НЕВІДОМИЙ КІРСАНОВ
У Всесвітньому клубі одеситів відбулася презентація книжки віршів поета Семена Кірсанова під назвою «Кірсанов до Кірсанова», видана мікроскопічним тиражем 100 примірників у видавництві «Зодіак» за участю Одеського літературного музею та Всесвітнього клубу одеситів. Біля будинку на Гаванній, 10, де мешкав наш чудовий земляк, були покладені квіти на честь 101-ї річниці з дня його народження.
Появі цієї книжки ми зобов’язані авторському колективу чудових професіоналів та ентузіастів: Альоні Яворській, Світлані Юсім (графіка), Євгену Голубовському. Ще при створенні Одеського літературного музею вдова поета передала валізу з першим поетичним доробком Семена Кірсанова (тоді ще Сьомочки Кортчика), тобто тими віршами, які він написав в Одесі і ніколи не публікував. Юве лірна праця Альони Яворської та Євгена Голубовського відродила ці тексти – від перших проб талановитої дитини (Кірсанов починав писати вірші з восьми років) до того часу, коли він залишив Одесу. У Москві, на літературних читаннях Володимир Маяковський, відрекомендовуючи нашого земляка, оголошував: “Слово предоставляется товарищу Кирсанову!”.
Спадщина радянського поета Семена Кірсанова, вихідця із знаменитого “Колективу поетів”, – по-різному буде оцінюватися літературознавцями різноманітних літературних шкіл, однак його яскравий поетичний хист – безсумнівний. Як зауважив письменник Олександр Розенбойм, тільки поет міг сказати про черепашник “желтый камень солнечного детства”. Другий же талановитий літератор, Аркадій Львов, підкреслив, що майбутнім дослідникам творчості Кірсанова не потрібно акцентувати особливу увагу на фрагменті спогадів Надії Мандельштам, де вона згадує про звучання гавайської гітари у квартирі за стіною, у своїх сусідів Кірсанових, у той час, як у них, Мандельштамів, йшов обшук. Все ж Семен Кірсанов був мужньою людиною і особисто допомагав репресованим друзям по перу. Про його мужність свідчить і те, що валізу зі своїми ранніми віршами він зберіг, незважаючи на те, що при обшуку цей поетичний доробок, пронизаний ніжним почуттям до землі обітованої, міг би зіграти фатальну роль для поета. Так що ж це – впевненість у безкарності, відчайдушність чи все ж таки мужність? Мені здається, в архівних документах, де зафіксовані подробиці життя поета, можна знайти відповідь на це запитання.
Ганна АЛЕКСЄЄВА
«Я ОБРАВ БИ ЗНОВУ...»
У видавництві «Астропринт» вийшла книжка Бориса Дуброва «Все, що мав у житті...» Автор визначив її жанр як «документальна повість-спогад ветерана української журналістики». Борис Іванович Дубров належить до славної когорти «чорноморців» та «чорноморочок» – у газеті «Чорноморська комуна» він, із невеликими перервами, працював понад тридцять років. І після виходу на пенсію далі співпрацює із рідною газетою, яка називається нині «Чорноморські новини». Її 90-річчю і присвятив Борис Іванович свою книжку.
По суті, автор пропонує зазирнути за лаштунки, до журналістської «кухні». Його «повість-спогад» буде цікавою і читачам «Чорноморки», і її працівникам – нинішнім та колишнім. Для молоді, зокрема для журналістів-початківців, вона може бути своєрідним посібником щодо професійної діяльності. Так, часи були іншими, й умови роботи журналістів у лещатах партійної дисципліни відрізнялися від нинішніх. Але суть професії від цього не змінюється.
Головні герої книжки, поряд із автором, – його колеги, яких за ці роки було чимало, і сам Час. Ця властивість притаманна мемуарному жанру: викликати у читачів потребу проживати у спогадах і своє життя, яке збіглося у часі із життям мемуариста. Гадаю, багато читачів скажуть Борису Івановичу «спасибі» за це (хоча, чи можна говорити про «багатьох», якщо тираж книжки – 300 примірників...). А працівники «Чорноморської комуни» – «Чорноморських новин», які вже давно відійшли, – хто з редакції, хто – до іншого світу, знову живуть активним «газетним життям» на сторінках книжки. І так тепер буде завжди – варто лише відкрити її. Іван Коляда, Микола Андрієвський, Лариса Шумакова, Віра Корецька, Микола Іванченко, Володимир Шляховий, Михайло Лебедєв... Дуже тепло пише Борис Іванович Дубров про нинішній колектив «Чорноморських новин» – «редакційний оркестр», «спілку віртуозів». Редактор газети Іван Мельник та його заступник Ольга Сіра, Роман Кракалія, Віра Семенченко, Оксана Поліщук, Ніна Залевська, Ольга Філіппова, Олександр Небогатов, Віра Тихонова, Григорій Яценко, Олег Владимирський... Борис Іванович наводить слова «чорноморочки» зі стажем Катерини Савчук: «Одне покоління журналістів «Чорноморки» змінюється іншим, але залишається незмінним зв'язок цих поколінь».
Ну, а найголовніший герой книжки Бориса Дуброва, звичайно ж, рідна газета – що стала долею. Усе було за довгі роки роботи (і без гіркоти не обійшлося), але чи не про нього ці слова із неофіційного гімну журналістів: «Если б снова начать, я бы выбрал опять беспокойные хлопоты эти»? Такій долі можна позаздрити.
Ірина ГОЛЯЄВА, «Одеські вісті»
