На честь загиблих визволителів
НаОдещині, уселіКалагліяОвідіопольськогорайону, відбуласяурочистацеремоніявідкриттяобеліска, встановленогоначестьзагиблихпідчасВеликоїВітчизняноївійнивоїнів10-їгвардійськоїдивізії4-гогвардійськогоКубанськогокозачогокавалерійськогокорпусу.
У заході взяли участь родичі загиблих, ветерани Великої Вітчизняної війни, представники місцевих органів, влади, козаки з України та Росії, а також військовослужбовці роти Почесної варти Південного оперативного командування.
– Сьогодні ми відкриваємо пам’ятник на честь 43-х воїнів 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу, які у квітні 1944-го визволяли наш район від німецько-румунських загарбників. До цього їхні імена були невідомі, але завдяки копіткій праці, яка була пророблена козаками Південного оперативного козацького округу, Овідіопольського окремого козацького полку та активом Військово-історичного центру «Пам'ять і Слава», встановлені їхні прізвища, імена та по батькові. Низько схиляємо голови перед пам’яттю солдатів-визволителів та щиро дякуємо тих, хто повернув їхні імена з небуття у безсмертя, – наголосив у своїй промові голова Овідіопольської райради Володимир Левчук.
Слова шани й скорботи висловили заступник голови місцевої райдержадміністрації Борис Дубчак, гості з сусідньої Росії – донька загиблого козака Валентина Скорікова та начальник організаційно-планового відділу Кубанського козачого війська Петро Петеренко, отаман Овідіопольського окремого козачого полку Олександр Рудик і ветеран Великої Вітчизняної війни Михайло Шуляк.
– Попри те, що я народився в Україні й зараз мешкаю на Одещині, волею долі, пішов на фронт саме з Кубані. З 1943-го по 1945 рік мав честь служити у складі 10-ї гвардійської дивізії 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу. Тут, на цьому напрямку, велися дуже важкі бої. Тут ми проривалися із оточення та билися, як могли, заради визволення Одещини. Я і сьогодні в строю – у лавах козацького війська й подумки поруч з моїми однополчанами – тими, хто визволяв наш край і не повернувся зі свого останнього бою, – висловився з цієї нагоди Почесний громадянин Овідіополя, Біляївки та Роздільної фронтовик-орденоносець Михайло Шуляк.
Вже згодом, під звуки Гімну України та салютні залпи військовослужбовців роти Почесної варти Південного оперативного командування, за урочистих обставин було відкрито споруджений за кошт козаків Південного оперативного козацького округу обеліск та покладено вінки й квіти до його підніжжя.
Особливо зворушливо було дивитися на те, як це робили донька загиблого кубанця-«гвардійця» Івана Висилатьєва Валентина Скорікова та її син – справжній нащадок свого діда осавул Кубанського козачого війська Олександр Скоріков.
– У нас немає слів, аби висловити всі почуття, що переповнюють нас сьогодні. Це найважливіший день в нашому житті. Ми знали, що саме на Одещині загинув наш батько й дідусь. Шість років тому приїжджали сюди, аби відшукати його могилу, але тоді не судилося… Дякуємо вам, мешканці України, за те, що ви робите, за вашу пам'ять і повагу до минулого, – не стримуючи сліз, говорила донька загиблого фронтовика.
По завершенні офіційної частини урочистої церемонії, усі присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять про полеглих в боях за Україну воїнів 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу, а настоятелем Свято-Миколаївського храму отцем Сергієм було відслужено молебень та проведено панахиду по загиблих.
В’ячеслав ДІОРДІЄВ, м. Одеса
Бадьоріться, солдатки!
Проводжала мати на фронт синів... Проводжала дружина чи дівчина свого коханого, теж чийогось сина. Чи був це третій син, як, скажімо, в ананьївської козачки Дарини Мельниченко, чи єдиний, як у тисяч інших матерів. Та все одно горіло, рвалося, заходилося нестерпним болем материнське серце...
Проводжали, змахуючи сльози занімілими руками, і залишалися самотою на перонах, річкових пристанях, роздоріжжях.
Ішли вони на донорські пункти здавати кров для поранених, працювати на заводах для фронту, ішли на ферми і поля — годувати армію, усю країну. Зрошували гіркими сльозами похоронки і в горі орали на коровах та волах, тяжко працювали, але виживали.
Скільки теплих шкарпеток та рукавиць зв’язали безсонними ночами, скільки з останнього зібрали посилок! Все для фронту, все для Перемоги. Нехай не своєму сину чи коханому, нехай іншому солдату, все одно. А на передовій турбота чужої матері, дружини чи дівчини зігрівала бійця, як ласка власних рідних. І звучав, як закляття, материнський наказ: «Бий ворога, захищай Батьківщину!»
Понад 300 сімей загиблих та померлих ветеранів живуть у нашому районі: у Долинському і Байталах, Жеребковому і Барчці, Струтинці і Романівці... Це Наталя Байталенко, Євдокія Бакума, Ніна Колесниченко, Ольга Веприк, Єфросинія Гончаренко, Улита Куценко та багато інших. Жінки так і не дочекалися своїх героїв з фронту, втратили близьких людей уже в мирний час, бо рани, отримані в боях, не давали спокою. Та вдови пам’ятають їх молодими, вродливими і здоровими.
В День Перемоги ідуть вони до Вічного Вогню, до братських могил та скромних солдатських обелісків, кладуть на зігріту травневим сонцем землю перші весняні квіти.
Сьогодні їм далеко за 80, дуже підводить здоров’я, і залишаються вони наодинці зі своїми болями та бідами. Декотрим немає навіть з ким поговорити, вони не можуть себе обійти. Така невтішна доля спіткала Ніну Яківну Бондар, Любов Костянтинівну Беркову та інших солдатських вдів.
Та бадьоріться, солдатки! Вічною славою своєю осяяли вас чоловіки і сини. З вашої скорботи, невгасимої і вдячної пам’яті народилася могутня сила і рішучість берегти мир, не допустити війни.
І я всією душею підтримую ідею спорудження в Україні всенародного пам’ятника Матері-вдові. Жінки, які пережили воєнне лихоліття, на тендітних плечах підняли з руїн країну та вивели в люди дітей-напівсиріт, вже давно заслуговують на таку шану.
Валентина Тамалюнас,голова Ананьївської районної організації ветеранів
