Завтра – день працівника лісу зелене диво степів

...Ви минаєте ще один випалений степовий пагорб, і праворуч шосе раптом зринає темно-блакитна пляма чагарників – ніби коштовний діамант в обрамленні золотої оправи зі стерні і вижовклої трави. Тут, на Одещині, у Причорноморських степах, кожен гайок, кожен, нехай навіть невеличкий лісовий масив сприймається якось по-особливому, зовсім не так, як на щедрому на ліси Поділлі, в Карпатах чи на Волині. Кожен щонайменший гайок у степу – це ніби окрема степова сага, котра оповідає про те, як сюди, в цей спраглий, випалений степ, прийшла залюблена в ліс людина і посадила своє дерево, посадила і виростила свій, нехай і символічно малий, ліс.

Але як же мало цих насаджень у наших степах! Ні-ні, я знаю, що й у степовій Одещині давно існують лісництва. Ми вже не раз писали про те, як підтримують своє лісове господарство в Кодимському, Савранському, Великомихайлівському, Балтському лісництвах, тобто в тих районах, які перебувають на південних та південно-західних відрогах Подільської височини. Як усе далі до моря проникають лісники річищами Тилігулу, Великого Куяльника та Барабоя; як по-язичницькому моляться на кожне деревце в гирлах Дністра і Дунаю та на берегах багатьох степових водоймищ.

І все ж таки, як цих лісових острівців мало. Скільки долин усе ще постає перед нами схилами, що переорані десятками глибоких, навіть чагарником не засаджених ярів; скільки незайманих орними нивами пустищ брунатніють під палючим степовим сонцем, чекаючи на свою рятівну крону; скільки сільських околиць, які давно мали б бути обрамленими сосновими гайками, й досі зустрічають нас смітниками та звалищами будівельного непотребу.

Нагадаю, що 1998 року Верховна Рада ухвалила “Основні напрямки державної політики в галузі охорони навколишнього середовища...”, в яких особливе місце було відведено збереженню вже існуючих та створенню нових лісових масивів. При цьому укладачі цих “напрямків” були реалістами і розуміли, що значною частиною деревини нам щороку доводиться жертвувати, або на опалення тисяч і тисяч негазифікованих осель, або на потреби деревообробної промисловості. Тому вони правдиво записали: “Сучасну і майбутню стратегію лісокористування визначатимуть дві тенденції: всезростаюча потреба в деревині в умовах значного дефіциту лісу, і різке зростання кліматорегулюючої, захисної, санітарно-гігієнічної, рекреаційно-туристичної та естетичної ролі лісів в умовах екологічної кризи”.

Тобто вже навіть з цього постулату зрозуміло, що розширення лісових масивів – не забаганка екологів та любителів природи, а життєво необхідна акція, наслідки якої охоплюють велике коло людських потреб і проблем. Бо це тільки здається, що у нас величезні регіони – Буковина, Закарпаття, Волинь, Галичина, Поділля, Чернігівщина та Сумщина, – які охоплені лісами. Насправді ж лісів цих стає все менше, а масована, науково не вивірена вирубка неоціненних за своїми властивостями лісів у Карпатах вже призводить до трагічних наслідків – повеней, зсувів, руйнацій.

Здавалося б, як все просто задумано природою: коли над Карпатами, чи над будь-яким іншим лісовим масивом, скажімо, над Медоборами, що обабіч Збруча, про гірську систему яких ми просто забули, – з’являється весняне сонце, то спочатку триває танення снігу на відкритих місцинах: на галявинах, оголених схилах та вершинах; далі починає танути сніг, що лежить під кронами дерев, а вже згодом, в останню чергу, той сніг, що чорніє під кущами, або, як кажуть фахівці, “у підліску”. Саме ці три етапи танення і дозволяли природі вберігати навколишні річки та потоки, а також долини передгір’я від страшних руйнівних повеней. Тобто вони теж траплялися, але досить рідко і виглядали не такими руйнівними. А тепер, коли ліси вирублено чи дуже проріджено, танення починається одночасно на всьому гірському масиві, і тисячі тонн води йдуть схилами, змітаючи все на своєму шляху. Те ж саме, тільки в менших обсягах, ми можемо спостерігати і на наших степових річках та по ярах.

Питання про те, щоб припинити вирубку лісу, не стоїть. Йдеться про його мудре дозування та не менш мудре використання деревини. Я вже якось писав, але варто нагадати, що наша українська деревопереробна промисловість налагоджена таким чином, що в діло йде лише 48 відсотків деревини, все інше опиняється у відходах. І це в той час, коли існуючі в світі технології вже давно дозволяють доводити рівень використання цієї біомаси до 80 – 90 відсотків! Ось вам і реальна економія деревини, реальна система збереження лісових насаджень.

В усіх кліматичних зонах, а в нас, у степах, особливо, – цінуються насадження сосни та ялини, вічнозелених хвойних легенів землі. І як же треба не цінувати і природу, й людську працю, щоб під кожен Новий рік вирубувати сотні тисяч, якщо не мільйони, цих винятково корисних дерев, аби тільки дотриматися давньої традиції – поставити в кожному домі новорічну ялинку. Ні-ні, я розумію, що, завдяки такому продажеві, лісництва наші мають певний прибуток, що більшість із цих лісових красунь, ялин і сосен, вирощують на спеціальних плантаціях. Але все ж таки, чи замислюємося ми над тим, що кожного року ми пускаємо під сокиру величезний лісовий масив? Хоча в багатьох країнах світу вже давно перейшли на синтетичні ялини, які, до того, ж, можна використовувати впродовж багатьох років.

В уже згадуваних мною “Основних напрямках...” оптимістично передбачено, що сировинна база целюлозно-паперової промисловості розширюватиметься за рахунок спеціальних плантацій, а запровадження ресурсозберігаючих техніки і технологій в лісопереробному комплексі, використання деревозамінників та вторинної сировини вже з 2015 року, дозволять щорічно економити понад 2200 тисяч куб. метрів деревини. Дав би Бог! Але ж до цього року і цих показників треба йти цілеспрямовано.

Уже в наш час, в незалежній Україні, владними структурами було ухвалено і введено в дію низку законів про лісокористування, причому законів, які узгоджуються з законодавствами провідних європейських країн та міжнародних ухвал. Так, у червні 1991 року прийнято закон “Про охорону навколишнього середовища”, в червні 1992 року – “Про природно-заповідний фонд України”. Крім того, наші ліси покликані охороняти закони: “Про рослинний світ”, “Про Червону книгу України”, Земельний і Лісовий кодекси. Наш уряд підписав низку міжнародних конвенцій, такі, як “Конвенція ООН з довкілля та розвитку” (Ріо-де-Жанейро, червень 1992); “Конвенція з біологічного різноманіття”, яка набула чинності в грудні 1993 року. І це не просто данина участі нашої держави у міжнародних конвенціях, а прагнення прилучитися до цілком конкретних проектів, націлених на збереження європейської та світової екосистеми. Адже вдумаймося: вже зараз майже 83 відсотки наших сільгоспугідь розглядаються як еродовані, або такі, що підлягають ерозійній небезпеці. Під загрозою зникнення у світі зараз перебувають 26 тис. видів рослин, тварин і грибів, з них 933 види – знаходяться в Україні.

А щоб ні в кого не залишалося ілюзій щодо “лісистості” України, наведу таку цифру. За даними 2000 року, в Україні на людину припадає лише 0,36 га рослинності. Тоді як середньосвітовий показник сягає 1,8 га. А з названої цифри лише 0,2 га на людину припадає лісів. Тобто нам, українцям, є над чим замислитися. Та й не лише нам.

Уже зараз екологи на своїх всесвітніх форумах попереджають: “На початку ІІІ тисячоліття людство опинилося перед загрозою втрати цілісної біосфери, як глобальної екосистеми нашої планети”. І як один з прикладів наводять ті ж таки наші Карпати, про повеневу ситуацію в яких я вже говорив. Так от, документально засвідчено, що з 1700 по 1940 рік, тобто в проміжку, що охоплює 240 років, у Карпатах відбулося всього-на-всього 12 повеней, тобто в середньому по одній повені на двадцять років! А за подальші 60 років (до 2000 року) їх сталося 18, останнім часом вони по суті відбуваються щороку, або й двічі на рік – навесні та восені. І це неминуче позначається на повеневій ситуації на Дністрі і пониззі Дунаю.

Напередодні Дня лісівника я мав розмову з директором державного господарства “Кодимський лісгосп” – одного з найбільших та найповажніших лісових господарств області, Віктором Івановичем Токаном.

– У нас, у Кодимському районі, вже давно всі зрозуміли, що лісове господарство не менш важливе, ніж рільництво, виноградарство чи тваринництво, – говорить Віктор Іванович, – і що те, чим ми займаємося, є справою державної ваги. Зараз у нас під лісом зайнято 14405 га; крім того, ми прийняли на свій баланс 1000 га меліоративних земель, які стали значним плацдармом для розширення лісових посівів. Ясна річ, за один рік таку площу ми не освоїмо, але вже цього року близько сотні гектарів виявилися під саджанцями; наступного ж року плануємо засадити вже 110 гектарів. Тобто, навіть якщо засаджуватимемо такими темпами, то кожні два роки у нас по суті з’являтиметься цілий ліс. І це при тому, що нам явно не вистачає коштів, оскільки державне фінансування занадто вже скромне.

Визначилися в цьому лісгоспі і з провідною породою – нею став дуб. І посадку проводять жолудями. За дотримання агрономічних вимог та при належному догляді, цього вистачає, щоб не завозити вже вирощені садженці. Віктор Іванович акцентував увагу на значному масиві меліоративних земель, від використання яких в якості ріллі тут відмовилися. Але ні в Кодимі, ні в Саврані чи в Балті цим не обмежуються. Гасло тут просте: “Всі ті землі, які не придатні для рільництва, мають перетворюватися на зелені гаї”, що, в свою чергу, дозволить і покращити рівень пасовиськ, і збільшити розмаїття флори та фауни.

І не слід вважати, що День працівника лісу – це свято лише тих людей, які пов’язані з лісовим господарством. Насправді ж це свято всіх нас, свято першого посадженого нами дерева. Це нагадування всім нам, що осінь – пора масової висадки дерев – на присадибних і дачних ділянках, поблизу джерел і на берегах річок, на схилах поближніх долин і понад ярами. Тож нехай кожен із нас посадить цієї осені своє дерево, впорядкує свій сад, поближній парк, сквер чи гайок. Нехай День лісівника стане днем єднання з природою.

Выпуск: 

Схожі статті