Шановні читачі!
Як вам відомо, наша редакція оголосила конкурс творів серед учнів області на тему «Що я знаю про війну». Ми вдячні всім дітям, які щиро і схвильовано написали свої твори, уривки з яких ми починаємо сьогодні публікувати. Кращі ваші творчі роботи будуть видані окремим збірником за назвою «Свята правда про війну». Беріть участь у нашому редакційному конкурсі, розповідаючи про незабутні подвиги у роки Великої Вітчизняної війни своїх бабусь і дідусів, родичів і сусідів. Репрезентуємо першу подачу дитячих матеріалів, у яких розкривається свята правда про війну.
Аліна Моцная, учениця 11-г класу Роздільнянської ЗОШ № 4:
– Коли почалася Велика Вітчизняна війна, моїй бабусі, Федорі Іллівні Вовчук, тільки-но виповнилося 17 років. Разом зі своїми подружками будували плани на майбутнє, але їм не судилося було здійснитися. Бабусі зараз уже 86 років. Вона живе разом із нами. Я дуже люблю заходити до неї в кімнату і слухати розповіді про роки її молодості, дивитися з нею фільми, особливо про війну. Вона завжди говорить: «Це точно про нас». Вона згадує, як їм з подружками, щоб уникнути відправлення до Німеччини, доводилося вночі пробиратися із села в село, доки туди німці не дійшли, ховаючись у знайомих або родичів. Так вони пройшли не один кілометр степів, ярів, боліт рідної Кіровоградщини.
А якось вона стала свідком страшної трагедії. Єдину онучку, щоб не відправили на роботу до Німеччини, старенький дід сховав у підвалі, але поліцаї знайшли її, а коли дід за неї заступився, на очах моєї бабусі його застрелили. А рідний бабусин брат Павло, який старший був від неї на кілька років, коли повернувся із фронту, як вона розповідає, начебто цілий, не поранений, але з молодого гарного хлопця перетворився у психічно хвору людину. Так і прожив своє життя сам бобирем, цураючись і боячись людей.
Анастасія Коник, учениця 9-а класу ЗОШ № 4 м. Ізмаїла:
– Війна... Яке страшне слово! Скільки вона забрала життів! Скількох дружин залишила без чоловіків, а дітей – без батьків...
З війною ближче довелося зіштовхнутися під час бесіди із літньою жінкою – ветераном Великої Вітчизняної війни, яка розповіла про свою долю під час одного із позакласних занять, присвячених цій зустрічі. Початок війни співпав з її студентськими роками. Вона розповіла, що їй довелося перенести, через що пройти. Під час розповіді про страшні звірства фашистів, бомбування, руйнування, знедолених війною дітей, ми помітили, як трясуться в неї руки, як сльози навертаються на очі.
Слухаючи спогади, ми переймалися атмосферою війни, відчуваючи себе свідками далекого минулого для нас.
Страх і біль лягли на серце. За тих, хто загинув і хто вижив, пройшовши цю «м’ясорубку» війни. За тих, хто загинув заради нас, внуків та правнуків. За покоління завтрашнє. Адже й сьогодні на нашій планеті то там, то тут спалахують осередки війни...
Сьогодні у нас є свято – День пам’яті. А для ветеранів, що залишилися серед живих, яких з кожним днем стає усе менше, це і День скорботи та гірких спогадів. І ми вдячні тим, хто боровся і бореться за мирне небо над головами, хто загинув заради майбутніх поколінь.
Марина Сніжинська, учениця 8-Б класу НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів-гімназія» смт Любашівки:
– Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років була найстрашнішим випробовуванням для радянського народу. Вона принесла багато горя і бід, забрала життя мільйонів людей.
Найжахливіше те, що в запеклих боях загинуло багато молодих хлопців. Вони мріяли, що стануть робітниками, хліборобами, художниками і музикантами. Бачили своє майбутнє чистим, світлим і яскравим. Але доля розпорядилася інакше. Їм зі зброєю в руках довелося йти на смерть. Щоб перемогти ненависного ворога, молоді бійці навчалися витривалості, сміливості, мужності. Фронтове життя робило з необстріляних молодих людей справжніх солдатів. Нелегко їм було бачити, як помирають під ворожими кулями їхні побратими. Нелегко було і самим вбивати людей. Але патріотичні почуття і почуття обов’язку перед Батьківщиною закликали бійців бити фашистів.
На особливу увагу заслуговують жінки, які нарівні з чоловіками воювали на фронтах. Вони служили у стрілецьких частинах, були відмінними снайперами і кулеметницями, медсестрами та санітарками. Ніжні жіночі руки допомагали пораненим, надихали йти вперед, боротися за Батьківщину.
Ми пам’ятаємо, якою ціною дісталася нам довгоочікувана Перемога, яка прийшла 9 травня 1945 року. Ми збережемо в своїх серцях пам’ять про тих, хто загинув задля того, щоб ми жили під мирним небом.
Вони боролися, вони вистояли, вони перемогли! Ми, нове покоління, можемо у них повчитися.
Антон Попович, учень 11-в класу Роздільнянської ЗОШ № 4:
– Історія – мій улюблений предмет у школі. Хоча я не згодний із тим, що на вивчення періоду Великої Вітчизняної війни приділяється усього лише п’ять параграфів шкільної програми, тому сам шукаю для себе цікаві теми, і займаюся їх вивченням самостійно. Особливо мене цікавить більше німецька сторона. Я вивчаю Третій рейх («Третю імперію») з 1933 по 1945 рр., пов’язаний із владою нацизму. Намагаюся зрозуміти психологію людини, яка, будучи єфрейтором, зуміла підняти стільки людей і навіяти їм свою перевагу. Це феномен. Прочитав безліч літератури, спогадів німецьких генералів, і якщо дивитися з боку генералітету, вони не були за своєю суттю нацистами, вони просто боролися за Німеччину, їм було образливо за жадібність кайзера Німеччини Вільгельма II, і вони хотіли довести усьому світу, що німецький народ стоїть поряд із усіма країнами.
Ще хочеться згадати мого легендарного прадіда, якого вже давно немає серед живих, але розповіді його про війну я запам’ятав назавжди. Ми, шестеро його правнуків, збиралися літніми вечорами біля діда Петра, який усю війну пройшов танкістом, у селі, де він жив. Без ноги, покалічений, він сідав зручніше і починав нам розповідати про свої військові шляхи-дороги. І про бій за рідне місто Білгород, і бої на Курській дузі, у яких він безпосередньо брав участь, і про багато іншого. Таким він запам’ятався мені, і таким, як мій прадід, я бачу солдата Великої Перемоги.
Євгенія Мисик, учениця 8-Б класу Білгород-Дністровського НВК «Загальноосвітня школа ІІ ступеня-ліцей»:
– У часи Великої Вітчизняної війни тисячі мирних жителів України були силоміць загнані до Німеччини на каторжні роботи. Одним із таких був і мій дідусь, якого, на жаль, уже немає серед нас.
У травні 1943 року 17-річний юнак з Полтавщини – Яків Мисик, разом зі своїм товаришем був депортований до Німеччини. Можна тільки здогадуватися, яка доля чекала на в’язнів цього ешелону, «одіссея» східного раба № 66557.
В місті Аахен він добував вугілля на шахті «Юлай»… Тяжка праця, голод та знущання ослабили молодий організм юнака настільки, що рухатися він практично не міг. Таких розстрілювали на місці. Після декількох місяців жорстоких знущань друзі вирішують тікати, але марно. Через три дні хлопці потрапили в руки гестапо. Згодом на них чекали побиття та катування, концтабори.
У травні 1945 року американські війська звільнили в’язнів, але дідусеві перебратися до радянської зони коштувало багатьох зусиль, звідки після ретельної перевірки був направлений до лав Радянської армії, де і служив до 1951 року.
…В інтерв’ю одному з англійських видань радник Гітлера – Губерт Майєр сказав, що нібито есесівці «не займалися винищенням людей і навіть не знали про це». Яка нагла брехня. А хто ж тоді, питається, займався катуванням в тому ж самому Маутхаузені, в Освенцимі? Хто вбивав людей в автобусах-душогубках і спалював у крематоріях? Хто наповнив людськими трупами глибокий Бабин Яр?..
Так, про все це неможливо розповідати спокійно, навіть якщо ти тричі мужній…
Ні, таке не забувається. І, тим паче, не прощається. Не для цього не дожили до світлої днини Перемоги двадцять мільйонів людей, не для цього занадто рано подорослішали наші осиротілі хлопчаки, не для того все ще чекають матері на своїх синів з війни, не для того пройшов через усі кола нацистського пекла мій дідусь…
Яків Петрович Мисик неодноразово був нагороджений медалями Батьківщини і багатьма почесними грамотами. На базі німецької кінокомпанії було знято документальний фільм, у якому саме розповідається про долю багатьох таких же юнаків, як і мій дідусь. Світ не без відважних і чесних, добрих і злих, мужніх і боягузливих людей. Людина смертна, але справи її вічні…
