Старенький піджак ветерана війни Миколи Соловейовича Кульчицького прикрашають ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, медалі «За взятие Праги», «За победу над Германией». А орден Червоної Зірки він втратив, коли в січні 1945 року форсував Одер. Фронтовик згадує, що під шаленим вогнем противника їм довелося переправлятися на плотах та колодах на другий берег, щоб захопити плацдарм. З обледенілого одягу наших бійців відламувалися цілі шматки. З одним з них і потрапила на дно річки бойова нагорода любашівського ветерана.
– Сорок п’ятий, переможний… В Судетах чехи нас закидали квітами, кожен дім був гостинним, і знамените чеське пиво ставилось на стіл… А ми йшли вперед, і тільки вперед, – розповідає Микола Соловейович Кульчицький. – Коли оточили Бреслау, сили виявились рівними. Наші не могли взяти місто, німці – прорватися, танкова дивізія стала проти німецької танкової. На підмогу надійшла наша 5-та гвардійська армія, і розгром німецького угрупування таки вдалося завершити. Наші «старики», хто воював під Сталінградом, казали, що тут було ще гарячіше. Поле бою було страшним навіть для бувалих: лежить німець, а зверху – наш…
Залишки фашистських військ, які прорвалися з гір, поступово вибивали наші війська. На кожному повороті гірського серпантину стояла вогнева точка, навіть танк не міг пройти. Вдень перевали стерегли снайпери, тож просувалися тільки вночі. З одного боку – гора, з другого – провалля. Як зірветься з-під ноги камінь, то довго чути, як гуркотить, не досягаючи дна. Незважаючи на небезпеку, окремі німецькі танки намагалися прорватися з кільця. Пам’ятаю, вже добре сутеніло, наша пушечка з кіньми стояла колесами на узбіччі. З’являється танк і душить нашу пушку. Як розгледіли на боках хрести, закидали гранатами. Вилазять зімлерівці – відгодовані, чисті, в чорних мундирах з хрестами. А ми обшарпані від дряпання по каміннях, пальці розпухли так, що долоні не стулиш, гімнастерки на плечах за місяць зотліли від поту, просоліли.
Якби не навальна тактика нашого командування, набагато більші були б наші втрати. Взяли танковий завод з сотнями танків (ще фарба на них не висохла). В лобовій частині танку така броня, що снаряд не пробивав. Під Прагою взяли аеродром, бомбардувальники стояли вже з підвішеними бомбами, але без пального. Якби воно було, ми б загинули, не вижили, бо на тих гірських дорогах дітися було нікуди.
Після капітуляції Германії підрозділ, в якому воював М.С. Кульчицький, мали відправляти до Японії. Солдати в лісі вже й нари зробили для теплушок, ликом позв’язували жердини. Але надійшов наказ залишатися на місці. Інші армії передислокувалися у Манчжурію, а в німецьких містах заворушилися есесівці, то їх виловлювали. Командир полку Єрьомін, який називав своїх біців «мої сілезці», казав їм: «Не підставляйте задурно голову під кулю, ми ще вдома потрібні». У Сілезії Микола Соловейович прослужив до 1947 року. Був учасником параду у Празі, бачив американських і англійських солдатів і зазначив, що тоді в Радянській Армії дисципліна була вищою, ніж у союзників.
Повернувшись додому, солдат приступив до мирної праці. Працював на багатьох роботах, а з 1954 року впродовж 30 літ трудився водієм поштової машини Любашівського районного вузла зв’язку. Тоді по бездоріжжю доставляти кореспонденцію було непросто. Якось Микола Соловейович вів свій «ГАЗ-53» непролазною багнюкою, добираючись до якогось віддаленого села, і застряг посеред поля. Вечоріло, і, щоб зберегти вантаж, він разом з супроводжуючим закопав мішки з грішми у ріллю. На світанку поштовики пішли по трактор, знову навантажили цінності на вантажівку і, вибравшись на сухе, поїхали далі за маршрутом.
Всякого було на віку, каже М.С. Кульчицький, але страшнішого за війну не було.
