Моя ще шкільна мрія побувати у Брестській фортеці здійснилася півстоліття тому. Тоді з трепетним хвилюванням ступаючи по скропленій праведною кров’ю її відважних захисників землі, не припускав, що у теплому, з п’янким запахом акацій травні цього мирного 2010 року журналістська доля зведе мене з одним з них – одеситом Володимиром Олександровичем Страшевичем, який готується зустріти своє дев’яносторіччя.
У нього світла пам’ять, і в день ювілею він неодмінно згадає і про те, як у передвоєнні роки навчався в Одеському морському технікумі, і про те, як ходив на кораблях морськими просторами, представляючи країну Рад в Олександрії, Порт-Саїді, Хайфі, Піреї. Наприкінці 1936 року матрос-рульовий Страшевич на пароплаві «Анри Барбюс» здійснив два рейси до бунтівливої республіканської Іспанії. І обидва вони поєднувалися з великими труднощами. Одного разу на пароплав напали пірати, і його трохи не спіткала доля «Комсомолу», який затонув від обстрілу. Виручили майстерність і витримка команди, неабиякі дипломатичні здібності старшого помічника капітана Гаврющенка.
– Отож коли мене призвали до Червоної Армії, я вже знав, що таке фунт лиха і понюхав пороху, – говорить Володимир Олександрович.
А прокляту війну він зустрів у Бресті у дивізіоні 447-го артполку, казарми якого розташовувалися всього за якихось триста метрів від Тереспольських воріт фортеці. І досі болить серце за загиблими при її захисті бойовими побратимами. Живими пощастило залишитися небагатьом…
З 18 по 20 червня 1941 року боєць Страшевич проливав піт на воєнних маневрах – по 17 годин на добу сидів за «баранкою» полуторки.
А водити її довелося у районі Пінських боліт і лісів, по бездоріжжю, де потрібно бути дуже уважним. 21 червня повернувся на місце дислокації, «загнав» машину у блокгауз і поставив на колодки. А от воду з радіатора не злив всупереч чиємусь переданому через третіх осіб наказу. У нього уже не було фізичних сил, хотілося швидше відпочити, насолодитися майбутнім бажаним вихідним днем.
… Гарнізон фортеці, який нараховував трохи більше полку, відпочивав. На кордоні було неспокійно, активізувалися диверсанти, розвідники. І прикордонні наряди пильно несли службу на берегах Західного Бугу і Мухавця. Не дрімали і вартові у фортеці. І ніхто не підозрював, що три дивізії гітлерівських вимуштруваних головорізів уже націлилися на захоплення фортеці в імлисту передсвітанкову рань. Головний удар повинна була завдати та сама 45-та дивізія, яка першою входила у палаючу і зруйновану Варшаву, у повергнутий Париж. Її підтримували артилерія і літаки, що заздалегідь розігріли двигуни на далеких аеродромах.
Страшевич прокинувся від різких поштовхів, жахливого завивання і гуркоту. Гучно розліталися шибки у вікнах. «Землетрус», – майнуло у голові. Схопивши обмундирування, що лежало на стільці, вибіг з казарми і зрозумів – війна: рвалися снаряди, свистіли осколки і кулі... Пригинаючись, побіг до боксів. Вибив з-під машини колодки, де і сили взялися, і вона викотилася під уклін. Яка удача, що він не злив воду – полуторка завелася, і він вивів її з уже палаючого боксу, в якому вогонь підбирався до непорушних машин.
Володимир бачив, як уже горіли знамениті Тереспольські ворота фортеці. Як під безперервним обстрілом валилися будівлі, падали дерева, металися люди… Артилеристи відкрили вогонь на поразку, і по переправах через Буг і Мухавець відбивали атаки груп гітлерівців, які прорвалися. І як Божий дар була для них полуторка Володимира Страшевича, на якій він під розривами доставляв снаряди для гаубиць зі складів.
– Не пам’ятаю, скільки рейсів тоді зробив. Думав лише про те, щоб склади не вибухнули. Адже кожен снаряд був на вагу золота, а кожен постріл допомагав оточеним у фортеці, – говорить фронтовик. – Пізніше я дізнався, як фашистів, які розраховували взяти фортецю без бою, контратакували бійці вісімдесят четвертого стрілецького полку. Серед них були і мої знайомі. А вели їх в атаку комісар Фомін і секретар комсомольського бюро Матевосян. Багато з них навіки залишилися там, але і жоден фашист не повернувся до своїх.
Подвиг захисників Брестської фортеці, яких прикривав влучним вогнем рідний артполк Страшевича, докладно і правдиво описав у своїх книжках Сергій Смирнов. Навіть вороги схилялися перед їхньою стійкістю. Коли фашистам вдалося захопити у полон непритомного пораненого командира 44-го стрілецького полку майора Петра Гаврилова, який місяць тримав оборону зі жменькою однополчан, німецький генерал наказав своїм автоматникам зняти каски і вклонитися його мужності.
Коли артилеристи одержали наказ на відхід, щоб уникнути оточення переважаючими силами супротивника і зберегти гаубиці, зруйнована, палаюча фортеця ще воювала. Страшевич дав прощальний сигнал, сподіваючись на диво: наші протримаються до підходу нових сил. Але дива не сталося.
Нелегкими виявилися для фронтового шофера дороги відступу від Бреста до самої Москви, коли нахабні «юнкерси» і «мессершмітти» ганялися за окремими машинами, підводами, беззахисними біженцями. Але «баранку» не полишав шофер ні під обстрілами і бомбуваннями, ні вдень, ні вночі, коли доводилося долати воєнні кілометри при вимкнених фарах.
При обороні Тули довелося і пушкарем побувати. А під Мценськом збив з гвинтівки Токарєва літак-розвідник супротивника, коли той знизився, щоб розстріляти колону, що рухалася без прикриття зеніток. Таких пам'ятних ситуацій було чимало. Це ніби про нього, Страшевича, співається у відомій пісні: «Мы вели машины, объезжая мины, по путям-дорогам фронтовым». Коли уже гнали окупантів з рідної землі, на кордоні з Польщею автомобіль-амфібія, яким керував Володимир Олександрович, потрапив під обстріл, і довелося долати мінне поле. Коли воно залишилося позаду, член військової ради 50-ї армії генерал-майор Арсеній Карамишев, який сидів у машині, міцно обняв Страшевича і сказав: «Ти врятував мені життя. Дякую, брате-шофере». Коли вже відчувалося дихання Перемоги, Страшевичу довелося сидіти за кермом автомобіля у складі кортежу, який супроводжував прибулого туди маршала Георгія Костянтиновича Жукова. Причому, двічі. А День Перемоги зустрів на підході до Дрездена. І тоді вирішив: при першій же можливості – до любої Одеси. Туди він і повернувся у 1945 році з трьома бойовими орденами та медалями на грудях.
В обласному центрі гідно оцінили і ратні справи, і організаторські здібності бувалого фронтовика. Йому довірили працювати в міській автоінспекції. Він зробив багато для забезпечення безпеки руху, зміцнення матеріально-технічної бази, підготовки кваліфікованих кадрів. Після двадцяти років плідної роботи в Одесі переїхав до Кривого Рога, де живе і досі. Цими днями повідомив по телефону доньці Тамарі Володимирівні Барніч, яка очолює нині Одеську обласну організацію Червоного Хреста України, про те, що напередодні 65-річчя Великої Перемоги зустрічався з школярами, брав участь в урочистостях і йому вручили ювілейну медаль. А ще розповів про те, що одержав вісточку з Музею оборони Брестської фортеці. Не забули про нього і діти з 39-ї школи Нижнього Новгорода, які створили музей 447-го корпусного артполку, який формувався у тих місцях. У своєму листі вони дякують за експонати, надіслані майором у відставці Страшевичем, бажають йому міцного здоров’я, добробуту. А у відповідь на наші добрі побажання фронтовик сказав: «Усім, спільно, потрібно берегти мир». Він пишається тим, що його донька працює на благо, передусім, ветеранів війни і знедолених людей під шляхетною емблемою Червоного Хреста, який утверджує принципи людяності, добра і співчуття.
