Шановні читачі!
Як вам відомо, наша редакція оголосила конкурс творів серед учнів області на тему «Що я знаю про війну». Ми вдячні всім дітям, які щиро і схвильовано написали свої твори, уривки з яких ми продовжуємо публікувати. Кращі ваші творчі роботи будуть видані окремим збірником за назвою «Свята правда про війну». Беріть участь у нашому редакційному конкурсі, розповідаючи про незабутні подвиги у роки Великої Вітчизняної війни своїх бабусь і дідусів, родичів і сусідів.
АнастасіяКвасюк,учениця9-Бкласу
СавранськоїЗОШІ–ІІІступенів
Велика Вітчизняна війна для людей нашого покоління далека в часі, але залишається близькою через долі близьких людей. В багатьох сім’ях серед найдорожчих сімейних реліквій дбайливо зберігаються фотографії, листи-трикутнички, прислані з фронтів.
Скільки ж горя і сліз принесла та проклята війна для кожної сім'ї! Якими тяжкими були її наслідки!
Мільйони кращих синів і дочок України заплатили власним життям за те, щоб захистити свою землю для прийдешніх поколінь.
Над тихоплинною Савранкою, на рукотворному кургані, височіє пам’ятник партизанам загону «Буревісник». Споруджений на кошти трудівників району, він є виявом глибокої шани нащадків до пам’яті народних месників.
Очолювані комуністами, трудящі села піднялися на боротьбу з фашистськими окупантами. Наприкінці 1941 року в Савранському лісі була створена підпільна група.
Влітку 1943 року за ініціативою підпільної організації в Савранському лісі був створений партизанський загін «Прибужець», командиром якого став Є.А. Благодир. До загону входили жителі не лише Савранського, а й Любашівського, Врадіївського, Кривоозерського районів. Восени він налічував уже 60 чоловік.
З часом до нього влилися дрібні групи і був названий «Буревісником».
І нині шанується пам'ять народних месників, у місцевому лісі збереглися землянки – місце розташування партизан. Два роки тому в районному Будинку культури створено історико-краєзнавчий музей, в якому є чимало експонатів, що розповідають про ті буремні події.
На одному із стендів є фотознімок молодого воїна. Фотографію син надіслав батькам із фронту, а поряд з ним на шматку газетного паперу довідка, видана Полянецькою сільською радою про те, що Василь Логвинович Бабчинський загинув смертю хоробрих
Яким же був мій подив, коли на зустрічі з ветеранами, побачила саме цього чоловіка. Щоправда, старшого на 65 років. Виявляється під час одного з боїв він пропав безвісти. А після війни повернувся додому. Тривалий період працював вчителем у місцевій школі і вів виховну роботу.
За ратний подвиг у роки Великої Вітчизняної війни шестеро савранців удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Нинішнє покоління свято береже пам'ять про славетні бойові подвиги своїх земляків. На честь захисників названі школи, вулиці в селищі та населених пунктах району.
Символічно, що Велика Перемога, здобута у жорстоких боях із оскаженілими та кровожерливими німецькими фашистами та їхніми прислужниками ціною неймовірних зусиль і втрат радянського народу та його доблесних збройних захисників, настала саме у весняні травневі дні, коли природа набирає силу, пахнуть перші квіти і ласкаво світить сонце. Вона, омита кров’ю мільйонів загиблих на полі бою, сльозами радості та скорботи тих, хто залишився жити, підтвердила, що темні сили зла і мракобісся не спроможні подолати силу добра і правди, що не біснуваті фюрери вирішують долі народів, а самі народи.
Нехай нинішня весна для всіх народів світу буде світлою, мирною, квітучою, вселяє надію на краще майбутнє.
Михайло Беженар, учень Височанської школи,
Тарутинський район
Про війну мені багато розповідав і розповідає батько. З особливим замилуванням – про легендарного полководця Г. Жукова. Називає його стратегом, мужньою, розумною людиною. Я, наприклад, знаю, що був такий фільм «Они сражались за Родину». Знаю про подвиги юних підпільників Краснодона. Мій прадід теж воював. І мені дуже шкода, що, дійшовши до самого Рейхстагу, він був убитий у травні переможного 1945 року снайперською кулею. Відважно воювали на різних фронтах війни й інші наші односельчани. Один з них – Трохим Павлович Беженар служив у саперній роті танкової бригади. І хоча кажуть, що сапер помиляється один раз, він же жартував: потрапив у сапери – пишайся, не потрапив – радій. Якось, при наступі наших військ фашисти вирішили підпалити за собою великий міст. Вже й бікфордів шнур підпалили. Тоді один із саперів під прикриттям вогню танкових гармат добіг до мосту і перерізав шнур. Так було врятовано міст.
А ось про що згадував Василь Іванович Павлюк. Воював, потрапив у полон. За колючим дротом їх там було понад 25 тисяч. До березня 1945 року залишилося менш 11 тисяч. Березневі дні йому запам'яталися особливо яскраво.
Того дня німці тікали. Полонені ж самі вибратися не могли: висока огорожа, пудові замки, та й сил ніяких не було. Визволили наші бійці. Вантажівками служби Червоного Хреста вивезли усіх до військових шпиталів. До кінця 1945 року Василь Іванович повернувся додому, на Батьківщину. Він і в праці показав себе непохитним. Був кращим чабаном.
У день 65-річчя Великої Перемоги ми усією школою покладемо квіти на плити пам'ятника, спорудженого на згадку про загиблих за волю та мирне небо.
Лист у номер
Прохання ветерана
…Мої фронтові дороги пролягли по Україні, Болгарії, Югославії, Угорщині, Австрії. Пам'ятаю, на підступах до міста Русе нам довелося йти дві доби форсованим маршем: не відпочивали, не спали, їли-пили на ходу... А на кордоні Болгарії з Югославією для переправи танкової колони терміново необхідно було побудувати міст, для чого використали нашу піхотну частину з Нижньодністровської дивізії. Весь світловий день простояли у воді по шию, у нижній білизні, майже при мінусовій температурі...
В Угорщині мені і бойовому товаришеві сержантові Віктору Турунтьєву з м. Саратова було дано завдання перейти лінію фронту і надати відомості про місце розташування частин супротивника. Із завданням упоралися успішно. А коли на другий день поверталися, нас наші ж обстріляли, прийнявши за супротивника. Віктор був поранений...
За виконання завдання командир артилерійського дивізіону представив нас до нагороди – медалі «За відвагу».
У Югославії брав участь у боях за визволення столиці – Белграда. Наші частини наступали разом з частинами партизанів Югославії. У жовтні 1944 р. я був поранений. Наша медсестра зробила перев'язку, а югославський партизан з підводою на волах узявся довезти до медсанбату. Добиралися довго, а до місця призначення було усе ще далеко. Над ранок мій югославський «братушка», проходячи біля свого будинку, заглянув туди. Пам'ятаю, мати цього партизана нахилилася наді мною і плакала, говорячи щось своєю мовою.
…Мабуть, кожна мати тоді, незалежно від мови, проклинала війну і фашизм. А наш солдат, ідучи в атаку проти граду ворожих куль, зазнаючи холод і голод, добре розумів, що веде справедливу війну проти німецьких окупантів. Нас надихала дружба народів нашої країни, кликала совість, усвідомлення того, що на нас сподівалися наші рідні і вся країна.
…Минули десятиліття. Мій бойовий і трудовий шлях оцінені п'ятнадцятьма орденами війни і праці. П'ять років поспіль був учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства у Москві. Нагороджений трьома бронзовими і великою срібною медалями.
За участь у міжнародній вікторині, присвяченій 60-річчю Сталінградської битви, нагороджений дипломом Російської державної радіомовної компанії «Голос России». Особисто Володимир Путін, на той час Президент Російської Федерації, привітав мене з 60-річчям Перемоги. А я написав Володимирові Путіну листа, у якому сказав, що я потомственний українець, люблю свою Батьківщину, але без дружби Росії з Україною майбутнього нашої країни не бачу. Сьогодні, після приходу до влади нового Президента, сподіваюся, що все у нашому житті зміниться на краще. Але для цього потрібно одне – щоб нащадки наші пам'ятали про солдатський подвиг, про те, як ми захищали єдину Батьківщину...
9 Травня 2010 року ми святкуватимемо 65-ту річницю Перемоги над фашизмом. А я хочу звернутися до нашої молоді з такими словами: любі хлопці і дівчата! У кожному селі є пам'ятник воїнам Великої Вітчизняної. Зупиніться біля пам'ятника і помоліться за тих, хто віддав життя за вас. Ми тоді були таким ж молодими, як зараз ви, і теж хотіли жити. Але війна є війна, і йшли ми часом на вірну смерть, і багатьох, дуже багатьох не дораховувалися після боїв... Прийдіть, поклоніться загиблим, наведіть лад – це потрібно не мертвим, це потрібно живим...
Валентин СТОГНІЙ, учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни, с. Ларжанка, Ізмаїльський район
