А смерть ходила поруч…
Згадувати війну Ф.Я. Тарасенко не любить. Тільки 9 Травня, коли приходять до нього друзі, аби привітати старого солдата зі святом, є винятком. У цей день поминає Федір Якович загиблих однополчан і свого старшого брата Кирила, серце якого перестало битися в День Перемоги вже мирного 1982 року у львівському шпиталі. Згадує, як зустрілися з ним у 1942 році під Харковом. Учасник фінської війни 1939 року, танкіст, офіцер Кирило Якович Тарасенко їхав на передову, а Федір Якович – назад, у тил. Скориставшись зупинкою, Федір вискочив з вагона, аби набрати води в дорогу і не помітив поруч старшого за званням.
– Стояти! Прізвище!
– Тарасенко…
– Тарасенко?.. Федоре, ти?
Брати обнялися. Розмова була короткою, але емоційною: Федір просився на фронт. Мовляв, який ти офіцер, якщо не можеш взяти з собою брата! Але у кожного – свій шлях. Попереду у К.Я. Тарасенка був Харківський котел: тяжко пораненим його винесли з поля бою, прориваючись з оточення. На цьому війна для Кирила Тарасенка закінчилась, а Федір воював до Перемоги.
Доля поблажливою була до Тарасенків: батько Яків Тарасенко, офіцер, воював під час Першої світової війни і, хоч поранений, без трьох ребер, повернувся додому. П’ятеро з його десяти дітей – чотири сини та донька – воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної, і теж усі повернулися. Для матері більшого щастя не було, хоч на молодшого з синів, Федора, двічі отримувала похоронки.
До діючої армії призвали Ф.Я. Тарасенка з Котовського військкомату, присягу прийняв під Москвою за два дні до початку війни – 20 червня 1941 року. З того часу по травень 1945 року у військовому квитку Федора Яковича значаться 27-й повітряно-десантний та 795-й стрілецький (228-ма стрілецька дивізія, 2-й Український фронт) полки. Вибував з частин лише два рази через тяжкі поранення і знову повертався у стрій.
Для нас, тих, хто народився і виріс у мирний час, знання про Велику Вітчизняну базуються на красномовній статистиці: стільки-то пішло на фронт; стільки-то не повернулося… Для Федора Тарасенка війна – саме життя, з її простою філософією: куля чи осколок снаряда, які поранять чи вб’ють, не свистять. Отой недочутий свист і досі нагадується йому болем у зраненому тілі.
– Сам не знаю, як залишився живий.., – розповідав ветеран. – Йдемо взводом, поруч зі мною з обох боків вбило хлопців, а я – живий. Доповз до траншеї (зброю не кинув!) і втратив свідомість.
Дізнавшись, що рідне Муроване (Котовський район) визволено, зі шпиталю написав листа матері і, про всяк випадок, сусідці (раптом щось сталося з рідними під час окупації). І отримав листа на кількох аркушах від молодшої сестри, у якому звучали несподівана радість з гірким присмаком сліз: «а ми ж тебе вже пом’янули…». У відповіді написав: «Ще війна не закінчилась, а ви мене ховаєте!».
Федір Тарасенко був стрільцем (згодом – командиром стрілецького відділення), але доводилось і парашутним десантом висаджуватись, в розвідку ходити, день і ніч підвозити боєприпаси полуторкою, яка була доброю мішенню для ворожих літаків. Чотири машини втратив, одна з яких підірвалася на міні, а його наче хто оберігав від смерті. Як і тоді, коли під час розвідки мало не загинув.
– Треба було «язика» взяти, – згадує Федір Якович. – Командир викликав: підеш у розвідку? Звичайно ж, пішов. Разом з трьома хлопцями. Наблизилися непомітно до німецького окопу. Запримітили офіцера, який наближався до нас. Я стрибнув у окоп, хлопці прикривали мене.
Кількома вже звичними прийомами повалив німця на землю, вставив кляп у рота, зв’язав міцно. Вже повертались до своїх, коли поруч вибухнув снаряд. Трьох бійців убило на місці, «язика» поранило. Федору Тарасенку осколок наскрізь пробив долоню. Але згарячу він того не помітив: довелося попрощатися з товаришами і тягти «язика» на власних плечах. Коли здав німця командирові, той першим побачив, що з долоні Тарасенка стирчить осколок. У шпиталь іти відмовився, хоча у медсанбаті попередили про можливість зараження. Не хотів зі своїми розставатися.
То було 1 січня 1945 року. А тридцятого його поранило в голову й контузило від вибуху снаряду. Живим залишився випадково: один з бійців звернув увагу на кінець шинелі, що стирчав на поверхні землі; якби відкопали сержанта Тарасенка на хвилину пізніше, вже не дихав би. Вдруге сім’я отримала трагічну звістку. А Федір лікувався в шпиталях, спочатку в Грузії, потім у Москві. Коли зміг говорити, попросив медсестру написати додому, що живий. Після тривалого лікування його виписали додому. По селу поповзла чутка: Федір Тарасенко повернувся живий, здоровий, руки-ноги цілі, а інші – воюють! Та коли завітали у хату перші гості, всі підозри як рукою зняло: здорованя Федора з ложки годувала сестра, бо сам не міг їсти, руки тряслися через контузію.
Повернувся у полк вже у травні. Назавжди у пам'яті залишився день, коли прозвучало таке бажане: Перемога! Віз полуторкою боєприпаси на передову, а дорогою творилось щось незрозуміле: його намагались зупинити, щось кричали, стріляли у повітря. Не зупинявся, доки не довіз снаряди до місця призначення. І вже тут дізнався про капітуляцію Німеччини. Однополчани весело жартували: вези назад, вже непотрібні боєприпаси. А потім всю ніч і кілька наступних днів після Дня Перемоги ще воювали.
Після закінчення війни з травня 1945 до кінця 1948 року Федір Якович служив у таборі для військовополонених в Одесі. Повернувся в Котовськ вже не один, а з медсестрою Шурочкою. Вони прожили довге сімейне життя, виховали двох дітей. Працював деякий час у військовому шпиталі, а потім до самого виходу на пенсію шоферував.
Була війна у житті Федора Тарасенка. Як і його батько (під час Першої світової), як рідні брати і мільйони співвітчизників, він мужньо захищав свою Батьківщину від ворожих загарбників. За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною». Та найдорожча нагорода – медаль «За відвагу» знайшла фронтовика вже у шістдесяті роки.
Людмила ШЕЛИХ
Якими ж молодими ви були, переможці!
У виставковій залі Білгород-Дністровського краєзнавчого музею діє фотовиставка «Покоління переможців», присвячена жителям міста, ветеранам Великої Вітчизняної війни. Тут побували учасники бойових дій, ветерани і діти війни. На великому екрані перед очима фронтовиків пройшли кінокадри, що зафіксували хроніку Яссько-Кишинівської операції, визволення Одеси та Білгорода-Дністровського, звучали фронтові мелодії.
Сьогодні двері експозиційної зали, у якій виставлено понад 600 фотографій часів війни з музейних фондів і наданих ветеранами та їхніми родичами, відкриті для всіх охочих. І головне, на думку організаторів – для студентів та школярів.
– Задум виставки, – підкреслює директорка Тетяна Павлівна Бєлая, – полягає у тому, щоб через фотографії довоєнного та воєнного часу показати сучасній молоді їхніх однолітків, котрі пішли воювати добровільно проти окупантів. Ми глибоко вдячні воїнам-переможцям, які здобули перемогу над лиховісним ворогом. Під час Великої Вітчизняної війни у діючій армії воювало 2815 жителів Білгорода-Дністровського. З них 2278 були удостоєні урядових нагород. З фронту 537 городян не повернулися, віддавши життя за честь, свободу і незалежність Батьківщини.
З портретних знімків, розташованих на спеціальних стендах, дивляться безліч очей молодих хлопців, які стали поколінням воїнів-переможців. Більшість з них, не по роках дорослі, одягнуті у військову форму. Фотографії передають атмосферу воєнного часу. От невелика група на привалі, і рука гладить волохатого пса, що притулився до солдатського чобота. А тут молоденька дівчина у пілотці з приємними рисами обличчя і тонкими пальцями, яка, можливо, мріяла стати скрипалькою. Цьому хлопцеві у танкістському шоломі довелося керувати грізною машиною. Вогняна гроза, що полоснула по їхніх долях, спопелила мрії, розвіяла плани. Атмосферу часів війни доповнює експозиція бліндажа, де на поспіхом збитому столі стоїть військова рація, а поруч – алюмінієва кружка. На підпірці – ліхтар «летюча миша» і польова сумка. У кутку – буржуйка з казанком. Багато стелажів заповнили документи і листи років війни.
– У процесі підготовки виставки до 65-річчя Великої Перемоги, протягом декількох місяців, ми провели значну роботу, – розповіла Тетяна Павлівна Бєлая. – На прохання надати музею фотографії всіх тих, хто воював, хто не повернувся з війни, відгукнулося дуже багато людей. Відчутно допомагали Затоківська селищна рада, активісти сіл Авидівки, Миколаївки, Шабо. Люди часом приносили зовсім крихітні знімки, які за допомогою фірми «Сузір'я» були збільшені і відреставровані, щоб їх можна було добре розглянути.
На війну з фашистською Німеччиною, на захист Батьківщини піднялися і наші городяни, показавши стійкість і мужність. Через ці воєнні і післявоєнні знімки хотілося показати внесок старшого покоління, якому ми зобов'язані життям.
Тетяна ГУРІЧЕВА,власкор «Одеських вістей», м. Білгород-Дністровський
