Біля барельєфа Маршалові Радянського Союзу А.Х. Бабаджаняну, прикріпленому на стіні будинку штабу ПівденОК по вулиці Пироговській в Одесі, кілька хлопчиків і дівчаток, років чотирнадцяти, весело розмовляючи, когось чекали. Я запитав, що вони знають про славетного воєначальника.
Підлітки почали переглядатися, знизувати плечима. Лише один, чорноокий міцненький хлопець, відповів: «Військовий він чоловік», – і, показуючи на барельєф, додав: «Бачите, мундир з погонами і зірки великі». А потім я знову запитав: «А хто проти кого і за що воював у Великій Вітчизняній війні і хто переміг?» Чого я тільки не наслухався! Тут і про «білих», і про «червоних» говорили, і про німців, і про поляків, і про бандерівців. А для більшості ясніше ясного було те, що Америка перемогла Німеччину. І все тут. Знов-таки той же чорноокий хлопчина просвітив усіх: «Тупарі! Радянський Союз переміг. Мені дідусь розповідав. Він всю війнушку пройшов». «А у школі вам розповідали про війну?» – запитав я дітей. З’ясувалося, що ця тема не те, що позакласна, позашкільна, а така, що виникає час від часу – напередодні ювілейних дат.
От і говори тут про те, що є події і факти, над якими не владний час. При тих перекосах, які були допущені у вихованні підростаючого покоління за останні роки, уже й епопея Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу проти фашистських агресорів, яка не знає собі рівних за масштабами, напруженням і трагічними наслідками, мало знайома й навіть витруєна з пам'яті дітей. Дивно, але що далі, у глибину часу, відходять від нас події тих, обпалених війною 1418 днів і ночей, то частіше почали проявлятися спроби спотворення істинної правди про них, ревізії нашого минулого. У підсумку – чимало молоді поверхово уявляє собі суть подій ВВВ, не усвідомлює справжніх цілей гітлерівської зграї, і не знає справжніх переможців коричневої чуми. Доходить до того, що деякі «вундеркінди» схильні вважати, що правда була на боці гітлерівської Німеччини, а СРСР виступив у ролі агресора; що основний внесок у перемогу над фашизмом зробили США, а прислужників окупантів потрібно зробити героями, що ідеологія нацистів сьогодні має право на життя і її треба поширювати повсюдно. На цьому тлі більш тривожним, ніж дивним виглядає той факт, що деякі педагогічні працівники, під час підготовки до 65-річчя визволення України і 65-річчя Великої Перемоги були проти проведення зустрічей ветеранів із старшокласниками. І це у той час, коли саме фашистська ідеологія несла і далі несе в собі людиноненависництво, поневолення сильними слабких, винищування інакомислячих, расову дискримінацію. От тільки один епізод мракобісся нацистів, описаний фронтовим кореспондентом Борисом Горбатовим у вересні 1943 року з м. Маріуполя. «...Город опустел. Только дети да старухи еще ютились кое-где в подвалах, дрожали от страха и жарко молились о скорейшем приходе Красной Армии.
Описать это почти невозможно. Три дня над городом, словно черная туча, стоял черный дым. По улицам метались пьяные солдаты, поджигатели. Врывались в дома, выплескивали на комоды, постели, шкафы бензин, зажигали и бросались дальше. Женщины падали на колени, умоляли пощадить их жилье, протягивали грудных детей. Враги хватали ребенка и швыряли в огонь. Шипело человеческое мясо, полузадушенные люди выбегали из дома под пули автоматчиков. Мать Галины Ренской начала было спасать свой домишко – ее пристрелил гитлеровец. По всему городу металось черное пламя, в огне и дыму с хохотом и свистом, как дикари у костра, носились пьяные, бесноватые, одержимые демонами разрушения фашисты.
Нет, это не солдаты. Это дикари, пляшущие у костра, каннибалы. Пьянеющие от запаха жареного человеческого мяса. Люди, лишенные самых элементарных зачатков цивилизации, не знающие ни жалости, ни чести, ни воинского долга».
Тим, хто зрадив і зраджує чесну правду про Велику Вітчизняну війну, слід нагадати, що ідеологи фашизму виношували плани винищення цілих народів, і насамперед – слов'янських. От що цинічно віщав біснуватий Адольф Гітлер (тут і далі цитується за документами в російському перекладі): «Если мы хотим создать нашу великую Германскую империю, мы должны в первую очередь вытеснить и истребить славянские народы – русских, поляков, чехов, словаков, болгар, украинцев, белорусов…» А оcь що говорив фашистський фюрер про інші країни: «Английский народ – это выродившееся племя плутократов; Северная Америка – настоящий этнический хаос, гнилость, которая далека от того, чтобы вызвать оздоровление; нам прежде всего нужно уничтожить Францию, потому что это недостойная гнусная нация, не заслуживающая другой судьбы»; «Япония живет только под влиянием арийцев, без них она зачахнет и впадет в спячку» тощо. За цими висловлюваннями криється справжнє людожерське лице ідеологів фашизму. «Мы поставим на колени весь мир... Ты германец; как подобает германцу, уничтожай все живое, сопротивляющееся на твоем пути», – вимагала «Пам’ятка німецькому солдату».
Фашистське керівництво у своєму «Генеральному плані «ОST» ставило завдання протягом 30 років після завоювання гітлерівською Німеччиною просторів на Сході фізично знищити три з половиною мільйони чоловік. Біснуватий фюрер і його кровожерливі підручні мали намір силоміць виселити з Польщі та західних районів Радянської країни до Сибіру, Африки, Південної Америки близько 50 мільйонів чоловік, а населення, яке залишиться, онімечити і зробити його безсловесною і беззахисною робочою силою, підготувавши кожному становище раба.
Тим, хто сьогодні намагається принизити роль Радянського Союзу у розгромі фашистської Німеччини, завуалювати потворність злочинів, скоєних гітлерівськими головорізами, слід було б уважно вивчити свідчення і визнання хоча б основних підручних Гітлера. Сьогодні, у день 69-річчя початку Великої Вітчизняної війни, нагадаємо лише слова одного з них – Герінга. Коли обвинувач запитав, чи визнає Герінг, що по-зрадницькому напавши на Радянський Союз, внаслідок чого Німеччина виявилася розгромленою, він скоїв надзвичайно великий злочин, у відповідь підручний Гітлера глухо промовив: «Это не преступление, это роковая ошибка. Я могу признать только, что мы поступили опрометчиво, потому что, как выяснилось в ходе войны, мы многого не знали, а о многом не могли подозревать. Главное, мы не знали и не поняли советских русских… Я говорю не о числе пушек, самолетов и танков… Я говорю о людях, а русский человек всегда был загадкой для иностранца…» Ця загадка нам відома – високий, усвідомлений патріотизм, любов до рідної землі. І нині роблять фатальну помилку ті брехуни від історичної науки, які намагаються охаяти, принизити цей патріотизм і спотворити правду про Велику Вітчизняну війну. А вона рівнозначна злочину. Проти совісті, честі і справедливості.
Віктор МАМОНТОВ,«Одеські вісті»
Реквієм пароплаву. Уклін людині
Переді мною щоденник Данила Назаровича Рогового – «моряка-боцмана», як записано в його трудовій книжці. 22 червня 1940 року його було зараховано за фахом на пароплав «Ленин». Про те, як був підбитий і назавжди пішов у безодню цей сталевий богатир, говорять скупі рядки очевидця, який врятувався від смерті.
Цей рукописний документ і ще один загальний зошит з докладно викладеною біографією старого моряка люб’язно надані директоркою Музею морського флоту України Людмилою Бондаренко.
Життєпис боцмана практично цілком збігається з послужним списком. Його долю формували праця і революційна боротьба, якій він віддавався щиро. Д.Н. Роговий народився в 1882 році. Його дід Хома, як Данило Назарович пише власноруч, «був кріпаком... у дворянина поміщика Троцького, який володів сінокісними і орними угіддями в районі нових млинів Чернігівської губернії». Працювати на морському транспорті він почав 10-річним, можна сказати, з малих літ. Допомагав матросам драїти палубу, виносив шлаки з топок машинного відділення. Маленький і верткий, Данилко міг пролізти у будь-яку щілину, і його наймали чистити суднові котли. У 1895 році йому «пощастило вступити на вітрильне судно кухарем».
Досить він поїв кислих флотських щів у 1914 році, коли був «покликаний на військову службу по мобілізації військово-суднової повинності до Чорноморського військового флоту і служив на мінному загороджувачі «Цесаревич Георгий» на посаді старшини-кермового». Тяжке становище активізувало у молодого, але тертого життям моряка класову непримиренність до буржуазної еліти. Він увійшов «у зв'язок з підпільними організаціями, і, незважаючи на шпигунський нагляд, поширював політичну літературу серед екіпажу берегових робітників».
Потім Д. Роговий влаштувався матросом до Російського товариства пароплавства і торгівлі. РТПіТ, до речі, було попередником ЧМП, у якому з 1925 року Данило Назарович працював боцманом на пароплавах «Августинец», «Курск», «Ельбрус», доти, доки зі своїми нехитрими пожитками не піднявся на борт пароплава «Ленин».
В роковий день він почув по радіо промову Молотова, з якої дізнався: почалася війна. І він, як і тисячі інших моряків, зняв картуз, тихо перехрестився і без вагань став на захист Батьківщини.
«Ленин» тоді щойно вийшов з капітального ремонту і прямував із акваторії Одеського порту у відкрите море. Воно було непривітним, тут на моряків чекав вогонь ворога. Пароплав «Десна» уже підірвався на міні, і командування поставило перед «ленінцями» екстрене завдання: зняти пасажирів з потопаючого судна. Далі, відповідно до розпорядження, їх потрібно було доставити до Одеси. А по дорозі взяти на буксир пароплав «Ленинград».
У цю мить «Ленин» був атакований з повітря, почав лавірувати і зміг уникнути влучання бомби, пише боцман.
Пише сухо, без художніх відступів, приділяючи увагу тільки факту. Але спробуємо пережити з ним ті події, описані авторучкою з казенним синім чорнилом.
«...під навантаженням біля нового молу пароплав протягом чотирьох днів щодня піддавався нальотам фашистської авіації. 27 липня прийняли на борт три тисячі пасажирів і знялися в напрямку Криму. Ішли серед мінних полів, освітлювані ракетами, скинутими з німецьких літаків».
Охорону складали морські мисливці-катери, маленькі суденця з корпусами із фанери. І все ж пароплав дійшов до Севастополя і узяв на буксир пошкоджений пароплав «Ворошилов». Уже радісно билося серце від відчуття удачі. Уже о 23.45 минули мис Сарич, що на південному краю Кримського півострова. Як раптом...
Далі лише слова очевидця: «...пролунав оглушливий вибух, від якого із тріском здригнувся весь пароплав. Сильною газовою хвилею обдало всіх, зокрема й мене, ударило об бортовий пілерс грудьми і викинуло за борт. Опинившись у холодній воді, я швидко прийшов до тями і побачив силует пароплава, що ліг на правий борт із високо піднятою кормою і відходив. На ньому пролунав жахливий крик людей. …Темний силует поринав носом у воду і через кілька хвилин зовсім зник назавжди, на прощання видавши сильний свист пари, що вирвалася з-під води».
Великою, мабуть, була мужність чоловіка, який у таких умовах вирішив боротися за життя. Він плив, «...незважаючи на поламані груди, тяжко контужену праву руку і майже не діючу ліву ногу, чуючи жахливу передсмертну музику тисяч голосів передчасно помираючих молодих і життєздатних людей». Але і у таку страшну хвилину боцман шкодує про те, що не міг надати нікому допомогу…
Свою першу і, напевно, єдину літературну працю він озаглавив «Спогад про трагічну загибель пароплава «Ленин» в ніч із 26 на 27 липня 1941 року». Така сувора правда чоловіка, про якого ще відомо лише те, що у шістдесяті роки він працював у резерві на посаді інструктора майстерень Одеської школи юнг. І залишилася біографія, упакована у 194 сторінки музейного надбання сучасників.
Владислав КІТІК,«Одеські вісті»
