Сплескшовінізму, етнічніконфлікти, воєннідії... У наш неспокійний час досвід країн, яких немає вже на карті, не можна забути. Як не можна забути масові людські вбивства, чоловіків і жінок, живцем закопаних у могили, дітей, роздертих на очах матерів...

І все це – у центрі цивілізованої Європи, на території, оголошеній «зоною безпеки» під захистом ООН.

11 липня увесь світ схиляє голову на спомин про жертв масових розправ над мусульманським населенням Сребрениці у 1995 році.

Про історію та підсумки тих подій розмовляємо з Андрієм Штефанюком, майором запасу, учасником миротворчої місії ООН на території колишньої Югославії.

– Андрію Миколайовичу, Ви – свідок і учасник тих жахливих подій, які й зараз не всім ясні й зрозумілі.

– Перші розповіді про те, що відбувається у Сребрениці, я почув від тих боснійців, які змогли вирватися звідти й сховатися під нашим захистом. Тоді у мене не було цілісного уявлення про масштаби того, що відбувається. Лише окремі, дуже яскраві, історії чиїхось особистих трагедій... Уже вдома, коли я ознайомився із документами, усвідомив масштаби цих подій.

– Кажуть, ООН продемонструвала свою неспроможність у захисті мирних громадян, а міжнародний трибунал нею був створений з єдиною метою – дати однобічне трактування подій. А як було насправді?

– По-перше, ці події відбувалися лише в одній із трьох розташованих у цьому районі зон безпеки, що свідчить про помилки конкретного батальйону миротворчих сил з Голландії. До речі, дві інші зони цілком або частково перебували під відповідальністю українського миротворчого контингенту. Наше Міністерство оборони могло б цілком обґрунтовано використовувати слоган: «Світ може бути спокійний там, де є українські миротворці».

А що стосується суду – то, без сумніву, винні у цих кривавих, варварських злочинах повинні бути покарані. Але політизація процесу завжди перешкоджає логіці, включаючи інші ірраціональні механізми. Один є в цьому «плюс»: ми бачимо, що недоліки судової системи мають місце не лише в Україні.

– А які обов'язки виконували особисто Ви?

– Моя посада називалася «офіцер штабу». Я прибув до цього анклаву з гуманітарним конвоєм і на час загострення ситуації виявився старшим за посадою офіцером. Усередині кільця блокади не було ні командира роти, ні заступника командира батальйону, який раніше прибув для посилення керівної складової. Але офіцери були досвідчені, у нас швидко з'явилося взаєморозуміння і взаємодопомога. Обов'язки підтримки внутрішнього порядку у підрозділі, доведення щоденного бойового розрахунку лягли на заступника командира роти майора Демченка. Я узявся за переговори із сербами і боснійцями.

– Вирішили взяти на себе дипломатичну місію?

– Так, завдання було непросте: обговорити можливі варіанти одержання сербами потрібної їм території, а мусульманам – врятувати своє життя. До того ж, по-перше, я виступав на переговорах від імені Організації Об'єднаних Націй – на що мене ніхто не уповноважував, добре, що високе керівництво, розгубившись, у ситуацію не втручалося. А по-друге, центральне боснійське керівництво не дуже переживало про можливі втрати у разі продовження конфлікту і наполягало на продовженні бойових дій, проти будь-яких переговорів з Армією Сербською.

Ну і останній штрих: у ті дні Нарада провідних світових держав у Лондоні констатувала той факт, що у світі немає держави чи організації, здатної надати нам силову підтримку. Нам залишалося розраховувати лише на власні сили. А сили ці були невеликі: 79 солдатів і офіцерів, які піддавалися атакам з обох сторін. Саме тому стільки сил і надії було пов'язано з моєю дипломатичною місією.

– Торік Конгрес Сполучених Штатів Америки хвилиною мовчання ушанував пам'ять жертв цієї трагедії. Як Ви гадаєте, наша Верховна Рада може вдатися до подібних заходів?

– Це, можливо, здасться нелогічним після усього, про що я говорив, але, я гадаю, у цьому немає необхідності. Парламенти Боснії та Герцеговини, чиї люди загинули, парламент Сербії – на знак покаяння, парламент Голландії – на знак визнання своєї відповідальності, парламент Євросоюзу, щоб ніколи більше не допустити подібного, напевно, повинні постояти, помовчати і подумати. Їхнім парламентаріям є про що подумати у цю хвилину. А наш парламент, я гадаю, повинен нагадати світовому співтовариству про велику роль українського миротворця у збереженні миру на Балканах. Адже доки світове співтовариство безпомічно розводило руками на нарадах високого рівня, простий український солдат, виконуючи свій обов’язок, тому що так навчений, взяв і зупинив війну, катування і страти мирних жителів... А коли перестали стріляти, наїхало багато різних чиновників, і почалася справжня дипломатична робота. Спасибі їм.

– Іронізуєте?

– Ні. Справді, спасибі. У кожного – своя робота. Ми почали, вони продовжили і змогли довести до Дейтонської угоди. Доброї угоди, яка поклала край жахливим стражданням народу, що став мені рідним. Спасибі англійським і французьким генералам, які знайшли можливість особисто висловити свою подяку і сказати, що це була блискуча операція.

Я радий, що в моєму житті була ця місія миротворця, і я пишаюся, що нам вдалося врятувати тисячі життів.