Вчора в Одесі
Від спеціального кореспондента «Красной звезды»
Під такими шапками друкувала «Красная звезда» у квітні 1944 року статті Володимира Васильовича Курбатова, передані з ІІІ Українського фронту. Йшов наступ на Одесу, і газета щодня вимагала оперативного матеріалу з поля бою.
Володимир Васильович Курбатов – художник, письменник. Автор книжок «Наши герои», «Сталинградские рассказы», «Задушевный разговор».
Його «Дом на перекрестке» – перша публікація в пресі, що розповіла світові про героїчних захисників Будинку Павлова у Сталінграді. У квітні 1944 р. Володимир Курбатов на «віллісі» першим з кореспондентів проник в Одесу, налагодив зв'язок з підпіллям, по гарячих слідах подій відправив телеграфом матеріал до «Красной звезды» про визволення міста від фашистських загарбників.
Тоді, у визволеній Одесі спецкор «Красной звезды» написав перші рядки про наше місто. Місто, яке зробило перший глибокий вдих після тяжких днів окупації.
…Перед нами розкинулася Одеса. Жовті й сірі клуби диму піднімаються над Пересипом і портом.
Німці й румуни хотіли знищити місто. Але наші частини наступали настільки швидко, що не дали ворогові повністю здійснити його мерзенні наміри. Однак і те, що фашистські розбійники зробили, являє страшну картину. Ними зруйновано і спалено багато чудових будинків і заводів.
Ось і знаменитий Одеський театр, який німці замінували, але не встигли підірвати. Широка площа, пам'ятник Пушкіну, бульвар, плямисті стовбури платанів, широкі сходинки сходів, мощені кам'яними плитками тротуари... Мине небагато часу і зі строгих стін будинків знімуть строкаті, аляпуваті вивіски румунською мовою, зішкребуть оголошення заповзятливих власників барів і кафе-шантанів. Розпочнеться велика і дружна робота щодо відбудови зруйнованих і висаджених у повітря будинків, підприємств, наукових інститутів, вищих навчальних закладів.
Робітничі райони – Ленінський (колишній Пересип) та Іллічівський (колишня Молдаванка) – значною мірою спалені й знищені вибухами.
Коли дивишся на порт із верхнього майданчика Потьомкінських сходів, перед очима постає приголомшлива картина. Над руїнами складів піднімається їдкий, густий сірий дим. Усюди хаос заліза, каменів, балок. Усюди дим всіх кольорів і відтінків. Навіть саме синє море губиться в цьому хаосі, і його якось не бачиш.
Одесити групами приходять на Потьомкінські сходи і мовчки дивляться на задимлені руїни порту. Скільки думок народжується у них!
Дуже постраждали і культурні установи, лікарні, школи, навчальні заклади, багато інститутів. Згоріла також славетна школа імені Столярського, розграбовано Будинок Червоної Армії.
– Ми зараз, з першого ж дня, наводимо всюди порядок, – сказав секретар обкому. – Створили кілька груп для спостереження за порядком, розставляємо пости міліції, організовуємо охорону соціалістичного майна, гасимо пожежі.
…Ми виходимо на вулицю. Там і тут у небо піднімаються величезні смуги світла: горить Молдаванка, Пересип. На вулицях порожньо. Відблиски вогню висвітлюють поліровані плити й темні стіни будинків. Страшний цей тихий вогонь уночі. Як же жили люди 900 днів, що звідала Одеса?
Удень ми бачили на дворі колишньої комендатури близько 200 обвуглених трупів. Це – злочин одного лише останнього дня. Німці вбили у підвалі кілька десятків молодих людей. Вони намагалися спалити трупи, але не змогли, не встигли. Червоноармійці, жінки, старі, насупившись, дивляться на мертві тіла. Це злочин останнього дня, одного лише дня, але ж таких чорних днів було дев'ятсот в Одесі. Страшний, важкий, величезний рахунок злочинів.
У глибокому рові біля села Богданівки було страчено кілька десятків тисяч євреїв, вивезених німцями з Одеси й довколишніх містечок. На майдані в районі Березівки страчено багато тисяч радянських людей. У Московському районі страчували людей, яких привозили з Одеси та інших міст. Там у братській могилі лежать десятки тисяч чоловік.
Воїни Червоної Армії не забудуть цього. Вони помстяться фашистським розбійникам за все.
В. КУРБАТОВ, Одеса, 11 квітня (телеграфом), «Красная звезда» № 87 (5767) від 12 квітня 1944 р.
В. КУРБАТОВ
Вступление в Одессу
Просторно в море голубом,
Над портом дымная завеса,
Мы вышли на берег вдвоем –
Так вот какая ты, Одесса…
Свободу принесли тебе!
Озон, рожденный в Сталинграде,
Дыши и радуйся весне,
Как солнцу кисти винограда.
Нам часто снились по ночам
Твои пятнистые платаны
И шумный портовой причал,
Судов торговых караваны.
И чайки крик, и запах роз,
И моря белые барашки…
Я видел, как мой друг-матрос
Роняет слезы на тельняшку.
…И Дон, и Днепр, и Южный Буг –
Все позади. А путь наш светел.
Я помню, как моряк, мой друг,
Вошел в Одессу на рассвете.
– Театр цел, – шептал он мне, –
Взорвать не дали партизаны!
С бульвара видно, порт в огне,
Дворец, заводы, школы – раны!..
– Залечим, – успокоил я, –
Вернемся – вместе строить будем.
Беда не в том, что нет жилья –
Что смерть фашизм приносит людям.
По улицам шагали мы,
Сияя радостно глазами.
Шли пехотинцы Костромы,
Из Ярославля, из Рязани.
Они устали. Пыль дорог
На них лежала толстым слоем,
Но с моря тихий ветерок
Нес свежесть нежную героям.
Бежал взволнованный народ,
Солдаты песню запевали.
И у распахнутых ворот
Нас одесситы обнимали.
…Пусть мы прошли сквозь море слез,
И вся в развалинах Пересыпь,
Но пьяный радостью матрос
Кричал: «Ты будешь жить, Одесса!»
Одеські кадети. Останній бій під Канделем
Якужеповідомлялагазета, виповнилося90 роківвідднятрагічногобоюбілянімецькоїколоніїКандель(ниніс.РибальськеРоздільнянськогорайону). Це було одне з останніх зіткнень у братовбивчій громадянській війні на території нашого краю. Воно сталося між вихованцями Одеського кадетського корпусу та частинами Червоної Армії. У бою взяли участь не тільки кадети з Одеси, але й відряджені до корпусу юнаки з інших подібних навчальних закладів Російської імперії для подальшого навчання. Разом з ними воював і загін Добровольчої армії під командуванням генерала Васильєва. Кадети, які відзначилися, були нагороджені Георгіївськими хрестами та Георгіївськими медалями. Четверо з них загинуло. Багато хто одержав серйозні поранення.
13 лютого цього року з благословення митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела Одеська обласна громадська організація «Кадетська Спілка» (голова правління Анжеліна Гайдарова) разом з відділом релігійної освіти, катехізації і місіонерства Одеської єпархії, за підтримки Лиманської селищної ради, асоціації «Кадетська співдружність» та громадської організації «Спортивний клуб «Спарта» (засновник Олександр Желясков), установили православний хрест на місці майбутнього пам'ятника загиблим кадетам і офіцерам.
Одеський кадетський корпус... Де і ким він був заснований? Хто у ньому навчався? Чому припинив існування? Яка доля його вихованців? Що трапилося під Канделем?
На ці та інші запитання про події, що сталися у лютому 1920 року, розповідає Валентин Журавльов, творець документального фільму «Одеський кадетський».
– Завдяки графу Мусіну-Пушкіну, який командував наприкінці ХІХ століття військами Одеського військового округу, 11 травня 1899 року на ІV станції Великого Фонтану відбулося закладання будинку нового військового навчального закладу – Одеського кадетського корпусу. Його було відкрито 1 вересня 1902 року. Тут мали можливість навчатися переважно діти-сироти, чиї батьки були офіцерами російської армії. Про кадетів піклувалися, вони одержували добре харчування і обмундирування. У двох бібліотеках корпусу налічувалося понад 6 тисяч книжок, що, безперечно, сприяло високій ерудиції і начитаності вихованців. Багато випускників вступали до Сергіївського артилерійського училища, що розташовувалося по сусідству.
– Що сталося з корпусом під час громадянської війни?
– Євгеній Яконовський, колишній вихованець Одеського кадетського корпусу, написав спогади про останні дні існування цього навчального закладу. Він свідчить, що евакуація корпусу, у якому на той час нараховувалося близько 900 кадетів, відбулася разом з відходом Білої армії. Взимку 1920 року Одеса була переповнена численними лазаретами, тисячами біженців, що відірвалися від своїх частин, військовиками. У місті лютував тиф, розпочався голод. І цивільне населення, і військове прагнули потрапити на пароплави і виїхати до Криму, Новоросійська, Константинополя.
Начальник кадетського корпусу полковник Бернацький одержав запевнення генерал-лейтенанта Шилінга, командувача війська Новоросійського краю, що його навчальний заклад буде евакуйований разом із Сергіївським артилерійським училищем до Королівства сербів, хорватів та словенців через Варну.
Але у зв’язку з швидким наступом частин Червоної Армії, надійшов терміновий наказ: негайно виступати у порт і вантажитися на пароплави під прикриттям юнкерів. Начальник корпусу довго вагався, тому що на наступний ранок були замовлені вози для майна. Кадети залишилися. А юнкери благополучно повантажилися на пароплави і переправилися до Криму...
Наступного дня ситуація стала критичною. Полковник Бернацький виступив перед строєм і сказав: «Господа, я решил вести корпус в Овидиополь, где мы перейдем границу. Прошу вас не оставлять маленьких». Населення Великого Фонтана вийшло із своїх будинків, проводжаючи вихованців...
– Як добиралися кадети до кордону?
– Частина возів з майном і кілька піврот кадетів, пише Євгеній Яконовський, першими вирушили по Овідіопольскій дорозі до бессарабського кордону. Пізніше вийшла у дорогу друга частина корпусу. Вони пересувалися повільно через підлітків, які становили приблизно 80% від загальної кількості кадетів. Кілька разів колона зупинялася у сільських школах і йшла далі засніженими степовими дорогами. Температура повітря була нижчою 20 градусів. Полковнику Бернацькому довелося скинути речі з єдиної підводи, щоб посадити знесилених маленьких кадетів.
До Овідіополя йшли 17 годин. Діти були голодними і смертельно стомленими. Розмістивши вихованців, полковник Бернацький виїхав до румунів на переговори.
– Чи прийняла їх Румунія?
– Домовленість з румунською стороною була досягнута, і кадети вирушили у дорогу по кризі Дністровського лиману до Акермана. Але несподівано з протилежного берега почали стріляти… Стовпи води і осколків льоду. Крики. Паніка. Довелося повертатися до Овідіополя. А це – версти крижаного паркету... І знову в Овідіополі. Три доби не їли, замерзли, майже не спали. Знову зробили спробу дійти до Акермана. На диво, кадетів цього разу прийняли досить дружелюбно, нагодували і поклали спати. Але вночі румуни заарештували всіх офіцерів і вивели на лід лиману. Розбудили і відправили туди ж всіх кадетів... Румунські солдати оточили підлітків з усіх боків. Знову лід і вогкий туман. І дев'ять верст замерзлого лиману у четвертий раз.
Овідіополь ще був у руках білих, але червоні насідали. Частина кадетів вертається до Одеси. Полковник Бернацький сподівається умовити більшовиків пощадити виснажених, голодних, змучених дітей. Але коли вони наткнулися на червоні роз'їзди, всі офіцери і старші кадети були заарештовані. Полковника Бернацького від смерті врятував наказ Троцького про полонених офіцерів. Йому запропонували читати лекції червоним курсантам. Бернацький був змушений погодитися… В Одесі молодші кадети тимчасово повернулися до розграбованих холодних казарм. Відомо, що потім всіх їх розібрали жалісливі одесити. Жоден не залишився на вулиці.
– А що сталося з іншими кадетами?
– Деякі старші не повернулися до Одеси. Одні пішли назад, у Росію, інші із загоном Добровольчої армії під командуванням генерала Васильєва повернули на північ щоб з'єднатися з частинами Білої армії. Ішли без перерви 48 годин, підійшли до німецької колонії Кандель. Охайне сільце. Замерзлий ставок. Короткий відпочинок. А потім – бій з червоногвардійцями. Кадети відважно билися, за що юнаки, що відзначилися, як вже говорилося, були нагороджені Георгіївськими хрестами і медалями. Вони пішли з Канделя як переможці. Після бою у тилу у кадетів залишилися роз'їзди Котовського, попереду Дністер, який будь-що необхідно було перейти, щоб врятуватися. Кадети разом із загоном генерала Васильєва знову вирушили до румунського кордону. Знову важкі переговори з румунами. Генерал Васильєв сказав прямо: «Если вы не разрешите, я застрелюсь здесь на ваших глазах, а отряд вас сомнет и рассеется по Бессарабии». Румунський капітан злякався і негайно викликав підкріплення з Бендер. Загін Васильєва впустили, але потім румунські солдати, які прибули, почали стріляти у беззбройних, змушуючи їх поспіхом залишити територію Румунії... Більшість солдатів генерала Васильєва з байдужими обличчями пішли здаватися Котовському...
Полковник Бернацький встиг послати з Акермана телеграму королеві Марії, і вона розпорядилася прийняти кадетів на бессарабську територію. Розпорядження, на жаль, було запізнілим. Гостинністю скористалися тільки 40 кадетів, які повільно побрели по кризі дністровських плавнів назустріч новому своєму пристанищу...
Валентина КИСЕЛЬОВА
