З відрядження повертався з просвітленим настроєм. Причин тому було кілька. Найголовніша – побачив картину набагато привабливішу, від тієї, котру малювала уява. А ще – зустрів людину: діяльну, залюблену в життя, у село, де її родовід веде відлік з дня заснування цього населеного пункту. Познайомився зі втіленою в життя мрією, що є з-поміж усього іншого, гордістю громади, відображенням історії і сьогодення цього мальовничого куточка Одещини. Втім, про все по порядку.
Тузли за нинішніми мірками – типова глибинка, що розташована на однаковій відстані (понад 50 кілометрів) від свого районного центру Татарбунари, а також від міста Білгорода-Дністровського і найближчої залізничної станції Кулевча. До обласного центру звідти – 120 кілометрів. Останній раз був у цих місцях півтора десятка років тому. Картину побачив типову для тих часів (здебільшого вона лишається аналогічною і на сьогодні): напіврозвалені, обдерті об’єкти інфраструктури як-то Будинок культури, магазини сільського споживчого товариства, приміщення побутового обслуговування населення.
Скажу відверто, не сподівався, з відомих причин, на щось краще і зараз. Виявилось – помилявся. Село, до речі – колишній райцентр, неначе помолодшало, причепурилося. Одне слово – посучаснішало. На місці занедбаних будівель – величний Свято-Михайлівський храм, шикарні, як кажуть в Одесі, торговельні комплекси продовольчих та промислових товарів, бутики, відреставрований зовні і всередині красень Будинок культури, асфальтовані центральні вулиці, парк з оригінальним пам’ятником землякам, що не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни, навчально-виховний комплекс-ліцей, до складу котрого входять загальноосвітня школа і школа-інтернат. До речі, обидва навчальні заклади і раніше, коли існували порізно, і зараз, будучи одним цілим, вважаються серед кращих в освітянській сфері області. То ж не дивно, що саме в їхніх стінах рівно десять років тому зародилася ідея створення музею. Про статус його тоді не йшлося.
– Головною була думка, що й нині сущі, і прийдешні покоління, і місцеві жителі, і люди, яких чимало приїздить сюди на відпочинок та оздоровлення влітку (Тузли розташовані на березі цілющого морського лиману Бурнас і за кілька кілометрів від чорноморського курорту Лебедівки), повинні якомога більше знати про наш край, – говорить педагог-ветеран, завідувачка історико-краєзнавчого музею (бачите – і статус йому визначено у відповідних інстанціях) Фросина Дмитрівна Шевченко.
Саме ця жінка, що знає в Тузлах усіх і все (за плечима ж майже півстоліття трудового стажу: вчителювання, робота на виборній посаді сільського голови, виконання громадських обов’язків депутата сільради), і розпочала відтворення історії краю, записуючи розповіді старожилів, збираючи старі фото, друковану продукцію різних часів, артефакти побутово-ужиткового характеру. У просторій шкільній кімнаті, виділеній під музей, крок за кроком формувалася за розділами експозиція. Скептики, хоча й давали щось, коли Фросина Дмитрівна до них зверталася, та все ж бурчали:
– Воно тобі треба? Навіщо ця зайва морока на голову? Кому знадобляться ці пожовклі фотографії, полотняні рушники, свитки, перевесла?!
Але то були скептики. Більшість же колег, та й взагалі сільчан переймалися її вірою, впевненістю, допомагали, чим могли. Надто, діти. Вони й експонати зносили, і старанно, з любов’ю розміщували їх по стендах та розвішували по стінах. Тут же, мов губка, всотували історію своєї малої батьківщини, а з тим – і певний пласт історії країни. Сьогодні і старе, й мале знають, що Тузли як поселення, офіційно зафіксоване на топографічних і географічних картах наприкінці XVIII століття. Саме у ці дні селу минає 222 роки. Його першими жителями стали українські козаки, що шукали притулку після остаточної руйнації Запорізької Січі, російські селяни, які прагнули уникнути покріпачення, болгари, серби, молдавани – втікачі від турецького поневолення. Про це, зокрема, свідчать прізвища їхніх теперішніх нащадків: Шевченки, Ігнатенки, Додичі, Сатулові, Бодюли, Мірякови, Половенки та ін. Метикуватість і гумор українців переінакшили (і такою її сприймають усі) тюркську назву лиману Бурнас. У тутешній інтерпретації вона звучить не інакше, як Бурий Ніс. І справді, коли уважно придивитись до окреслень природної водойми, то вона нагадує, у променях західного сонця, буряковий ніс гультіпаки, який упирається у піщану косу, що відділяє Бурнас від моря.
Фросина Дмитрівна звертає мою увагу на фотопортрет солідного чоловіка у двобортному піджаку п’ятдесятих років з широкими, вигостреними, мов крила чайки, лацканами. Це останній «соляних справ» майстер, директор не існуючого вже підприємства «Сільпром» Іван Максимович Богат, котрий очолював його з повоєнного часу до часу повного закриття на початку сімдесятих років минулого століття.
– Видобуток солі, як найважливішого життєвого продукту, – це невід’ємна сторінка історії Тузлів, – підкреслює завідувачка музею. – З нею пов’язано чимало оповідок та легенд.
Та, власне, й назва населеного пункту походить від тюркського «Туз», що в перекладі означає сіль. Перші поселенці, аби вижити, освоювали цілинний степ, займалися рибальством (риби ж у Бурнасі та прибережній морській смузі було більш, ніж достатньо для всіх). В один з надпосушливих спекотних років, коли навіть у лимані почали з’являтися «лисини», на них люди узріли білі пласти, схожі на кам’яні брили поширеного у тутешніх краях дикого каменю – вапняку. Спробувавши на смак шматочок пласту, рибалки зрозуміли, що мають справу з дорогоцінною сіллю, котрої так не вистачало до їхнього харчу. Почали робити на лиманських мілинах примітивні дощані відстійники, де викристалізовували для власних потреб по 5– 6 пудів солі.
Звістка про «біле золото» Бурнаса, підхоплена степовими вітрами, мандрівниками і солдатами російської армії, що воювали у Буджаку та на Дунайських берегах з турками, швидко поширилася Україною від Сану до Західного Бугу і Збруча. До тузлівських берегів потяглися чумацькі валки з Полісся, Поділля, центрального Подніпров’я. У затишній балочці неподалік села збиралося до 50 возів. Їхні володарі, що у довгих мандрах мастилися сумішшю дьогтю з іншими перевіреними компонентами, аби їх чума не брала, доставляли степовикам хліб, картоплю, іншу продукцію, а натомість, працюючи лікоть до ліктя з місцевим населенням, заповнювали свої чималенькі вози лантухами з сіллю. Згодом у балочці, де звикли зупинятися чумаки, виникло також невеличке село. А оскільки вони, незважаючи на важкий труд соледобувача, часто літніми вечорами, збираючись біля вогнища, розповідали різноманітні смішні подорожні історії, над розімлілим нічним степом час від часу вибухав дружний регіт, і котилося відлуння жартівливих пісень. У Тузлах люди казали: «Балка веселиться». Так і приросла до того невеликого села, що й сьогодні входить до складу Тузлівської сільради, назва Весела Балка.
Соледобувні промисли тим часом розросталися, перетворившись на казенне підприємство: зі вдосконаленими великими відстійниками, соледробильною технікою, вагонетковим шляхом, складами. Існувало воно добрих півтора століття: за часів Російської імперії, буржуазно-поміщицької Румунії, Радянського Союзу. Всім було потрібне. Румуни, наприклад, забезпечували свої основні міста – Бухарест, Галац, Констанцу, Брашов, Тімішоару лише бурнаською сіллю, вважаючи її кращою з-поміж інших.
Наступній фотографії, котру продемонструвала Фросина Дмитрівна Шевченко, понад сто років. На ній – кілька охайно одягнутих чоловіків і жінок (певне, сільська інтелігенція). У центрі – чоловік середніх літ. Благородне обличчя, акуратні вуса і борідка. Мундир чи то статського радника, а чи колезького асесора (скажу відверто, я у тому ієрархічному вбранні часів царської Росії не вельми, як кажуть, у цих краях, петраю). Але хто ж це?
– От і я задала собі аналогічне питання, коли знайшла свого часу фото на горищі у однієї жіночки, – розповідає Фросина Дмитрівна. – Звернулася по допомогу до нашого аксакала, «ходячої енциклопедії» Георгія Кіндратовича Нєгіна (царство йому небесне, розумний був чоловік, світла голова, до свого відходу в інший світ – жива історія Тузлів). Він уважно вивчив фото під лупу (бо вже недобачав) і не сумніваючись, ствердив, що в центрі – Іван Дем’янович Владимиров, директор першого у цих краях навчального закладу. А саме – двокласної школи– училища ним же заснованого. Наступним кроком Івана Дем’яновича на педагогічній ниві стало відкриття у Тузлах чотирирічної земської школи. З його ж ініціативи у 1913 році було споруджено добротну будівлю навчального закладу, у котрому здобували освіту щонайменше чотири покоління тузлівчан. Тут навчалися, зокрема, мій дід, батько, я, діти, – говорить з теплотою в голосі Фросина Дмитрівна.
Між іншим, з-поміж набагато молодших навчальних та допоміжних корпусів сьогоднішнього НВК, майже столітнє приміщення й зараз служить дітям– інтернатівцям, ставши затишним, теплим і зручним місцем вечірнього відпочинку та сну.
А Івана Дем’яновича Владимирова вважають родоначальником місцевої педагогічної школи у широкому розумінні цього поняття, котра базувалася на засадах виховання підростаючого покоління на таких моральних цінностях, як порядність, доброта, цілеспрямованість, почуття власної гідності, фізична загартованість, патріотизм. Ці традиції продовжили і творчо розвивали наступники Івана Дем’яновича: Петро Юхимович Рябенький, Василь Максимович Маркіш, Андрій Дмитрович Сминтина (батько випускника Тузлівської середньої школи 1965 року, нинішнього ректора Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, академіка Валентина Андрійовича Сминтини).
Багато вихованців Тузлівської школи семирічки, згодом середньої школи, потім – навчально-виховного комплексу стали достойними людьми: вчителями, науковцями, медиками, фахівцями сільськогосподарської галузі, вищими офіцерами Збройних сил.
– Так, немає сьогодні соледобувних промислів, немає кефального господарства, де смачною делікатесною рибою повнилися шаланди для всього колишнього Союзу, навіть – за спецзамовленням, для Кремля, – з відтінком смутку зазначає Фросина Дмитрівна. – Але залишилася головна традиція: любові до села, рідного краю. Поблукавши світами і побачивши, що добре там, де нас нема, молодь наприкінці дев’яностих років минулого століття почала повертатися до Тузлів. Набрало сили фермерство, торговельне та інші види підприємництва, відроджується будівництво, ожив малечим щебетом дитячий садок, щорічно зростає кількість учнів у навчально-виховному комплексі. Одне слово, вкотре у своїй 222-річній історії, двотисячна тузлівська громада, здолавши моральне і, допевна, матеріальне спустошення від чергових «реформаторських» маніпуляцій, стає на ноги. Життя ж бо триває…
