Війна не закінчена…
НаОдещиніувічненапам'ятьпонад162-хтисячвійськовослужбовцівімайже24-хтисячмирнихгромадян, якізагинулипідчасВеликоїВітчизняноївійни. Вони занесені до Книги Пам’яті України. Але не всі імена загиблих відомі.
Перші жертви війни
Біля села Орлівки Ренійського району у перші дні війни загинуло багато воїнів 4-ї застави 79-го Ізмаїльського прикордонного загону. Вони нам досі не відомі. Хоча в результаті пошуку були повернуті з небуття імена 9-ти військовослужбовців, але не цієї застави.
На світанку 24 червня при встановленні мінного загородження на Дунаї бронекатер № 112 одержав великі ушкодження гребного валу і рульового управління, в одному з відсіків виникла пожежа. Ренійська група кораблів перебувала під постійним артобстрілом супротивника, поки на сховалася в озері Кагул. У цих боях полеглі, звичайно, були. Проте у відповіді Центрального Військово-Морського архіву РФ на наш запит говориться, що у наявних на зберіганні списках втрат особового складу Дунайської військової флотилії у період з 22 червня по жовтень 1941 р. відомостей про військовослужбовців, які загинули у районі м. Рені, не виявлено...
25-та Чапаєвська стрілецька дивізія тримала оборону на річках Дунай і Прут з першого дня війни, але повідомлення про смерть почали заповнювати тільки з 5 серпня 1941 р. Тому дані архівів – неповні. У деяких братських могилах вказується по одному полеглому.
Серед перших жертв війни були і мирні громадяни. Один з очевидців тих подій у прикордонному містечку Рені писав: «22 червня 1941 року... приїхали до міста. По дорозі потрапили під обстріл. Але запам'яталося інше: відчинені двері будиночка, воронка від снаряда і два розпростертих трупи у дворі – матері і доньки». Їхні імена не відомі.
Злодіяння нацистів
Під час фашистської окупації в Ізмаїльській області загинуло понад 70 тисяч мирних громадян. Жертвами війни стали 520 жителів Рені єврейської національності. Окупанти розстрілювали людей на березі річки Дунай, на північній околиці Рені, в урочищі Бужорка. Тих, хто залишився живий, відправили до Болградського гетто, де перебували полонені радянські громадяни єврейської національності з Ізмаїльської області та південних районів Молдавії. Яри біля села Табаки Болградського району стали другим Бабиним Яром. Решту погнали до табору-гетто м. Голта (нині Первомайськ). Хто не міг іти, тих розстрілювали по дорозі. Імена багатьох залишаються невідомими. Про злодіяння нацистів говорить така статистика: восени 1944 року в Ізмаїльській області жило 359 євреїв – це 2,7% від їхньої чисельності до війни...
30 липня 1941 року у Рені було створено табір, куди фашисти кидали полонених червоноармійців. Назва цього табору тривалий час залишалася невідомою. Тільки у 2004 році у газеті «Дружба» краєзнавець з Болграда Надія Коваленко повідомила, що це був табір «Рені-150», його в'язнів «у 1942 році повели у бік Болграда і у районі села Владичень посадили на баржі. Коли баржі досягли середини озера Ялпуг, їх затопили разом з в'язнями. Тих, кому вдалося випливти і дістатися до берега, чекала польова жандармерія, яка відправила їх до Болградського табору № 8, де їх розстріляли».
З квітня по серпень 1944 року у м. Рені і селі Анадол (нині Долинське) розташовувався табір «Дулаг 162», який вважався центральним прохідним. Сюди, зокрема, надходили полонені з табору «Дулаг 180», який розташовувався у с. Кульм (Підгірне) Тарутинського району. Цей табір був розрахований на 300 – 400 чоловік, але іноді тут перебувало до 3,5 тисяч в'язнів. Після визволення Рені на стінах будинку прочитали: «У цьому місці був Рисков з Уралу, місто Молотов», «Тут був Дашимбаєв Ахай». В одному з архівних документів сказано, що у цьому таборі загинув орденоносець Семен Різниченко з Одеси, але хто цей чоловік, не відомо досі. Усього ж у цьому таборі загинуло 172 людей, і ми їх не знаємо. Жодного.
Приховували свої імена
Під час окупації у Рені було неспокійно. При відході радянських військ від Дунаю у прикордонному містечку підпільники спалили лісотарний завод і кілька складів, підірвали залізничні споруди на станції Фрікацей. 26 серпня 1941 р. у м. Ізмаїлі розстріляли 13 чоловік, серед яких була учасниця комуністичного підпілля у Бессарабії. Незадовго до цього, у середині серпня, вона разом з юною донькою втікала від переслідувачів з Рені, дівчині вдалося врятуватися – ми її шукаємо досі.
Підпілля жило і працювало. У липні 1942 р. було перервано телефонний зв'язок між Болградом і Рені – була спалена велика кількість телефонних стовпів. Через рік поблизу порту Рені були затоплені 3 баржі з військовим майном. У квітні та липні 1944 р. були установлені міни на залізничній лінії Фрікацей – Рені.
Хто були учасники опору? Хто з них загинув? Це важко з'ясувати. Швидше за все, після визволення Придунав’я підпільники влилися у ряди Червоної Армії і не заявили про свою діяльність у партійні та радянські органи. До того ж фашистські карателі спалили чимало архівних документів.
Пошук –
усією громадою
Здається, історики і краєзнавці уже вичерпали всі можливості знайти в архівах дані про загиблих. Відходять з життя останні свідки тих подій. Як бути?
У 1975 році у с. Стара Некрасівка Ізмаїльського району відкрили пам'ятник землякам, які загинули у Великій Вітчизняній війні. В «Історії міст і сіл Української РСР: Одеська область» говоритися про те, що у боях загинули 42 жителі цього села. Проте краєзнавець Іван Чебан, який живе у Старій Некрасівці, стверджує, що з фронту не повернулося 168 жителів. На цю цифру він вийшов, склавши генеалогічні древа майже всіх родин. Можливо, цей непростий шлях – ще одна наша можливість «згадати всіх поіменно». Чудово, якщо до пошуку загиблих долучаться правнуки переможців. Як писав О. Пушкін, «Два чувства дивно близки нам, в них обретает сердце пищу: любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам».
Завдяки спільній пошуковій роботі стели меморіалів періодично поповнюються новими іменами захисників Батьківщини. У місцях масових розстрілів мирних громадян установлюються обеліски. Перефразовуючи великого полководця О.В. Суворова про те що «война не закончена пока не похоронен последний солддат», хочеться сказати: війна не закінчена, доки не увічнено кожного солдата. Кожна невинна жертва.
Михайло САЛАБАШ, краєзнавець, Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»
Піклуючись про полеглих
При обороні та визволенні Одеси загинули десятки тисяч представників усіх республік СРСР і, звичайно, дуже багато жителів УРСР, одеситів. Але дотепер немає ані одиночних, ані братських могил із зазначенням ще багатьох імен похованих. Навіть немає меморіальних цвинтарів. На жаль, у держави, як кажуть, «руки не доходили» до увічнення пам'яті жертв війни, Холокосту. А можливості ветеранів, волонтерів, добровольців, школярів, піонерів, студентів були обмежені у вирішенні цього шляхетного завдання. Нам не зайвим буде повчитися того, як берегти пам'ять про жертв війни у інших держав. Наприклад, проблему увічнення пам'яті жертв війни у ФРН розв’язала існуюча уже 90 років «Народна спілка Німеччини щодо пошуку і збереження військових поховань» («Volksbund Deutsche Kriegsgrаber fur Sorge»). ЇЇ центр розташований у м. Кассель. А у кожній землі є представництво. Крім того, представництва «Volksbund» є в Росії, Україні, Білорусі. Діяльність «Volksbund» охоплює усі країни Європи, Азії, Африки, де є поховання загиблих у бою або померлих військовополонених громадян Німеччини.
«Volksbund» частково фінансує уряд ФРН, а переважно – приватні особи і фірми.
Працівники «Volksbund» працюють у дуже скромних приміщеннях. Вони дуже віддані справі, яку виконують.
Які чудові цвинтарі створили вони в інших державах, зокрема у країнах колишнього СРСР! Вони допомагають організовувати належний порядок на цвинтарях воїнів Червоної Армії у країнах Європи. А насамперед «Volksbund» утримує в ідеальному стані всі цвинтарі воїнів Червоної Армії у Німеччині і дотепер допомагає знаходити поховання загиблих на території ФРН.
Працівники «Volksbund» усім серцем і душею віддаються своїй роботі при скромній оплаті їхньої праці. Саме вони в Одесі, у 2008 р., провели зустріч нащадків солдатів, які воювали один з одним: німці були поховані в Одесі, а одесит був похований під Берліном.
Зараз у Німеччині провадиться робота з «Volksbund» (за їхньою згодою), щоб застосувати їхні знання і досвід при увічненні пам'яті жертв Холокосту. Про це повідомила у 2010 р. «Єврейська газета», що виходить у Німеччині.
Необхідно, нарешті, створити і у державах колишнього СРСР подібні організації, а не розраховувати на ентузіастів зі школярів, пенсіонерів, ветеранів, які не мають належних прав і можливостей при розв’язанні проблем державного рівня.
Ігор КЛЕЙНЕРМАН
Таке і уві сні не присниться
У 1941 році у нашому домі оселилася молода сім’я переселенців із Західної України. У них померла дитина. Коли похоронна процесія підходила до кладовища, з боку Лунги на Петрівку налетіли німецькі літаки і відкрили вогонь. Почалася паніка. Бомби падали на будинки, і вони горіли.
Німецькі солдати ходили селом від будинку до будинку, спочатку вночі, а згодом і вдень, забирали у людей всю живність. Їм служили добровольці. Вони спрямовували окупантів у ті сім’ї, де ще були якась худоба і домашня птиця.
У нашому селі Петрівці, наш сусід, Олекна Никифор, вказав, що у нас є вино у погребі (ми на той час мали один гектар виноградника). Під час нальоту німецьких літаків наш погріб використовували як бомбосховище. Одного разу Олекна Никифор привів німця до погреба. Той вистрілив у бочку. Полилось вино. Вони набрали два відра вина і почали виходити. Мама почала плакати, кричати, але німець підійшов до мами, приставив їй автомат до грудей, але крик шістьох дітей зупинив його.
У дворі пролунали вибухи. Пізніше ми знайшли тіло Олекна Никифора біля розлитого вина. Після визволення села мати дістала з ями зерно, яке ховав батько у сараї перед відходом на фронт. Вона дерла крупу і варила крупник для шістьох дітей. На моїх очах пухли від голоду і померли спочатку бабуся, брат батька і найменша сестричка, якій був рік – Маруся.
Батько повернувся додому з війни на милицях.
У 1946-1947 роках у нашій місцевості через неврожай і велику нестачу продуктів харчування розпочався сильний голод. Люди вимирали цілими сім’ями, переважно ті, які залишилися без годувальника.
Коли батько трохи зміцнів, забрав двох старших дочок Віру і Надію, поїхав до Західної України, у Львівську область. Працювали у заможних сім’ях і заробляли на життя. Згадую: батько забрав дорогі речі, які були вдома, і поїхав міняти їх на продукти. Коли повертався додому, його обікрали у поїзді. Додому він привіз 2 кг квасолі. На перший день Великодня мама зварила нам квасолю і кожному порахувала по 10 квасолин. Хіба можна колись все це забути? Таке не присниться і в страшному сні!
Єлизавета ШВЕЦЬ
