Про те, що пережили, про що мріяли
Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, 65-річчя якої широко відзначатиметься у травні нинішнього року, справедливо віднесена до видатних і доленосних подій в історії людства. Вона кувалася спільними зусиллями мільйонів бійців і командирів безпосередньо у жорстоких боях, а також партизанами, підпільниками, трудівниками тилу. Сьогодні ще живі свідки і учасники тих героїчних і разом з тим трагічних подій. Багато чого згадається їм напередодні ювілею. Їхня пам'ять зберігає подробиці тієї святої правди про війну, яку нині намагаються очорнити, замінити різними вигадками новоявлені перекрійники історії.
Редакція «Одеських вістей» просить ветеранів Великої Вітчизняної війни надіслати свої спогади. Розкажіть, шановні ветерани, про те, що вам довелося пережити під час воєнного лихоліття, про що мріялося і у що вірилося. Розкажіть про найяскравіші, повчальні епізоди.
У вас ще збереглися фронтові фотографії, листи. Дехто з вас, не звертаючи уваги на заборону, вели щоденникові записи. Надіслані матеріали періодично публікуватимуться на сторінках газети.
Сьогодні пропонуємо увазі читачів кілька листів, які воскрешають події того, тепер уже далекого, але незабутнього воєнного часу.
І грянув гімн
У січні сорок п'ятого року наша 339-та стрілецька дивізія брала участь у наступальних боях на західному березі Вісли. Ми рвалися до Берліна. Наш артдивізіон підтримував штурмовий батальйон 1133-го стрілецького полку. Батальйоном командував майор М.І. Куликов. Пам'ятаю, піхотинці піднялися в атаку.
Зі спостережного пункту я бачив, як автоматник Ширін Шукюров першим дістався ворожої позиції, піднявши на бруствері червоний прапор. І тут раптом десь у траншеї грянув Державний гімн Радянського Союзу. Його виконував духовий оркестр під керівництвом капельмейстера Б.І. Пітума. Ніколи раніше такого бачити і чути мені не доводилося.
Гімн Батьківщини надихав бійців, мабуть, не менше, ніж потужна наша канонада... От уже стрільці вдерлися до третьої траншеї супротивника. Приголомшені гітлерівці здавалися у полон.
За той бій майор Микола Іванович Куликов і солдат, азербайджанець Ширін Агабала огли Шукюров були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
І. ДЕМЧЕНКО,
підполковник у відставці
Казанок з борщем
Частини нашого 34-го гвардійського стрілецького корпусу вели бої на території Німеччини. Зловісний почерк фашистів було видно скрізь. Раз по раз знаходили понівечені трупи. Зустрічали визволених з таборів смерті людей, схожих на кістяки, обтягнуті шкірою...
Зупинилися на відпочинок у селі неподалік від Ельби, у будинку, де, крім старої жінки, здавалося, не було нікого. І раптом почули дитячий плач. З підвалу вилізла жінка з п'ятьма дітьми. Перелякана, із заплаканими очима, стояла перед нами їхня мати. Одразу і діти, і дорослі були нагодовані борщем.
А незабаром почали повертатися до села інші жителі. Селяни без страху заполонили вулиці, почали працювати на городах. Бідний солдатський пайок, але тут уже таке діло: дітям, жінкам, старим віддавали те, чим багаті були.
В. БАБЧЕНКОВ,
колишній гвардії старший сержант
«Язика» взяли... сапери
Узимку 1945 року наша дивізія змушена була перейти до оборони у районі невеликого латвійського містечка Прієкуле. Сапери одержали бойове завдання: замінувати танконебезпечну дільницю. З настанням темряви рядові І. Малиновський, М. Вакарик і я під командуванням лейтенанта П. Тізяєва вирушили на передову. На місці попередили бойову охорону про майбутню роботу і вийшли на нейтральну смугу. Один з нас викопував лунки, другий установлював міни. Мені дісталося вставляти у них детонатори і маскувати.
Раптом з боку супротивника з’явилися якісь люди, чоловік, мабуть, десять. Ішли тихо, крадькома. Хто вони? Можливо, це наші розвідники повертаються з нічного пошуку, можливо, німці пробираються до нас...
– Стій, хто йде? – крикнули ми.
Прибульці сполохалися, почали розгублено озиратися. Вороги! Мабуть, шукають проходи у наших загородженнях.
– Хенде хох!..
Кілька фашистів метнулися назад, а двоє з групи підняли руки. Переслідувати втікачів було не в наших інтересах, і ми зайнялися полоненими. Це виявилися ворожі сапери. Один був солдат, другий фельдфебель. Ми з лейтенантом привели їх на командний пункт стрілецького батальйону, який обороняв цю дільницю, чому комбат Герой Радянського Союзу майор Г. Муха дуже зрадів. За взяття «язика» лейтенанта Тізяєва нагородили орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, мене – орденом Слави ІІ ступеня.
М. ПОСИСАЄВ, фронтовий сапер
Подарунки – фронту
Їх везли спеціальними ешелонами. Нарівні з боєприпасами, бойовою технікою, особовим складом. Зібрані, приготовлені жіночими і дитячими руками, туалетне мило, зубні щітки, одеколон, кисети, носові хустки, письмові приладдя, рушники, галантерейні і трикотажні вироби – ці подарунки краще за будь-який наказ змушували фронтовиків битися за кожну п'ядь рідної землі. Тому що був у цих подарунків – я це знаю – запах дому. Запах рук дітей наших, дружин, матерів, сестер. Запах Батьківщини. За це і воювали. Тому і перемогли.
П. ОСТРОУХОВ,
ветеран Великої Вітчизняної війни
Батько генерала – рядовий війни
Два двірські пси, побачивши чужу людину біля хвіртки, з усією відданістю кинулися на захист господаря, який з паличкою повільною ходою наближався до незнайомців. Довідавшись про мету візиту, він пожвавився, блакитні очі на слов'янському обличчі симпатичної літньої людини посвітліли. Його доброзичлива усмішка заохочувала до розмови.
У світлиці в Олександра Микитовича Казанцева всі стіни прикрашені фотографіями любих і рідних людей. Тут же висіли два портрети, написані олією, як довідуюся пізніше, всесвітньо відомим художником-авангардистом Нікасом Сафроновим. На одному зображений Казанцев-старший у військовому мундирі, з нагородами, на другому – Казанцев-молодший в офіцерському мундирі російської армії з еполетами. Тут же – і фотографія художника з господарем.
Велика Вітчизняна війна для солдата Олександра Казанцева розпочалася 22 червня 1941 року у 82-му прикордонному загоні неподалік від Мурманська. У перший же день війни він вступив у бій з озброєним до зубів фінським батальйоном. Метою супротивника було захоплення аеродрому Мурмаші. Його атаку відбили. На рахунку рядового Казанцева з'явився перший знищений ворог. Потім було направлення у розпорядження 26-ї окремої стрілецької роти військ НКВС…
– Куди нас тільки не кидали, – згадує ветеран. – Німці за будь-яку ціну прагнули перерізати Кіровську залізницю у районі станції Лоухи. Нас на чолі із старшим лейтенантом Виноградовим терміново відправили у 242-й полк, яким командував полковник Чернуха. Полк тримав оборону на західному березі річки Совпорога, між двома озерами. Нас було близько 5 тисяч чоловік, а супротивник кинув проти нас фінську бригаду кількістю близько 8 тис. чоловік і німецьку дивізію СС п’ятнадцятитисячного складу. Де тут утримаєшся! Відходили з боями. Нам говорили: треба протриматися до підходу 167-ї архангельської дивізії. Вона уже була на колесах. Ешелон за ешелоном ішли до нас. Але обставини залишалися дуже тяжкими. Німецькі літаки над головами не переставали кружляти, а нашої авіації взагалі не було. Картина була жахлива: дим, вогонь, смерть... І коли наспіла 167-ма дивізія, солдати від радості плакали. І від гордості теж. Жаль, багатьох хлопців не стало у тому бою, але позицій ми тоді своїх не здали.
Важко після багатьох років згадувати ветеранові подробиці боїв, тому згадує він лише окремі епізоди. Про себе говорить скромно. Були і поранення, і контузія. Довго говорити не міг, заїкався. На чолі шрам залишився, та сліди на обличчі. А на парадному піджаку, тепер уже капітана у відставці, Олександра Микитовича Казанцева – безліч бойових нагород. А от запис із військового квитка: «Участие в боях, боевых походах, партизанских отрядах и истребительных батальонах с 22.06.1941 по 9.05.1945 в ВОВ в составе: 82 погр. отр., 26 отд.стр.рота, в/ч 2121-стрелок, ручной пулеметчик».
– Під час німецького артилерійського удару по висоті Карікавиш нас накрила шрапнель. Я, можна сказати, відбувся легким переляком. Осколок шрапнелі застряг між 9 і 10 ребром за три сантиметри від хребта. Чи то на вильоті осколок був, чи то я дуже напружився під обстрілом, але обійшлося загалом. Навіть зопалу і не відчував нічого. Піднялися, пішли. І от ідемо, а у мене щось хлюпає. Поруч зі мною Михайло Костін ішов. Він підняв ззаду гімнастерку і каже:
– Сашко, у тебе крові повні штани! Потім він мені осколок вийняв, перев'язав. І рушили ми далі. А були у нас і такі, що ледве дряпне – вони одразу у госпіталь. А я все терпів, не хотів своїх загубити. Зате про таких, як я, газети писали «патріот частини».
Олександр Микитович війну закінчив у Норвегії. Є за Кіркінесом таке містечко – Нейден. Повернувся у прикордонні війська. Усіх, хто до війни на кордоні служив, відправили знову на кордон. Щоправда, дали Казанцеву короткотермінову відпустку. Але вдома, на Уралі, у Свердловській області, на нього уже ніхто не чекав. Батька вбили на фронті, мати одержала на нього похоронку. Похоронка прийшла матері і на Олександра, хоч він залишився живим. Але вона цього уже не дізналася – серце не витримало. Молодших брата і сестру відправили до дитбудинку. Повернувся до своєї частини Олександр і продовжив службу уже надстроково.
На Одещину приїхав разом з дружиною, якій порадили змінити клімат через важку хворобу. Але недовго вони пожили разом, радіючи південному сонцю. От уже понад двадцять років немає поруч її. Діти? Діти телефонують, приїздять. Особливо син. Він часто гостює з кимось із своїх друзів. Останній раз з ним був народний артист Росії, актор театру і кіно Олексій Булдаков. Ох, і наслухався анекдотів, які майстерно вміє розповідати герой фільму «Особливості національного полювання». І коньячку з ним попив, і пісні його послухав... Син – його гордість. Генерал-майор він, у Москві служить.
Незабаром в Олександра Микитовича 89-й рік народження. Діти обов'язково приїдуть привітати батька. Син пообіцяв черговий сюрприз, просив дочекатися. От він і чекає...
Анна СТЕПАНОВА,власкор «Одеських вістей», Роздільнянський район
