Після інтерв'ю із колишнім начальником карного розшуку Одеської області Леонтієм Івановичем Трачуком, опублікованого в «ОВ» 28 квітня 2009 року, до редакції почали надходити відгуки. Люди зверталися із проханнями розповісти докладніше про банду Урсулова, згадану у газетному матеріалі під назвою «Служити у карному розшуку почав змолоду». Телефонували люди, безпосередньо або побічно потерпілі від злочинного угруповання, яке діяло в області наприкінці 70-х років минулого сторіччя. Побоюючись з'ясування подробиць цієї гучної справи на той час, вони хочуть дізнатися подробиці зараз.
Редакція висловлює подяку Раді ветеранів Одеської міліції за надані архівні дані, за якими зараз можна відновити ланцюжок тих страшних подій.
Більше того, надходять прохання розповісти не лише про факти злочину, чим зазвичай обмежується подібна хроніка. Багато хто вважає, що обов'язково потрібно показати і роль працівників міліції у ліквідації бандформування, оцінити їхній професіоналізм. І ще це потрібно, тому що не можна забувати про героїв, які загинули при виконанні обов'язку.
З етичних міркувань імена осіб змінено, крім прізвища ватажка – Ігоря Урсулова.
Що його штовхнуло на шлях кривавої наживи, він, засуджений за свої злодіяння до розстрілу, вже не скаже. Зовні його біографія нічим особливим не відрізнялася від життєвого шляху тисяч його однолітків. Після школи він вступив і закінчив Одеське медичне училище. Для підлітка із сім’ї лікарів це було цілком звичайним.
Потім – армія, перші труднощі... При зіткненні з ними зникли принципи гуманності, прищеплені педагогами. Строкова служба хлопцю явно була тягарем. Щоб уникнути труднощів, він вирішив скористатися набутими медичними знаннями. Він настільки грамотно симулював шизофренію перед полковими лікарями, що його комісували, назавжди визнавши непридатним до несення військової служби.
Після такого "дембеля" юнак знайшов собі місце у будбригаді заводу "Шкірзамінник". На одному з виїздів за договором до колгоспу для спорудження консервного цеху, він заробив за сезон 2 тисячі карбованців. У 1971 році це була сума, на яку можна було купити, наприклад, "запорожець". Машиною Ігор не обзавівся, але спізнав п'янкий смак грошей. Отруйний дурман пристрасті до них не залишав його вже до останнього дня життя.
У 1974 році Урсулов продав будинок у селі Олександрівці, одружився та перебрався до Одеси. Серед декількох тисяч працівників заводу ім. Жовтневої революції (як тоді говорили – ЗОР), куди він влаштувався на роботу, він знайшов двох чоловік, таких же, як і він, знемагаючих від невгамовної спраги наживи. Доля привабила до нього фасадника Баринова та його шурина Дімова, який працював малярем.
Пробними кроками по щаблях злочинності вгору для трьох стала крадіжка фарби із заводського складу. Вони виносили її у спеціально пристосованих для цього каністрах і збували по 1 карбованцю за кілограм.
Як не дивно, переходу від такої дрібниці до першої великої крадіжки посприяла стаття у журналі "Человек и закон". У ній говорилося про злочинців, які на залізничному полустанку розкрили сейф із застосуванням газорізки. Стаття закінчувалася повідомленням, що це були люди колись судимі. Їх затримали, коли вони галасливо пропивали награбовані гроші.
Урсулов проаналізував написане, ознайомив з ним колег... Того ж дня він став організатором банди.
Спосіб доступу до вмісту сейфів – зазначений. Далі – висновок: до групи не включати раніше судимих, які перебувають у полі уваги органів, та п'яниць, оскільки вони видають себе демонстративними витратами у питних закладах. Брати лише гроші, тому що, за розумінням Урсулова, міліція шукає не злочинців, а речі та предмети, за допомогою яких виходить на слід винних. Пізніше зграя прийняла ще одного студента сільгоспінституту Качура, який володів великою фізичною силою.
Це була група перевертнів. У соціумі кожен з них був нормальним громадянином, працівником, виконував трудові завдання, на виробництві не пив і дисципліну не порушував. Це явно відводило від них підозри. Але після роботи!..
Вони швидко зібрали злочинний інвентар. Відповідно до розподілених ролей у різних місцях вкрали вузли, з яких змонтували газорізку. Під безневинним приводом замовили у заводській кузні ломики-лапи.
Перед виходом на діло вони вмовилися, що у разі невдачі кожний ховається з місця події самостійно і свідчень не дає. Угода була суворою. Пізніше, коли Дімов, побоюючись розшуківців, які йдуть по сліду, хотів з'явитися до міліції із повинною, "братани" йому сказали однозначно, що "відкол" від групи закінчиться кров'ю.
За визнанням Урсулова, на рахунку його зграї десяток розкрадань державної та приватної власності. При цьому подільники порушували і юридичний, і злодійський закони, оскільки нападали на своїх близьких родичів. Розміри крадіжок шокуюче великі для тих часів. 9 тисяч карбованців – у священика із молдавського села Дрокія, що був ріднею по лінії дружини. Потім серія зламаних кас у будівельних організаціях під Херсоном, у селі Бритівці Білгород-Дністровського району, де грабіжники побили та зв'язали сторожа і кочегара котельні та вкрали 3,5 тисячі карбованців. Розбійний напад на дядька подільника Баринова у селі Осинівці Миколаївської області. У старого, щоправда, виявилося приховано під сукном лише 500 карбованців. На них залишилася кров, яка капала з його голови, розбитої ломиком у сутичці. Були розкрадання 15 тисяч із каси будівельної механізованої колони тресту "Одессільбуд", 23 тисячі – із будівельного поїзда "Південьелеваторбуд", 78 тисяч карбованців – із сейфу у радгоспі імені Кірова. Максимальна сума награбованого доходила до 96 тисяч карбованців.
Поступово до злочинного промислу були залучені й дружини. Так, серед відповідачів була і дружина Урсулова Маріанна. Однак сім’ї цих шибеників жили аж ніяк незаможно. Хоча Дімов, коли прийшов здаватися, приніс 27 тисяч.
Для чого вони грабували, причому нерідко проявляючи крайню жорстокість? Діагноз, поставлений оперативниками, чіткий: це була патологічна жадібність. Адже у 70-ті роки неможливо було витратити такі суми та гуляти на широку ногу. Доводилося таїтися, томитися невтомними амбіціями підпільних мільйонерів. Вони, тримаючи у страху людей, самі жили у постійному страху. Але злочинний шлях не відпускав. Він лише обірвався одного літнього дня 1978 року.
8 червня, о 02.45, по усіх міліцейських раціях рознеслася оперативна інформація: відбувається пограбування контори приміського радгоспу ім. Кірова. Напередодні інкасаторами туди завезено зарплату службовцям у розмірі 96 тисяч карбованців. Четверо молодих людей у масках напали на сторожа Шимановського. Він одержав важкий удар металевою булавою по голові, був зв'язаний і з кляпом у роті кинутий до гардеробу. Дивом він зумів зняти пута і добігти до чергової частини УВС Одеського міськвиконкому.
За тривогою із Ленінського райвідділу міліції, що обслуговував територію радгоспу, до місця пригоди виїхала опергрупа у складі старшого лейтенанта Павла Кравцова, лейтенанта Миколи Плигуна, стажера-курсанта І. Абдуллаєва та водія А. Берневеги. З міськвиконкому виїхала інша опергрупа під командуванням старшого лейтенанта В. Лучинського.
Плигун, Кравцов і з ними місцевий дружинник Вашев, який знав приміщення, увійшли до коридора. Вікно біля дверей каси було виламане, сейф розкритий, на підлозі лежали ломики та газорізальний апарат. Плигун оголив пістолет.
В одному з погано освітлених коридорів затаїлися злочинці, захоплені зненацька. Будучи від них на відстані приблизно 9 метрів, інспектор дав команду: "Руки вгору! Лягти на підлогу!" – і зробив три постріли в стелю. Злочинці, загнані в кут, не підкорилися і почали наближатися, повільно скорочуючи відстань. При тьмяному світлі лампочки в них у руках блиснули ножі та обріз. Тоді Плигун зробив постріл на поразку і ранив одного із нападників у праве плече.
Можливо, ще один прицільний постріл зупинив би збожеволілих бандитів. Але в пістолеті зненацька відбувся перекіс п'ятого патрона. Секундної затримки вистачило, щоб злочинці змогли вдарити дружинника обрізом по голові. Удар був настільки сильним, що Вашев знепритомнів.
На жаль, озброєння міліції тоді було більш ніж недосконалим. Про захисні бронежилети, каски та спецспорядження тоді й не мріяли. У міліціонерів на двох виявився один пістолет, що заїв. Бій був коротким. Їх по-звірячому порізали ножами. Потім у розслідуванні причин їхньої загибелі комісія Одеського облвиконкому доглянула і відсутність тактичних навичок затримання особливо небезпечних злочинців, і кваліфікувала їхні дії як невмілі. У службових рапортах двох міліціонерів звинувачують одночасно і у зайвій перестраховці, і у тому, що вони зайве ризикували, що в цілому дало можливість бандитам пустити в хід ножі. Словом, чиновники знали, як скласти доповідну записку міністрові внутрішніх справ Української РСР, щоб не втратити свої погони.
Але в чесних громадян своє винятково позитивне ставлення до тих, хто самовіддано захищає їхній спокій та народне надбання. На похорони двох загиблих міліціонерів прийшли тисячі одеситів. За їхньою наполегливою вимогою одну з пересипських вулиць було перейменовано. Тепер вона назавжди одержала назву імені Кравцова та Плигуна. Ордени Червоної Зірки обоє одержали посмертно.
