Шкільні музеї Бойової слави, або Чому засумував Василь Тьоркін?
Великий, неоціненний внесок у виховання молоді в дусі шанобливого ставлення до бойових і трудових подвигів старшого покоління, збереження пам’яті про героїчне минуле часів Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років – шкільних музеїв Бойової слави та історико-краєзнавчих кімнат. Сьогодні вже немає серед нас їх ентузіастів-організаторів. З багатьох причин деякі осередки патріотичного виховання поступово занепадають.
У Любашівській ЗОШ №1 імені Героя Радянського Союзу Костянтина Микитовича Волощука, нині НВК «ЗОШ І – ІІІ ступенів-ліцей», ще з радянських часів існує музей Бойової слави 26-го гвардійського стрілецького корпусу. Його започаткував і створив разом з вчителями та учнями-членами клубу Бойової слави ветеран Великої Вітчизняної війни, капітан ІІІ рангу, вчитель військової підготовки Володимир Федорович Єршов. Музейне зібрання містить сотні фотографій, експонатів та свідчень, які розповідають про бойовий шлях цього корпусу, який у березні 1944 року визволяв Любашівський район від німецько-румунських загарбників, а також про героїчний подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні та героя-земляка К.М. Волощука. Школярі разом зі своїми наставниками листувалися з фронтовиками, розшукували рідних воїнів, які загинули в боях за визволення селища.
Під експозиції, які були оформлені за всіма правилами музейної справи, було виділено окремий клас. Шкільний музей був гордістю не лише школи, району, а й області. Він навіть отримав грамоту Міністерства освіти і науки України. Кожної перерви тут було багатолюдно від допитливих школярів, тут побувало чимало екскурсій з Любашівського та іншого районів області, а кожного 9 травня його гостями ставали посивілі ветерани, родичі загиблих…
На жаль, років вісім тому через аварійність було закрито корпус, де навчалися молодші школярі, і тому, щоб виділити для них навчальні кімнати, знаменитий музей Бойової слави і шкільну бібліотеку було переселено в інше приміщення. Нині тут музейні стенди та бібліотечні полиці розташовані впереміш. В одному закутку можна побачити портрет знаменитого любашівця, Героя Радянського Союзу гвардії капітана Костянтина Микитовича Волощука. На полиці з книжками примостилася скульптура воїна-балагура Василя Тьоркіна. А з усіх сторін з німим докором «споглядають» сотні портретів бійців 26-го гвардійського стрілецького корпусу. Через тісноту тут вже рідко провадяться уроки історії та мужності, літературні вечори та зустрічі з ветеранами. Лише учні початкових класів забігають до бібліотеки, щоб взяти якусь книжку, і з цікавістю зупиняються перед стендом з експонатами часів війни.
Керівник навчального закладу Аркадій Горбатюк розповів, що дирекція була змушена перенести музей в інше місце через відсутність класів для навчання. Думали, що через рік-два приміщення початкової школи буде відремонтовано. Щоправда, ремонтні роботи розпочато, але щоразу на їх завершення коштів не вистачає. За словами Аркадія Олексійовича, нещодавно приїжджала комісія, сказала: гроші будуть, завершимо ремонт до нового навчального року. Будемо сподіватися, що багатостраждальний шкільний музей також посяде своє місце, буде відновлений у первозданному вигляді на спомин про його організатора, нині покійного, вчителя В.Ф. Єршова. А школярі активніше залучатимуться до патріотичного виховання.
Не дожив до наших днів фронтовик Сергій Порфирович Гречешнюк, який був ініціатором створення у селі Троїцькому музею Бойової слави 8-ї гвардійської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня Первомайської повітрянодесантної дивізії при НВК «ЗОШ І – ІІІ ступенів-с/г ліцей». На щастя, цей музей, який був з любов’ю і натхненням облаштований вчителем історії Ларисою Бабінець, її чоловіком Борисом Васильовичем та школярами, залишився на своєму місці, провадяться в його стінах і виховні заходи. Розташований він на третьому поверсі, а проблема в тому, що дах школи протікає, й можуть постраждати експонати, що ще залишилися після візиту непроханих гостей. Розповідають, що близько п’яти років тому в школу залізли якісь грабіжники і, спаплюживши пам’ять про своїх дідів, поцупили найцінніше – їхні бойові нагороди.
Директор школи Людмила Бойченко розповіла, що музей утримується в належному стані, але терміново необхідно віднайти не менше 300 тисяч гривень на ремонт покрівлі. Проблеми як Любашівської, так Троїцької шкіл на контролі районного та обласного керівництва. Можливо, після прийняття Державного бюджету справу з їх ремонтом буде завершено, і таким чином будуть розв’язані проблеми, зокрема і музейні.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Любашівський район
Травневі сльози радості
Михайло Васильович Ільченко – корінний одесит. Коли війна почалася, йому йшов чотирнадцятий рік.
– Пам'ятаю, як фашисти бомбували місто, повністю знищили флігель і нашу квартиру, у будинку № 13 по вулиці Пушкінській (сьогодні там музей Олександра Сергійовича), а нашій родині дав притулок головний режисер Одеського оперного театру, у якому працював мій батько – Микола Боголюбов…
Режисер театру був вражений, коли худенький, невеличкий хлопчина на руках вніс до театру жінку – як виявилося, маму – поранену, із роздробленою ногою, яка стікала кров'ю…
Після закінчення школи, влітку1944 року, Михайло, як і усі одеські хлопчики, що мріяли про море, подав документи до морехідки. Заняття повинні були розпочатися лише восени. Хлопець пішов у порт – розбирати завали, які залишилися після бомбувань, розвантажувати судна союзників, що возили в країну гуманітарну допомогу, так званий ленд-ліз. В одному із величезних контейнерів був вантажний автомобіль у розібраному вигляді.
– Я за півтора тижні за допомогою каталогу зібрав вантажний «студебеккер»-тягач. А потім водив його портом до липня 1944 року. Завдяки цьому мені, 17-річному, як шоферу вантажівки, вдалося потрапити до діючої армії, а потім і стати учасником Параду Перемоги. У складі Першого Українського фронту був під Прагою. Мене, як водія, відрядили до мінерів. Пам'ятаю, як під час потужного обстрілу фашистів, які усе ще чинили опір, «солдатським телеграфом» довідався про те, що в Берліні німецьке командування підписало акт про капітуляцію. Незадовго до цього я почув жалібне собаче виття. Озирнувся. Дивлюся – поруч із солдатським мішком загиблого мінера поранена собачка. А собачка та була навчена, врятувала життя багатьом нашим бійцям. Я, звичайно ж, її підібрав, перев'язав у кабіні, як міг. Ось разом з нею вперше і почув про перемогу, і чомусь першою моєю реакцією були сльози.
Мінери повністю очистили столицю Чехословаччини від мін. За це вони були відзначені наказом маршала Конєва і одержали право брати участь у Параді Перемоги.
– До того списку потрапив і я, вже у званні старшого сержанта, – згадує Михайло Васильович. – На Параді Перемоги, незважаючи на негоду, мені вдалося благополучно провести Красною площею свій «студебеккер». У кабіні поруч зі мною був чотириногий «напарник», який дістався мені у «спадщину» від мінерів...
Вікторія КИРИЛІНА,«Одеські вісті»
