом в сім шкільнім інциденті, очевидно, були відповідно оцінені і в київських інтелігентських сферах, і в козацьких кругах. Капітуляція була зроблена з честю для нього: за ціну перенесення до братства він здобув його старшини, і енергійний, вольний ініціативи й амбіції характер Могили давав гарантію, що в його руках сі права старшого братчика не будуть порожнім титулом.

...Комбінація ся відкривала дуже важні перспективи спеціяльно для київських кругів, заінтересованих успіхами культурного, національного руху. Всі три центри, всі три найважніші позиції – Печерська лавра, козацтво, митрополія, між якими було зазначилося певне напруженнє, певна небажана дисгармонія, суперництво, тепер сходилися в одних руках енергічного й здібного печерського архімандрита, і він мав спромогу ті матеріяльні і моральні засоби й сили, які давали йому довір‘я суспільності, і престиж ієрархічного голови, і літературні та наукові здібности київських літераторів, і услуги друкарського верстату і сконцентрувати, пляново використати на здійснення своїх освітніх і релігійно-національних плянів. Церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять літ зплелися в одну велику, могутню інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глибокий слід своєї індивідуальності на всім характері культурно-релігійного київського життя сих часів, а навіть на культурнім життю цілої України, завдяки тому центральному, першорядному значінню, яке здобував собі Київ для цілої України (й Білоруси почасти) з другим і третім десятиліттям”.

Крім того, до нас дійшло літературне свідчення сучасника Петра Могили, київського поета, що віршував книжною українською мовою, Софронія Почаського. Випускник Київської братської школи, він у роки конфлікту та шкільного об‘єднання, тобто в 1631-1632 роках, був викладачем заснованої Могилою Києво-Печерської Лаврської школи, а з часом став ректором Братської школи й ігуменом Братського монастиря. Про близькість його до митрополита свідчить той факт, що за його протекції Почаський перебрався був у 1642 році до столиці Молдови Ясс і став там ігуменом Трьохсвятительського монастиря. Так от, 1632 року він видав цілу книжку, присвячену Петру Могилі, яку так і назвав “Євхарістиріон, або вдячність найпревелебнішому в Христі його милості отцю кир Петру Могилі”.

Загалом цей цикл віршів, в яких Софроній Почаський поетично витлумачував значення різних шкільних наук: риторики, діалектики, арифметики, а також різних видів мистецтв, – особливого враження не справляє. Але в ньому є вірш, який так і називається “Вдячність”, і завершується він рядками, зверненими до митрополита П. Могили:

Фундаторе і отче наший найчесніший,

При тій воді усякий робиться ясніший,

І, як Язон прославив греків через воду,

Так мудрість дасть Могилам

славу в нагороду.

Не обійшов увагою поет-сучасник Петра Могили і той конфлікт, що виник між митрополитом і київською православною елітою. У поезії “Зоїлові невдячному вдячність” він подає заздрісників та супротивників П. Могили в образі Зоїла, грецького ритора, що жив у IV-III ст. до нашої ери. Своєю прискіпливістю в читанні творів Гомера і заздрісною критикою Зоїл домігся того, що його ім`я стало називним. Зоїлами почали називати прискіпливих заздрісників, які, задля помсти, із заздрощів, ладні критикувати будь-кого і будь-що. Так от, Софрон Почаський писав:

Не шарпай, злий Зоїле,

як пес той таємно

Ні в чім людської слави –

віддасться взаємно.

...Олімп вапнистий слави

шляхетних Могилів

Ніколи не боявся зубатих Зоїлів.

Як уже мовилося, в квітні 1633 року Петра Могилу висвячують у Львові на єпископа, а вже в липні того ж року він проходить інтронізацію на київську митрополичу кафедру у кафедральному храмі Софії. Тут, біля Софії, на нового митрополита чекали сотні людей – козаків, бояр, спудеїв, міщан, котрі вітали його промовами, віршами та стрічками.

Дехто з дослідників стверджує, що, по сівши митрополичу кафедру, Петро Могила відмовився від ідеї латинізації українських шкіл. Але це не так. Відомо, що 1636 року з його ініціативи та за його ж таки підтримки в Кременці було відкрито колегію, викладання в якій провадилося латиною, і вона так і називалася “Латинська колегія”. Правда, водночас, в 1634 році, він відкриває філію Києво-Могилянської братської школи у Винниці, яка вже мала греко-слов`янське спрямування. В 1640 році з його ж таки благословення з`являється слов`яно-греко-латинська академія в Яссах. Крім того, не забуваймо, що спудеї Києво-Могилянської колегії теж повинні були ґрунтовно вивчати польську та латинську мови. Інша річ, що богослужіння провадилося здебільшого церковнослов’янською, більш-менш зрозумілою для освіченого українства, мовою, а окремі повчання навіть читалися розмовною українською мовою.

Могила справді мав великий вплив і користувався значним авторитетом серед української еліти. От тільки здобував він цей авторитет у складній боротьбі, що особливо загострилася в 1632 році, коли він очолив делегацію православних ієрархів та шляхтичів на елекційному та коронаційному сеймах, що відбувалися в Варшаві з нагоди обрання та коронації Владислава IV. Загалом, цю делегацію мав би очолити митрополит Ісайя Копинський, але Могила скористався з того, що польський уряд і король не визнавали Копинського в чині митрополита. Причому Могила зумів використати невизнання Копинського настільки, що там, у Варшаві, його самого православні священики, за підтримки делегації козаків, обрали митрополитом Київським, вмотивовуючи це тим, що Копинський надто літній, недужий та бездіяльний.

Втім, на цьому епізоді слід зупинитися докладніше.

Після смерті в квітні 1632 року польського короля Сигізмунда ІІІ, син його, королевич Владислав, ще не будучи обраним на монарха, вирішив здійснити акт примирення між трьома конфесіями, і в такий спосіб заспокоїти Річ Посполиту, привернути на свій бік православне населення України та Білорусії, а отже й православне українське козацтво. Він скликав Сейм, на якому було оприлюднено численні нарікання православних. Скарги їхні розкривали жахливу картину релігійного, соціального та збройного протистояння, картину всіляких утисків, наїздів та кривавих розправ.

Але вже під час роботи Сейму і в його кулуарах розгорнулася напружена боротьба. В ситуацію намагався втрутитися Папа Римський, який наполягав на збереженні унії і поширенні уніатства на всю територію православних земель. Проте королевич і його прихильники залишалися непохитними. Відтак було складено “Статті примирення”, які 1 листопада 1632 року Владислав скріпив своїм підписом.

Про що ж у цих статтях мовилося? Передусім, визнавалися права Православної Церкви в Речі Посполитій, тобто православні віруючі здобували таки ж права, як і католики та уніати. “Статті примирення” задекларували відновлення усіх прав православної ієрархії, а також те, що самі ієрархи віднині не підлягали переслідуванню. Згідно з цими статтями, Київський митрополит повертався до Софійського собору, який на той час уже був у руках уніатів, а до православної митрополії поверталися всі храми та монастирі, які на той час виявилися захопленими уніатами. Зокрема, православним єпископам поверталися Львівська, Луцька, Перемишльська та Могилівська кафедри. В той час за уніатами залишались єпархії Полоцька, Володимирська, Волинська, Пінська та Холмська. Вирішено було поділити й монастирі: суто уніатські залишалися уніатам, а суто православні – православним. І це було принциповим рішенням, бо в кількох монастирях уже молилися й уніати, і православні, а за ігуменські посади та за їх підпорядкування точилася боротьба між уніатськими та православними єпархіями.

Але, на мій погляд, Владислав припустився помилки, коли взявся за ці питання, ще не будучи офіційно коронованим. Це знижувало значення його підпису під “Статтями примирення”, дозволяло ставитися до цього документу, як до завіреного всього лиш королевичем, тобто претендентом на трон. Точніше, одним із претендентів, оскільки в Речі Посполитій, нагадаю, посада короля була виборною і претендентів було кілька.

Глибинність цієї помилки стала очевидною вже в лютому 1633 року, коли в Кракові Сейм зібрався саме для того, щоб проголосити коронацію Владислава IV. Ось тоді католицькі церковники і почали висловлювати королю протести проти “Статтей примирення”. Уніатські ієрархи взагалі заявили, що “Статті примирення” не мають для них юридичної сили, оскільки вони не схвалені Папою Римським. Причому, заявляючи це, ієрархи вже знали, що Владислав IV отримав листа від Папи Римського, в якому той різко докоряв і йому, й уніатському митрополитові Йосипу Рутському, що вони піддалися натиску православних і прийняли якісь там “Статті примирення”, не маючи благословення Ватикану.

На честь новокоронованого Владислава IV, він і в цій ситуації залишився послідовним і непохитним. Король не лише не відступився від “Статей примирення”, але й своїм указом затвердив обрання митрополитом Київським видатного церковного діяча Православ’я Петра Могилу, а до того ж, дав йому спеціальний привілей, який дозволяв створити на базі Київської братської школи – Братську православну колегію.

(Закінчення буде)

Выпуск: 

Схожі статті