Щоразу, в ювілейний рік Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, збільшується потік військових мемуарів. Їх пишуть нині, можна сказати, усі, кому не ліньки, покладаючись лише на власну інтуїцію і компетентність, які, як відомо, у кожного автора своєрідні. І ще – на фінансові можливості. Адже нинішні видавці дадуть хід будь-якій нісенітниці, тільки б зірвати з автора копійку. І не випадково чимало мемуаристів перебільшують власні заслуги, а часом видають бажане за дійсне. У творчому самозапалі вони забувають навіть звіряти прізвища і дати, військові звання і посади, віддаючись у полон неприборканих фантазій. Почитаєш якогось автора і складається враження, що тільки завдяки йому вирішувався результат не лише локальних, але й масштабних боїв. І мимоволі згадуєш слова фронтової медсестри, свого часу всенародно визнаної поетеси, Юлії Друніної: «Я только раз бывала в рукопашной./ Раз наяву и тысячу во сне./ Кто говорит, что на войне не страшно,/ Тот ничего не знает о войне».
На загальному тлі мемуарної палітри приємним винятком стали спогади генерал-майора у відставці Романа Петровича Агрикова «Сповідь солдата ХХ століття». Він пройшов з боями близько 3500 кілометрів фронтових доріг від Запоріжжя до Волги і потім – до Берліна і Праги у складі 15-ї гвардійської Харківсько-Празької, орденоносної стрілецької дивізії. Визволяв Одещину від фашистських окупантів. Удостоєний звання Почесного громадянина Роздільної. Війну закінчив командиром артилерійського дивізіону, нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, «Вітчизняної війни» I та ІІ ступенів, трьома орденами Червоної Зірки та іншими. Зокрема й американським орденом «Легіон честі» – Роман Петрович був учасником зустрічі на Ельбі з американцями 25 квітня 1945 р.
Ось про цей великотрудний шлях, про фронтових друзів-товаришів, про жорстокі бої і розповів Агриков у своїй книжці. Вона здобула загальне визнання як серед читачів, що брали участь у Великій Вітчизняній війні, так і серед тих, хто народився вже у мирний час. Це визначило і друге видання мемуарів мужнього захисника Батьківщини.
Наведу витяг з відгуку Олександра Вещукова, що живе у м. Кам'янці-Подільському Хмельницької області, на мемуари Р. Агрикова:
«На одному диханні прочитав Вашу книжку-сповідь, хвилюючись і переживаючи, знову відчуваючи бойове напруження, радіючи успіхам, не раз змахуючи сльозу і ковтаючи грудку гіркоти за невдачі, поразки, загибель бойових товаришів – людей сильних і мужніх, яких могла дати тільки Радянська епоха.
Скромно, без хизувань і самовихваляння, без зайвих гіпербол і епітетів Ви ведете живу розповідь, немов не про себе, а про бойових друзів, їхні подвиги, а це і є – Ви. Це книжка про Вас особисто і Ваше покоління. Книжка захоплює. Кожен рядок дихає полум'ям війни, б'є, немов кулеметна черга, обпалює, немов вогонь розпечених гармат, дихає димом і порохом боїв. Усе, що воскрешає картину смертної жорстокості великої битви і змушує серце битися, як перед новою атакою. І таке відчуття, начебто я з Вами поруч падаю і повзу, вгризаючись у розжарену Сталінградську землю, знову піднімаюся і йду вперед, у сирому й холодному комбатівському бліндажі мої зуби цокочуть об алюмінієву флягу, жадібно ковтаючи фронтові сто грамів і закушуючи останнім житнім сухарем. Книжка захоплює як роман, з тією лише різницею, що в романі багато домислу, а у Вас сама правда про війну, фронтова, жорстока, що обпалює душу і серце.
Читаючи цю дивовижно розумну і правдиву книжку, навіть далека від армії людина зрозуміє, що війна – велике горе, що це не забава і не весела прогулянка, а повсякденна до знемоги праця, помножена на мужність, майстерність воїна у двобої зі смертю у кривавому пеклі.
Дуже вірно Ви показали, що супротивник був далеко не дурним і не боязкуватим, яким нерідко малювали його образ у книжках і кіно, а розумним, хитрим, досвідченим, загартованим, жорстоким і підступним, стійким і завзятим. Воювати і перемогти такого ворога було ой як нелегко! Але тому висока честь і слава Радянського солдата і народу.
Книжка б'є по тих, хто нині малює образ радянського командира якимось недоумком, зацикленим солдафоном від комунізму. Кожна сторінка говорить про те, що тільки розумні, міцні волею і духом, високоморальні командири, якими вони показані у книжці, могли привести наш народ і усе людство до Перемоги над найтемнішими силами ХХ століття».
Актуальність та історичну цінність мемуарів Р. Агрикова підтверджує і той факт, що їх опублікував популярний у Російській Федерації літературно-художній журнал «Воин России» напередодні 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Автора запросили до редакції і вручили пам'ятні примірники журналу.
Роман Петрович цими днями побував у гостях у «Одеських вістей» і розповів про свою участь у святкуванні 65-ї річниці Великої Перемоги в Москві. Були хвилюючі зустрічі з однополчанами, яких залишилося жити одиниці, з їхніми дітьми та онуками. Запросило ветерана у гості американське посольство у РФ. Москвичі проявили справжню турботу про нього. У Російському комітеті ветеранів війни просили передати, що в Будинку Михайлова у Москві на Олімпійському проспекті, 7, корпус ІІ (тел. 123-33-54), завжди готові прийняти ветеранів війни з України і забезпечити безкоштовно житлом, харчуванням на три доби і надати медичну допомогу. Роман Петрович покращив здоров'я у клінічному Червонопрапорному шпиталі ім. П.В. Мандрика у Сокольниках під опікою доктора медичних наук, професора Володимира Борисовича Симоненка, для якого усі хворі однаково близькі. Але з особливою повагою він ставиться до учасників бойових дій у ВВВ. Справді правий був заступник голови Російського комітету ветеранів війни В. Горленко, сказавши: «Ми – ветерани Росії – завжди вважали і вважаємо вас, ветеранів України, своїми побратимами».
