Як «Загинула» дивізія

За професією я не військовик, але з досвіду строкової служби, яку проходив у 70-х роках минулого століття, маю уявлення про військову службу, про честь, гідність, солдатське братерство. Ці почуття є поєднуючими і мобілізуючими на все життя.

З особливим трепетом ставився і ставлюся до людей військових, до їхніх доль, особливо до тих, хто, як кажуть, нюхав порох, хто бачив злигодні і тривоги.

Пишу ці рядки і мимоволі згадав фільм, у якому радянська ідеологія нав’язувала нам образ ворога. Але, всупереч всьому цьому, у фільмі мав місце епізод, який змусив мене багато про що задуматися: німецький генерал, який втратив на Курській дузі свою дивізію, відчуваючи за це відповідальність, виніс сам собі жорстокий вирок: застрелився. Я побачив у цьому вчинку генерала-солдата як людину, яка має честь і гідність.

Зробити такий вступ спонукали роздуми про події і дії тих військових і цивільних осіб, які брали участь у розформуванні колись славетної десантної, а в роки незалежності нашої держави – 1-й аеромобільної дивізії, яка дислокувалася у Болграді. Їй вручав Прапор сам Президент України.

Не мені судити, наскільки була фатальною необхідність цілковитої її ліквідації. Багато бувалих військових, та й цивільних людей, які мали досвід державного управління, дивуються з цього приводу. А от те, що далі відбувалося, і як розвивалися події з розформування гарнізону заслуговує на особливу розмову.

Практично розформування розпочалося у 2002 році. Спочатку, мабуть, вважали, що аеромобільна дивізія – це дорого для держави і зробили з неї бригаду, яку перевели до Дніпропетровської області. Кажуть, тодішнє керівництво держави погодилося з доводами керівників Дніпропетровська про розташування саме там аеромобільної бригади. Хоча багато офіцерів дивувалися такому рішенню. Переїхавши на нове місце служби, вони переконалися, что у порівнянні з болградськими умовами несення служби, на новому місці багато що програвало – ні тренувальних майданчиків, ні окремого аеродрому. Та й побутові умови – не кращі, комусь дісталася квартира, а хтось опинився без неї. У Болграді залишилися аеродром, полігон, тренажери, клуби, Будинок офіцерів, госпіталь, готель та багато іншого. А хто рахував витрати на передислокацію техніки, військового майна, облаштування?

Решта військового гарнізону була перетворена у механізовану бригаду, адже навчально-матеріальна та комунальна база величезна – полігон, казармовий фонд, майже 1000 боксів, ремонтних приміщень та багато іншого. Почали завозити побутову техніку, укомплектовувати танкові підрозділи.

Городянам, та й військовослужбовцям, здавалося, що настав час стабільності, хоча викликало подив дуже часта зміна керівників гарнізону. Але ж керувати вже налагодженим механізмом, впоратися з усім майном, що залишилося ще з радянських часів, дуже не просто. З’явилися й інші тривожні ознаки. Так, з’явилися військові “безгоспи”, тобто те майно, яке самим військовикам, мабуть, не було потрібно, а по-господарському розпорядитися ним чи не могли, чи не хотіли. Апогеєм тривог став 2005 рік. Кажуть, що високі військові начальники, які обстежували весь день військовий гарнізон, до обіду мали переконання, що потрібно залишити у Болграді військовий підрозділ. А вже після обіду думка змінилася, і вирішили ліквідувати військовий гарнізон. Вражає те, що робилося це все кулуарно, без якогось обгрунтування, пояснення місцевій владі та депутатському корпусу, з тими ж потенційно безробітними військовиками. Прості бессарабці знають роль військовиків у конфліктах, які тут мали місце, цінують їх, але на жаль... Не вибудовувалися економічні, політичні докази, хай навіть на нашому периферійно-побутовому рівні. Адже ми прагнемо публічної влади, то чому так бездумно ігноруються її вимоги до того ж військового відомства?!

Настав етап повного розформування колишньої дивізії. Мені, моїм землякам, нічого не було відомо про ці плани, але те, що сталося, не піддається логіці і здоровому глузду. Коли у Болграді розквартировувалася дивізія, цивільні потіснилися з приміщеннями і віддали військовикам один з найкращих будинків (пам’ятку архітектури) під штаб дивізії. Минуло майже два роки, як штабу дивізії немає, і нікого там не залишилося. Більше того, з кабінетів зникли опалювальні батареї, вікна, шибки. Здавалося б, чому не повернути своєчасно і цивілізовано це приміщення цивільній владі, але ж ні: відсутня постанова Кабінету Міністрів України щодо цього і коли вона буде – невідомо.

Така ж доля і в інших об’єктів, де вже давно не ступають ноги військовиків. А якщо й охороняють, то для сущої формальності. Нині військовики кажуть – беріть все, але під охорону, а там буде видно – або наше військове відомство його вам віддасть, або крутий підприємець купить, або станеться щось інше. Військовики повинні знати, що державний бюджет один як для місцевої влади, так і для них, і в поточному бюджеті зайвих грошей ні в кого немає. Тому взяти під охорону всі об’єкти не мають змоги ні районна держадміністрація, ні районна рада. Проте, облКЕЧ, керівництво Південного оперативного командування дуже легко парирують питання, що стосуються несвоєчасної передачі об’єктів цивільної влади: “Ми готові на все і вся, а ви не хочете!”. Щоправда, деякі будинки віддали підприємцям. Але знову ж немає постанови Кабінету Міністрів України – земля, зайнята під об’єкти, не оформлена юридично, не надходять з цих ділянок податки.

На об’єктах, що охороняються, в усіх приміщеннях, практично зникло все металеве, вибиті вікна, зірвана підлога. Говорити про придатність цих об’єктів для їхнього подальшого використання досить проблематично. Вражає те, як могло статися, що об’єкти, які охороняються, доведені до такого стану. Багато які з них вже цінності не мають. І все це здійснювалося під так званою охороною, при наявності військової прокуратури, та й представників вищого командування. Висновки, на наш погляд, мають два варіанти – або це елементи цілковитої безгосподарності військового відомства, або ж чітко продуманий механізм, що містить у собі виведення військ, виснажливу передачу, протягом якої можна сховати будь-які кінці у воду, а потім формальна Постанова Кабінету Міністрів, яка дасть законний вид цілковитому беззаконню. Така схема дуже зручна, дозволяє безвідповідально будь-що творити.

Виникає серйозне, на мій погляд, запитання: “Якщо ухвалено рішення про розформування дивізії, то чи мусять бути оцінені на високому рівні напрями у використанні будинків, споруд і майна?”. Скажімо, які заходи потрібно вжити щодо військового аеродрому, злітно-посадкова смуга якого здатна приймати літаки вагою до 225 тонн. Можливо, він (аеродром) ще нашій державі пригодиться, чи його необхідно демонтувати? Хто зробив конкретний висновок про його стан і призначення? Занадто дорогий цей об’єкт, щоб віддавати його долю на відкуп, скажімо, фермеру, дрібному підприємцю або навіть районній владі. Та й в межах держави легше знайти йому застосування, ніж периферійному району. Натяки на Болградський військовий аеродром були у постанові Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року “Про затвердження Програми комплексного розвитку Українського Придунав’я на 2004 – 2010 роки”, але державні чиновники – військові і цивільні часом забувають про свої документи. І залишився аеродром забутим всіма – сиротою, де також почали розтягувати будинки, споруди. Нещодавно “непомітно” зняли майже 150 стоянкових плит.

Хочу запитати себе: невже це наш український, особливий, варіант розформування військових підрозділів? Невже ми настільки наївні, багаті, щоб так ставитися до майна, спорудженого, придбаного на мої і моїх співвітчизників сплачені податки?

При раціональному використанні майна, що вивільняється, державному підході можна було б відремонтувати велику частину дахів, що протікають, боксів тощо, з приводу чого так обурювався свого часу генерал, який інспектував військовий гарнізон. Одержавши чергову відповідь від заступника міністра оборони України на рішення сесії Болградської районної ради, яка висловила занепокоєння ситуацією і прохання про приймання-передачу об’єктів, висловлював йому свою точку зору. На подив, моїх доказів він не заперечував.

Отже, державні чиновники розуміють, що робиться. То чому ж допускають це, що і чого їм не вистачає, щоб розумно розв’язати всі питання?

Дещо з об’єктів вже передано під охорону, так би мовити, під охорону з наступною передачею власникові. Це робиться у київських кабінетах, без участі місцевої влади. Можна лише здогадуватися, чому? Решта об’єктів, які послідовно добиваються, швидше за все, стануть безпритульними, і отут би саперів залучити, щоб звільнити територію від сміття, що залишилося...

А тепер повернуся до понять совісті і честі, про що говорив напочатку. Ні, дивізію не розформували – її згубили. Загинула дивізія, затихає місто. Багато хто залишилися без роботи в місті, районі, де і без того ситуація щодо безробіття непроста. Іде в небуття святиня Болградського гарнізону – казарма 8-ї загиблої роти десантників, до місця дислокації якої щороку приїздять однополчани, рідні і близькі з багатьох куточків колишнього СРСР. Ті, хто вирішив долю гарнізону, не визнають цього болю всього багатонаціонального Болградського району. Залишаються віра і надія в те, що нам все-таки компенсують соціальні втрати, яких незаслужено зазнають жителі Болградського району – ці працьовиті, добрі люди будуть вдячні, як свого часу дякували і досі шанують пам’ять російського генерала Інзова Івана Микитовича – попечителя бессарабців-переселенців. З теплотою відгукуються сьогодні про українського генерала, одного з останніх командирів дивізії, яка пішла в небуття, патріота цього краю Бабича Олега Івановича, чиї батьки проливали кров на бессарабській землі в далеких 1944-45 роках. А Олег Іванович і сьогодні живе в районі з колишніми 750 військовими пенсіонерами – десантниками і переживає за все, що відбувається. Колишній прем’єр-міністр Ю.І. Єхануров, відвідавши у квітні цього року район, обіцяв залишити військовий госпіталь (місць на 30), але не вийшло в нього. Південне оперативне командування пропонує ветеранам Збройних сил України, ветеранам Великої Вітчизняної війни одержувати медичну допомогу за 250 км у військовому госпіталі в м. Одесі. Ніхто прохання ветеранів не почув.

Не хочеться як відповідальність за загибель дивізії нагадати високим генералам, з подачі яких знищено дивізію, про приклад німецького генерала, це буде жорстоко, з точки зору мирного часу, неетично. Але пробачити все це не можна і не можу.

А поки що, з Державного бюджету очікуються кошти на відновлення житлово-комунальних комунікацій на всі 27 житлових будинків, опалення яких взимку може бути проблематичним, якщо такі кошти не надійдуть взагалі або надійдуть у листопаді – грудні цього року. Чекаємо інвестиційних пропозицій на численні будинки і споруди колишньої першої аеромобільної дивізії і просимо про сприяння управління обласної державної адміністрації, обласну раду та й редакцію газети. Знаю, що про все це відомо губернаторові області Івану Васильовичу Плачкову, який, не будучи пов’язаний з районом, бачив нашу біду і, як міг, допомагав. А зараз сподіваємося і віримо – він зробить це зі свого обов’язку як керівник області.

Выпуск: 

Схожі статті