Тримаю в руках чергову, двадцять першу, книжку старійшини журналістського цеху Одещини Бориса Івановича Дуброва з теплим дарчим написом і згадую наше з ним перше знайомство.

Відбулося воно три з половиною десятиліття тому у райцентрі Саврань. Він працював тоді в обласній газеті «Чорноморська комуна» (нині – «Чорноморські новини»), у котрій за п’ятдесят років (з 1954 по 2004 роки) пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора, а я – на обласному радіо. Приїхали ми туди з однаковим завданням: висвітлити роботу звітно-виборчої районної партійної конференції, у котрій мав взяти учать тодішній перший секретар обкому Компартії України Микола Карпович Кириченко. Прибувши увечері напередодні, зайшов перекусити до місцевого кафе. Тут підійшов статечний, гарно і зі смаком вдягнутий чоловік. Вечеряючи далі разом, представились одне одному. Виявилось, що заочно вже були знайомі. Я із задоволенням читав у «Чорноморці» нариси Бориса Дуброва про наших земляків: сільських трудівників, робітників промислових підприємств, докерів-механізаторів Одеси й Іллічівська. Придбав у книжковому магазині його збірники «Солдатська слава» про повних кавалерів ордена Слави родом з нашої області. Він же слухав мої радіорепортажі та інтерв’ю в ефірі.

– А над чим, якщо не секрет, працюєте зараз?

– Засів на призьбі, – усміхнувся Борис Іванович і, вловивши мій напівздивований-напівзбентежений погляд, пояснив, що збирає матеріал для написання книжки про свого легендарного земляка з Березівського району, двічі Героя Соціалістичної Праці Макара Онисимовича Посмітного, якого добре знав.

Розмова наша тривала ледь не до третіх півнів. Я хоч і бував у Розквіті, де головував Посмітний, спілкувався кілька разів з ним, але деталей, нюансів, котрі повідав мені тих вечора та ночі Борис Іванович, не чув.

Зокрема, розкрилась загадковість назви майбутньої книжки «Макарова призьба». Призьба (навіть дві – одна біля контори колгоспу, друга біля хати Макара) дійсно мали місце в реальному житті. На них Посмітний зустрічав і проводжав гостей, а у вільний від роботи час влаштовував, кажучи сучасною мовою, неформальне спілкування з дядьками. Говорили тут люди, за влучним висловом поета, «як ходили: прямо, повноросто, навпрошки». Макар Онисимович, як вдало підмітив Борис Дубов, мислив неординарно і часто дуже образно. Якось Дубров саме на призьбі повідав Посмітному, що шукає місцезнаходження цвинтаря на одному з хуторів поблизу Розквіту, де було поховано його діда.

– Я знаю це місце, – сказав Макар Онисимович. – Поїхали.

Спинилися край могутнього хлібного масиву.

– Ось тут і був цей цвинтар. – впевнено сказав Посмітний. Помовчали. Зітхнувши, голова колгоспу промовив:

– Не журись, хлопче! Мабуть, добра душа була у твого діла. Бачиш яким гарним колосом проросла. Це – найкраща пам’ять і найкращий пам’ятник!

… Минули роки. Не стало й Макара Онисимовича. А Борис Іванович Дубров, видавши у світ книжку «Призьба Посмітного», не припинив роботу над дослідженням шляху, пройденого видатним організатором сільськогосподарського виробництва. В останній своїй книзі «Війна і доля», що з’явилася в дні святкування 65-річчя Великої Перемоги, журналіст (а в роки війни юний зв’язковий березівського підпілля) з-поміж інших цікавих матеріалів, опублікував і нарис «Лист сержанта Посмітного».

Отака цікава деталь. Коли грянула війна, сорокап’ятирічний Посмітний був керівником відомого на всю Україну колгоспу, орденоносцем, членом Радянського уряду. Звичайно, мав певні пільги, в тім числі і право на бронь. Але, відправивши на фронт чотирьох синів, вміло організувавши евакуацію колективного господарства, опинившись під Москвою у найскладніший період оборони столиці, записався добровольцем до Червоної Армії. Став рядовим артилеристом. Згодом єфрейтором… У наступах і відступах місив за гарматою болотяку, ковтав руду пилюку, викручував від поту гімнастерку, коли обладнували позицію для ведення вогню. А головне – влучно стріляв.

Коли дізнався, що визволили рідну Березівку, 19 липня 1944 року написав щирого, розлогого листа (першого і, певне, останнього за таким обсягом. Пам’ятаєте рядки із симоновського «Сына артиллериста» – «…Встретиться б – это здорово, а писем он не любил») секретареві Березівського райкому партії Лутову. Оцього хвилюючого листа і розшукав Борис Дубров у Державному архіві Одеської області.

– Вчитаємося у його рядки. «…Я дуже задоволений, що відновив уже зв’язки з усіма синами. З одним порвав зв’язки на рік, він був смертельно поранений під Харковом. Госпіталь мені відповів, і потім цілий рік нічого не було чути. А зараз відповів з Бессарабії, знову в строю, нагороджений двічі. Середній був поранений під Москвою в голову. Також залишився живий. За старшого сина повідомили з колгоспу, що є він, живий. Я впевнений, що хоч я старий, але синам не піддамся.

Ще повідомляю одну радість – знайшовся мій брат Василь Онисимович Посмітний. Він стояв перед війною на кордоні в Барановичах у званні капітана. Від першого пострілу війни зв’язок порвався аж до 1944 року. На передовій зустрілися. Цілий рік ходили на відстані п’яти кілометрів один від одного. Звичайно, ти повинен уявити цю зустріч. Він почав клопотати про те, щоб мене перевели у його частину. Командування погодилося. Зараз я разом з братом воюю. Він командир частини, а я був рядовим номером, зараз командир гармати, маю звання сержант. Товаришу Лутов, я вас не знаю, друг. Якщо мене не стане, то розкажіть моїм землякам, що я бився з німцями, як вимагає наш народ. Лутов, я про себе написав і одне пропустив: я зараз тричі орденоносець (у 1939 році Посмітний був відзначений орденом «Знак Пошани», на фронті – двома медалями «За відвагу», от і став «тричі орденоносцем» – Б.Д.).

Як відзначає далі автор нарису, біля села Земгали у Прибалтиці сержант Посмітний був поранений у важкому бою. І якби не командир санітарного взводу лейтенант Клавдія Побережець, то хто знає, чи й дожив би до Перемоги…

Вони зустрілися в Одесі після війни. А потім, коли Макара Онисимовича не стало, славна фронтовичка Клавдія Ареф’євна Побережець посадила берізки в Аркадії, на початку вулиці, названої іменем двічі Героя Соціалістичної Праці Макара Посмітного.

На кілька десятиліть тісно переплелися доля журналіста і письменника Бориса Івановича Дуброва, який днями відзначив своє 80-річчя, і життєвий шлях легендарного хлібороба, на якого при житті рівнялась вся країна і яким понині гордиться Одещина...