Минуло 20 років з дня смерті видатного конструктора ракетно-космічних двигунів, одесита Валентина Петровича Глушка.
…Коли щезла його улюблена скрипка, з котрою не розлучався в Одесі, а потім, продовжуючи навчання і працюючи у Ленінграді, він був пригнічений, спустошений. Шоковий стан не полишав його кілька днів. Звуки улюбленого інструмента снилися ночами…
Мова йде не про одного з видатних музикантів, які уславили Одесу на десятиліття вперед (Костянтин Данькевич, Давид Ойстрах, Еміль Гілельс, Леонід Утьосов та інші). Сьогодні, поруч з іменами багатьох видатних синів та дочок Одеси, ми з гордістю і великою шаною маємо ще і ще раз згадати Валентина Петровича Глушка – основоположника реактивних і ракетних двигунів, видатного вченого-теоретика у галузі світової ракетно-космічної техніки, генерального конструктора ракетно-космічного комплексу багаторазового використання «Енергія – Буран», академіка, двічі лауреата Державної премії СРСР, лауреата Ленінської премії, двічі Героя Соціалістичної Праці.
Цілком символічно, що з’явився на світ майбутній «Бог вогню» (так називали Валентина Петровича всі космонавти, оточення в очолюваному ним з 1929 року конструкторському бюро – нині НВО «Енергомаш», на космодромі Байконур) у чорноморському місті 2 вересня 1908 року. Адже віднедавна саме цей день відзначається, як День народження Одеси. В канву минулорічних святкувань іменин міста органічно вплелося і 100-річчя з дня народження її геніального сина, чиї двигуни піднімали в повітря перші радянські реактивні літаки, виводили на орбіту перший у світі штучний супутник Землі і першого на планеті космонавта.
Слава, міжнародне визнання, здобутки в освоєнні космічного простору, заслужені високі нагороди, звання. Вони дадені були генеральному конструктору десятиліттями напруженої праці, постійного творчого пошуку, невпинного польоту думки.
А почалося все з реального училища імені Святого Павла, невдовзі перейменованого у четверту Одеську профтехшколу «Метал» імені Троцького, куди одинадцятирічного хлопчика було зараховано у 1919 році. І не відав тоді Валентин, що у подібній же школі, котра розташована неподалік, навчався майбутній конструктор космічних кораблів і ракет Сергій Павлович Корольов.
Валентин без напруження засвоював точні дисципліни і водночас захоплювався малюванням та музикою. Батьки його, що самотужки «вибилися в люди» (тато став держслужбовцем, а мама – медичною сестрою), прагнули дати сину всебічну освіту. Відтак він, окрім профтехшколи, небезуспішно вчився грі на скрипці у самого Столярського, а живопису – у друга Костанді, відомого художника так званої південноросійської школи Стиліануді. І знову збіг долі: у цього ж майстра брав уроки Сергій Корольов. Хоча познайомилися майбутні геніальні та генеральні конструктори значно пізніше – у 1932 році, коли видатний воєнначальник (як про нього сказав маршал Георгій Жуков «гігант військової думки, зірка першої величини у плеяді військових») Михайло Тухачевський вирішив об’єднати зусилля ленінградського КБ, очолюваного В. Глушком, що займалося розробкою реактивних двигунів, і московського, очолюваного С. Корольовим, котре розробляло конструкцію власне ракети.
Любов же до музики, до чарівних звуків скрипки, втім як і до живопису, Валентин Петрович проніс через усі 80 років свого яскравого життя. Ось чому він був таким пригніченим, коли у нього поцупили скрипку, на якій навчався грати у Петра Столярського…
Якщо ж повернутися до тем освоєння космосу, то нею юний Глушко перейнявся у ті ж двадцяті роки, коли до рук потрапили романи Жюля Верна «З гармати на Місяць» та «Довкола Місяця», а згодом – книга Якова Перельмана «Міжпланетні подорожі» і роботи Костянтина Ціолковського. З останнім Валентин Глушко зав’язав у 1923 році листування, що тривало сім років. У листах юнак, ставлячись до Вчителя з пієтетом, дозволяв собі дискутувати з ним, звіряти свої думки з його теоретичними викладками, поглядами на майбутнє. Саме ось це листування й привело талановитого юнака, що опублікував 18 травня 1924 року в одеській газеті «Известия губкома КП(б)У» свою першу науково-популярну статтю «Завоювання Землею Місяця», до остаточного вибору між консерваторією, де він вже навчався, і фізико-математичним факультетом Ленінградського державного університету. На користь останнього.
– Стосовно того, наскільки я цікавлюсь міжпланетними сполученнями, я Вам скажу лише, що це є моїм ідеалом і метою мого життя, котре я хочу присвятити цій великій справі, – написав тоді Валентин Глушко Костянтину Едуардовичу Ціолковському. Пізніше, будучи вже видатним вченим і конструктором, Валентин Петрович скаже в одному зі своїх інтерв’ю:
– Музику люблю й досі… Після того, як скрипка щезла, до чужого інструмента доторкнутися вже не зміг. Заняття малюванням дуже допомогли мені у складенні атласу Місяця, зоряних карт. Живописом займатися нема часу та й сил, але люблю ходити на виставки і сам колекціоную картини. А оволодіння космосом, як я сам написав у своїй юнацькій клятві Ціолковському, стало єдиною справою життя.
Валентин Петрович Глушко залишив по собі понад 220 наукових друкованих праць, що стосуються ракетних і реактивних двигунів, пального для них, 50 найдосконаліших рідинно-ракетних двигунів та модифікацій, створених під його керівництвом і за його розробками, перший у світі електротермічний ракетний двигун…
Спілкуючись із журналістами, він любив згадувати слова земляка, льотчика-космонавта Георгія Добровольського:
– За паспортом – ми москвичі, але ми ніколи не повинні забувати, що сюди нас послала Одеса. Одеса нас не забуде!
