Бій на станції Крути 29 січня (за новим стилем) 1918 року між об’єднаною групою військ Радянської Росії під командуванням колишнього підполковника царської армії Михайла Муравйова (у групі налічувалося до 5 тисяч чоловік) і останніми резервами Української Народної Республіки на підступах до Києва (до 500 чоловік) став однією з героїчних сторінок в історії становлення української державності.

Хоча й по сьогодні вона лишається не дослідженою сповна. Незаперечним лишається лише одне – самопожертва вихованців Першої Військової Школи, студентів київських вузів, учнів старших класів гімназій, очолюваних двома десятками офіцерів, в ім’я збереження незалежної молодої держави. Вони знали, на що йшли, знали, що підкріплення не дочекаються, що резерви вичерпано, а основні сили розбито і розпорошено у районі Полтава – Гребінка. Знали, але утримували протягом дня п’ятикілометрову лінію оборони, допоки вистріляли останні патрони та снаряди, непохитно вірячи лише в одне – ідею існування на землі вільної незалежної від царів, кесарів, імператорів, диктаторів України.

Що ж стосується історичної достеменності тих подій, то, як на мене, найбільш докладно вони відбиті у другому томі «Історії Українського війська», написаному доктором Іваном Крипякевичем і виданому 1936 року у Львові Іваном Тиктором.

Сторінки цієї антології свідчать, що після поразки Гайдамацького коша Слобідської України, підсиленого вихованцями Другої Військової Школи та січовими стрільцями на фронті Полтава – Гребінка, 8-го січня на шляху наступаючих більшовицьких військ по рубежу Бахмач – Конотоп стали 600 юнаків Першої Військової Школи під командуванням сотника Д. Носенка. Понад два тижні вони вели виснажливі бої, а потім залізницею, знекровлені, зголодовані і обмерзлі, відійшли до Києва, залишивши сотню прикриття неподалік Крут. Вночі 28 січня з Києва на фронт було вислано останні підрозділи. Складалися вони з тих же хлопців Другої Школи, які ледь встигли трішки перепочити, та нашвидку сформованого Допоміжного Студентського Куреня, що, практично, не мав військового вишколу і досвіду. У Крутах до них приєдналися залишки сотні прикриття та невеличкий загін вільного козацтва. За кілька годин вони й прийняли нерівний бій, про котрий лишилися спогади його учасника, поручника М. Михайлика:

– Мені видно було три чорні густі лави матросів, що пішли у наступ. Застрекотали скоростріли (кулемети), рушниці. Видно було, як падали на снігу чорні постаті матросів, але лави їхні підкочувалися все ближче й ближче. У нас уже було багато поранених, і сотня відходила до окопів, де знаходилася решта наших сил. Змучена сотня пішла у резерв за рампу. З окопів застрекотіло сорок наших кулеметів і рушниці трьох сотень юнаків. Наші окопи, станція й потяги засипалися кулями, але юнаки міцно трималися. Посилали по набої до потягів за півтори версти, вистрілювали їх і знову посилали. Але грізні звістки «нема набоїв» і «псуються перегріті кулемети» – пролетіли по окопах, а тут чорні та сірі постаті знялися, крики «ура», «слава» і все перемішалося. Стріляли одне в одного. Облилися кров’ю багнети. Супротивник, котрого було вдесятеро більше, переміг. Почався швидкий, вже неорганізований відступ до потягів. Два вагони, відведених для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри й санітарки наспіх перев’язували поранених. Потяги рушили під вогнем».

Частина оборонців (швидше за все – розвідувальна рота у кількості близько трьох десятків молодих бійців) потрапила в полон і, після тортур, була вся розстріляна. Пізніше, після звільнення Києва від більшовицьких військ, останки загиблих воїнів Студентського Куреня перевезли з братської могили під Крутами і урочисто перезаховали у Києві над Дніпром, на Аскольдовій горі. З цього приводу молодий Павло Тичина написав:

– На Аскольдовій

Могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів

українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій

Могилі

Український цвіт! –

По кривавій,

по дорозі

Нам іти у світ.

Вмерли в Новім

Заповіті

З славою святих, –

На Аскольдовій

Могилі

Поховали їх.