Володимир Антонович Денисюк призвався на строкову службу в травні 1979 року і потрапив до Вітебської десантно-штурмової дивізії. Після закінчення навчального підрозділу був призначений командиром бойової машини піхоти.
Навряд чи гадав тоді Володимир, що у складі обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані буде одним з перших. Вже 27 грудня того ж 1979 року, о п’ятій годині ранку, – цей день Денисюк не забуде ніколи, – їхня дивізія була піднята по тривозі і перетнула кордон Афганістану.
Багато чого довелося побачити та пережити Володі за півтора роки війни. Понюхав пороху сповна, не раз дивився смерті в очі, втрачаючи в бою друзів. Сам був поранений і контужений.
На моє питання про нагороди відповів коротко: «заліза» вистачає». За сміливість та безстрашність Володимира нагороджено орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За особисту мужність».
До ордена Володимира представили в листопаді 1980 року. Взвод, в якому він служив, отримав бойове завдання – утримати перевал і не пропустити банду душманів, не дати їй прорватися з території Пакистану до Радянського Союзу для проведення терористичних акцій. 12 бійцям належало протягом чотирьох годин – до приходу основних сил – стримувати атаки численних, відмінно підготовлених та озброєних бандитів.
Бій вирішили прийняти у трикілометровому тунелі, на висоті 4800 метрів. Бійці зайняли бойову позицію, розташувавшись у шаховому порядку. А для того, щоб виграти час, домовилися вести бій за схемою: стріляє тільки один, інші – чекають, коли «духи» підійдуть ближче. І ніхто цього наказу не порушив, ніхто не відкрив вогонь раніше. Скрипіли зубами, кусали губи до крові, бачивши, як гинуть товариші, але кожен чекав своєї черги вступити до цього нерівного двобою. Душмани не пройшли. А живими після цієї операції лишилося четверо, в цьому числі і Володя Денисюк.
Багато років минуло з того бою, але досі у пам’яті Володимира – обличчя бойових товаришів. Та бачить він їх – живими.
Склалося так, що троє афганців після тієї операції живуть зараз в Одесі, а Володимир Антонович – в Татарбунарах. Іноді колишні товариші по службі зустрічаються, згадують ту війну і завжди допомагають один одному. Скріплена в огні війни чоловіча дружба – непорушна і справжня.
