У сьогоднішньому світі – надлишок музики. Музика супроводжує телевізійну рекламу, ніби забиваючи її до нашої свідомості, біснується на естрадних підмостках, у навушниках плеєрів. Сучасна цивілізація щосили використовує саме фізіологічну міць впливу музики на організм. З раннього дитинства звикнувши до «біту», людина готова й у творах Моцарта або Баха побачити всього лише «гарну музичку» і не більше того. У світі дві музики – «музика вуха» й «музика духу», і проблема в тому, як останній не просто вижити, але донести до людей те, що гріх називати просто «інформацією»: ідеальну красу можливого світу.
Ансамблю «Вічна музика», яким керує Вероніка Струк (орган), близька «музика духу», у більш вузькому значенні – духовна музика, багатство якої із зусиллям досяжне, але, на жаль, не занадто знайоме широкому слухачеві, рідко звучить зі сцени філармонії. Усі учасники ансамблю, який незабаром відзначить своє триріччя, – ентузіасти такого роду музики.
Останні півтора року постійним учасником ансамблю став С. Ліссандро Лоор із Еквадору, володар дуже рідкісного голосу (контр-тенор). Студент Одеської музичної академії ім. Нежданової, він буквально на наших очах відшукав і професіоналізм, і глибину розуміння творів, які виконуються. Гадаю, що у цьому заслуга не лише педагогів музичної академії, але й Вероніки Струк, яка працює з ним дуже багато і вводить його у світ духовної музики, з його особливою стилістикою, що не всякому дається. Цього разу до Ліссандро Лоору долучилася солістка нашого оперного театру, лауреатка міжнародних конкурсів Наталя Шевченко (сопрано). І треба сказати, що такого роду рідкісний дует (зазвичай співають два жіночих голоси – сопрано та мецо-сопрано) – виправдав себе. Голоси, поєднуючись, створювали візерунок дивовижної краси й несли нас кудись вгору.
У передвеликодні дні протягом двох вечорів нам було дано можливість послухати два різних твори, написані на той самий латинський текст, автором якого, гадають, був чернець, що жив у тринадцятому столітті, Якопоне до Тоді. «Stabat Mater dolorosa» –«мати скорботна стояла...» Звичайно, це Діва Марія, яка стоїть біля підніжжя Хреста.
Першим використав текст цієї латинської кантати венеціанець Джованні Баттіста Перголезі. Створював він твір незадовго до власної смерті, дивлячись на зображення Мадонни, що дуже нагадувало йому риси недавно померлої коханої. Усе це й обумовило надзвичайну щирість почуттів, вкладених у твір. Який проникливий сум, жалоби, «ламентації»! Один із музикознавців написав, що за глибиною емоцій музика Перголезі у «Stabat Mater» передбачає майбутнього Моцарта. Твір, релігійний за жанром, овіяний духом глибокої людяності, як кращі твори майстрів Відродження.
І все це солісти Наталя Шевченко та Ліссандро Лоор зуміли донести до нас. Концерт проходив у Літературному музеї, при світлі люстри іскрилися золоті візерунки, і ця палацова краса Золотої зали поєднувалася із високою красою музики. Вероніка Струк акомпанувала солістам, сидячи цього разу за роялем.
Диво мистецтва у тому, що воно дарує людині «інший простір», настільки несхожий на побутовий, повсякденний. Для цього й будували храми, писали картини, створювали музику. І я, перебуваючи разом зі слухачами у цьому «іншому просторі», насолоджуючись відчуттям досконалої краси й гармонії, мимоволі думав, що за тих часів писали музику, ще намагаючись наслідувати спів ангелів... Так, звичайно, у цій музиці печаль, але вона – світла. Композитор вірить у перемогу над смертю, у безсмертя духу.
А буквально в самий переддень Великодня, у страсну п'ятницю, у залі лютеранської церкви, вже у супроводі органа прозвучала ще одна «Stabat Mater», написана в останній третині дев'ятнадцятого століття німецьким композитором Францем Лахнером. Свого часу досить відомий і як композитор, і ще більшою мірою як музичний діяч – він нині забутий. Тим більш цікаво було почути практично невідомий твір. Успадковуючи традицію Перголезі, він рішуче відрізняється від нього за стилем. Це пізній романтизм. А романтизм – це до певної міри гіперболізація емоцій. Розпал скорботних почуттів. Драматизм інтонацій. Різний характер епізодів. Сумний речитатив – і похмурий гул органу. Наталя Шевченко та Ліссандро Лоор співали з повною віддачею. Важко переоцінити працю, яку було вкладено ними у підготовку двох монументальних «Stabat Mater».
І все ж таки твір Франца Лахнера залишив легке відчуття незадоволеності. У ньому був пафос – і бракувало щирих і простих почуттів. Звинувачую не композитора, боюся, що на його місці й інший, куди значніший майстер, теж зазнав би поразки. Тут провиною час, загальний занепад релігійного мистецтва наприкінці дев'ятнадцятого століття.
І, напевно, відчуваючи це, учасники ансамблю виконали фінальну частину «Stabat Mater» Перголезі. Як просто! Як прекрасно! У неквапливих звучаннях на початку немов би сходить божественний спокій. Яка висока гармонія! Яка близька на цій висоті людина до Бога – рукою подати! Драму закінчено. І на завершення – чудовий злагоджений спів, якийсь гімн... Отут і розумієш, що таке «катарсис», подолання трагедії через перетворення наших почуттів, через сходження на висоти духу. Рідкісне для нашого сучасника переживання. І відчуваєш вдячність Вероніці Струк та її ансамблю «Вічна музика», яка неодноразово ще порадує нас своїми виступами, щоразу варіюючи свій склад, приваблюючи до дуже важкої справи виконання духовної музики нових виконавців.
