В листопаді минає 76-та річниця Голодомору в Україні 1932 – 33 років, який забрав життя у мільйонів наших співвітчизників. Але людській пам’яті не зарости травою забуття…
У видавництві «Друкарський дім» вийшла нова збірка лауреата літературної премії ім. Павла Тичини, заслуженого працівника культури України Миколи Палієнка «П’ять колосків із голоду», у якій автор у віршах і баладах по синівськи звертається до творців земного багатства – хліборобів, які «вічно сіють і жнуть», схиляє голову перед родинами померлих і закликає сучасників стояти на варті правди і добра.
Співвітчизники, пам’ятаймо!
Збірку віршів і балад «П’ять колосків із голоду» одеського поета Миколи Палієнка я сприймаю, як незаперечний доказ того, що в нашого народу, як би його не мордувала, не викошувала жорстоко сталінська система у 1932 – 33 рр., події Голодомору глибоко зарубцювалися у людській пам’яті.
Мільйони трудолюбивих співвітчизників вже давно лежать у могилах, що поросли травою. Але не травою забуття. Йшлося про знищення нації. У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. наголошувалося на питанні «правильного проведення українізації».
Керівництвом СРСР голод розглядався, як інструмент придушення соціального і національного опору. Комуністичний режим так залякав наших людей, що батьки боялися розповідати своїм дітям про те, як безсилі селяни намертво падали на вулицях, гинули від голоду; як нізащо виселяли цілі родини із рідних хат і запроторювали у товарняки, що гуркотіли з України до Сибіру. Це була остання дорога хліборобів на лісоповали, в мерзлоту.
Розстрілювали просто за те, що людина була свідомим українцем. Сталінські злочини спричинили розрив національної пам’яті. Фізично нація продовжувала народжувати дітей і якось існувала, а пам’ять про важливі національні події обривалася. Диво дивне: недавно в центрі України, на Черкащині, я зустрів своїх 80-річних дідів-ровесників, котрі не знають про Голодомор 1932 – 33 рр.
Вихолощувалася пам’ять про вікові народні звичаї і традиції, зникали із пам’яті українські історичні пісні і думи.
Не може Україна відродитися, забезпечити нормальне життя громадянам без подолання історичного безпам’ятства. Не відчуватимуть українці гордості за історичний шлях нації, якщо не знатимуть свого минулого.
Своєчасна, образна, хвилююча збірка поезій одеського автора. Особливо такі книжки потрібні для нашої молоді, якій відроджувати багатющі традиції рідного народу, плекати материнську мову, навідліг давати відсіч всіляким пройдисвітам, що фальсифікують історію. Молоді разом з усім народом будувати незалежну державу, хоч нині нам важко іти по вибраній дорозі до шевченківських заповітів.
Пам’ятаймо, співвітчизники, про наше минуле! Поет пише:
Буть веснам тихим чи громовим,
А час клубків ще напряде –
Безсмертники Голодомору
Розплющать очі до людей.
Левко Лук’яненко, Герой України, багаторічний політв’язень, почесний голова Асоціації голодоморів в Україні, народний депутат України кількох скликань
Конфіскація
Не знайшли ні хліба, ані солі,
Жорна на підводу віднесли.
Розшукали в хаті ще квасолю,
Торбочку нависушених слив.
Конфіскували, що вже попадалось:
Іржаву терку, прялку, дві коси,
Старе граблище, шкіряні сандалі,
Що дід пошив зі здохлої кози.
Стягли із нього і чумацьку свитку,
Напечені поїли бурки…
Сумно Бог дививсь на активістів,
І, можливо, за таке прирік.
Та цього їм видалося мало,
Завалили опустілу піч…
І життя родині поламали,
Того горя і не полічить.
Хоч злодіїв і самих на Північ
Валкою відправили, в Сибір.
Кажуть, що за "буржуазні співи",
Там вони ще снігу нагребли.
Пісенька ховрахів на толоці
Які ми в чорта вороги,
Не спим у жнивну нічку.
Ми ховрахи, ми ховрахи
І теж за п’ятирічку!
Зерно ховаємо глибкіш,
Бо штиркають у землю
На всі боки – більшовики
Шукають хліб, а лемент
До нір доноситься з села
На ранньому світанку…
В нас купа жита підросла,
А скоро вже просянка.
Які ми в чорта вороги,
Усі державу любим.
Крадем зерна не ворохи,
А так, щоб лиш на губи.
Але, якщо парторг спита,
То можемо й спрягтися.
І віддамо йому запас,
А на додачу й сито.
Збори були в нас у степу,
Рішили після стопки:
Іще розтягнемо копу
І вступим до колгоспу.
Бо легше разом й батька бить…
Як не впадем от чаду,
То будем й Сталіна любить
За плани хлібоздачі.
Від несусвітніх цифр і цифр
Аж сиплеться колосся.
Вождь у святковому френчі
Сказав: "…що удалося
Селян в колгоспи об'єднать,
А скаржаться на голод,
То це для мене дивина,
Хай висадять городи…".
На те, що нас привалить сніг –
Зерна напхали в нори.
Та копачі дійшли й до них –
І в хліборобів горе.
Врожаю зникли ворохи,
У селах мруть родини…
Спряглися – в норах ні крихтин,
Немає ні зернини.
Балада про сталінських косарів
У тридцятім лиш були обкоси,
В тридцять третім –
клали наповал…
у могили сипавсь люд колгоспний
І стрілявсь котовець-голова.
Обкосили села аж по п’яти,
Підвелись на вулицях бурти –
Україні видали зарплату
Сталінські косарики-хорти.
Гвардія нелюдського режиму
Відбирала в трударів життя.
Заховавшись у Кремлі за ширму,
Вождь утнув в газети не на жарт:
"Живемо все краще, веселіше,
Бо йдемо по ленінськім шляху…".
Та ще й склав собі якогось вірша.
Від писання наче трохи схуд.
Римувать любили ж бо великі,
З жезлами правителі-людці…
Україна захлиналась криком,
Кров із неї Молотов цідив.
Падали із жаток прямо в труни
Кістяки у полі на жнивах.
Загортали оптом без рахунку
Навіть тих, хто в ямах оживав.
У тридцятім лиш були обкоси,
В тридцять третім –
клали наповал.
Українці, росіяни босі…
Грек, вірмен, єврей чи липован –
До ноги стинала без розбору
Гостродзьоба сталінська коса.
Україну вождь валив до гробу,
Щоб ніхто пісні не колисав.
А народ народжувавсь і в смерті,
За зірки чіплялось немовля…
Горбилась рядами метр за метром
Доокіл пригнічена земля.
Все ж приймала на спочинок мертвих,
Ніч сплітала зоряні вінки.
Як народ не вмер у тридцять третім,
Йому жить замало і віків.
Пам'яті діда Андрія
Стоїть мій дід із лободою,
Нарвав у балочці на суп.
У нього аж чотири доні,
Синок в колгоспі у степу.
А там хоч баланди якоїсь
Хай трохи, а перепада…
Смерть ходить сліпма із косою,
Підряд кладе і не пита,
в кого які були заслуги,
Хто має орден чи медаль…
Пісень не чуть в гаю за Бугом
Не кличе дружків молода.
Вже і обручки у торгсині
Дружина в місті продала,
Та знову хліба ні крихтини,
Немає в хаті… Лобода
І кропива – одна надія,
Щоб вижить… висівок вскребли…
Вся Україна голодніє,
Зерно ж вивозять кораблі.
А із Кремля зовуть до бою
З хохлами, бо іще живі…
Стоїть мій дід із лободою,
В очах темніє білий світ.
ІІ
Просив покласти грудочку землі,
Коли ховатимуть – на груди.
На неї дід усе життя моливсь
І засівав на урожаї людям.
Він зеренце до зеренця беріг,
В’язав у вузлики насіння.
Перед землею не носив боргів,
Горнулася до рук синівських.
Голодував з родиною в селі
І не хотілось щось вернути…
Просив покласти грудочку землі,
Коли ховатимуть на груди.
Нічого не дали на трудодні,
На цвинтарі зникали люди…
Одна земля лишилась із рідні,
Тепліше з нею на тім світі буде.
Балада про донощика
Його обходили, мов лихо,
В селі було багато бід.
А він доносами і дихав,
Боявсь збрехале загубить.
Хто смів йому щось заперечить –
На ранок вже готов донос.
Складався із коротких речень,
Але убивчих все одно.
Як не запрошують поснідать,
Коли пошле їм щось Господь,
То настрочив і на сусідів:
"Багатії, не йдуть в колгосп…".
І знав, де схована пшениця –
Державі хліб треба віддать!
Хоч міг біля землі й прижиться,
Але все бігав по судах.
Дядьки його і задобряли:
То чарку ставили, то дві...
А ліс однак в тайзі рубали,
І розпадався родовід.
Садили в крісло у сільраді,
Партсекретар ручкався з ним,
Хоч був донощику й не радий,
Та щоб в тюрму не загриміть
Від чортизняного доносу,
Ручкався… й озиравсь назад:
Чи не покличуть і сьогодні,
Щоб душу слідством роздирать.
Втекла світ за очі дружина –
Під боком жив, мов той барсук.
Коли і мав до неї ніжність.
Та закопав давно усю.
Чи помиливсь, чи, може, совість
Так допекла, ночі не спав…
Приїхали й забрали вдосвіт:
Донос на себе написав.
***
Схилявсь народ мій на коліна
Від голоду, але вставав.
Його возили з України,
Злягла ним не одна верста.
До Соловків і до Сибіру –
У сталінських товарняках…
Він у тайзі, зірвавши бирки,
До світу піснею гукав.
Не викосить мого народу,
У нього мудрості лікнеп:
Від броду чорного до броду
Переходив стонадцять пекл.
І буде, укріпившись рястом,
Коли нагряне знов біда…
Долю свою навчився прясти
І в пшеницях, і в будяках.
***
Збивались рахувати мертвих,
На цвинтар круки налетять...
Писати не встигали метрик –
Дітей могилки йшли підряд.
Нас довго доганяє голод,
Кровини нації – в землі.
Та Україна не схолола,
Народ в печалях на зломивсь.
Урятував своїх нащадків
У більшовицькій кабалі…
Лиш голод доганя нещадно,
І не загоєний ще біль.
В хрестах проступить 33-й
І спогадами так ячить…
На цвинтарях густіє терен,
Цвіте – послання від чортів.
Шворні
Пам'яті моїх земляків, жертв Голодомору 1932-33 рр. у с. Семенівці Арбузинського району на Миколаївщині. Юним слідопитам зі шкільного гуртка, який веде бібліотекарка Алла Миколаївна Фендик.
Рили землю…
Шворні йшли залізні
То легенько, то впирались в щось…
Очі у дітей ставали слізні,
Та вганяли в чорноземну товщ
Активісти викувані шворні,
Протикали землю крізь віки,
Де стояли вої в обороні
України…
Загубився лік –
Вбиті та обтяжені каліки:
Хтось полянин, тиверць чи дуліб…
Був народ мій ще із первовіку, -
Шворні йшли в історію углиб.
Та їм дна ніколи не дістати,
Де вали у Київській Русі.
Їх дійти не зможе й дідько Сталін,
А хіба такий бува грузин?
У горах є витязі свободи –
Українцям, наче ті брати…
Шворні поскладали на підводі,
Комісар цигарку теребив.
Знав же, певне, що не знайдуть хліба
В змучених хохлацьких бідняків.
Як на зло, в селі одна голитьба,
То зерно де з'явиться, відкіль.
Вигребли його іще раніше,
Нащо б він носив тоді наган.
Хазяї вже там, де холодніше,
Риють собі ями у снігах.
Не простить земля за ту наругу
І зітре безбожників упрах…
Колоситься в мене біля Бугу,
Хилиться пшениця до Дніпра.
