2 вересня 1945 року у Токійській затоці, на борту американського лінкора «Міссурі», було підписано акт про капітуляцію мілітаристської Японії. Вистоявши п'ять «хвилин ганьби» біля великого стола на верхній палубі лінкора, під ним поставив свій підпис тремтячою рукою міністр закордонних справ Країни ранкового сонця Мамора Сігеміцу, за ним – підкреслено зосереджений начальник імператорського Генерального штабу Есідзіро Умедзу. Потім свої підписи у ранзі переможців під актом беззастережної капітуляції Японії поставили представники союзних держав: США, Китаю, Великої Британії, СРСР, Австралії, Франції, Голландії, Нової Зеландії, Канади. Вся церемонія підписання акту про беззастережну капітуляцію тривала 20 хвилин. Від імені Радянського Союзу цю почесну місію виконав представник Верховного Головнокомандувача при Верховному Головнокомандувачу союзними військами на Далекому Сході американському генералу Д. Макартурі генерал-лейтенант К. Дерев’янко. Згодом він пишався тим, що саме йому, досвідченому розвідникові, штабістові, випала висока честь поставити по суті останню крапку у Другій світовій війні. Усього 24 дні та ночі знадобилося після 8 серпня 1945 р., коли Радянський Союз оголосив війну Японії, щоб вона зазнала нищівної поразки. Цілковитим крахом відгукнулися для самураїв їхні спроби провадити протягом багатьох років загарбницьку політику. Починаючи з окупації радянського Далекого Сходу, вони панували там до 1922 року. У 1938 р. японські вояки здійснили провокацію у районі озера Хасан, а у наступному році біля річки Халхін-Гол, де були побиті радянськими воїнами. А у вересні 1940 року було оформлено військовий союз Японії з Німеччиною та Італією, дотримуючись якого вона зобов'язувалася у відповідний час виступити проти СРСР. І навіть після того, як у квітні 1941 р. між СРСР та Японією було підписано акт про нейтралітет, з початком нападу гітлерівської Німеччини японські правителі всупереч цьому пакту провадили провокаційні дії проти Радянської країни. Це виражалося, зокрема, у незаконній затримці та потопленні торговельних суден, у постійних порушеннях кордону та обстрілах радянської території. І от, спекотного серпневого дня 1945 р. настав час відплати. За наказом Головного командування радянських військ на Далекому Сході, очолюваного Маршалом Радянського Союзу А. Василевським, нищівні удари обрушилися на японські війська, які розташовувалися у Маньчжурії та Кореї з метою розчленувати і знищити по частинах Квантунську армію. У результаті активних наступальних операцій радянські війська, які у неймовірно важких умовах подолали Великий Хінган та пустелю Гобі, розгромили більш ніж півмільйонне угруповання супротивника і визволили до кінця серпня від японських загарбників усі північно-східні провінції Китаю, Північну Корею, Південний Сахалін і Курильські острови. Як відзначав у своїх мемуарах Маршал А. Василевський: «Підсумки цієї блискучої і швидкої перемоги важко переоцінити». За зразкове виконання завдань командування та масовий героїзм понад 300 з'єднань, частин, кораблів були удостоєні орденів. Сотні тисяч учасників цієї грандіозної епопеї були нагороджені орденами та медалями. 92 радянських воїни стали Героями Радянського Союзу, зокрема 6 чоловік одержали це високе звання повторно. На подвиги бійців і командирів надихали переможне завершення битви з гітлерівською Німеччиною, яка тривала 1418 днів і ночей, оголошення 9 травня Днем Перемоги та грандіозний парад переможців на Красній площі у Москві. Громлячи самураїв, вони використовували бойовий досвід, набутий у кровопролитних боях з фашистами на тисячах вогненних доріг. Показовий такий приклад. Місто Харбін, перетворений японцями у потужний оборонний вузол, захищав 40-тисячний гарнізон, чинячи запеклий опір радянським сухопутним військам, які прагнули з ходу прорвати ворожу оборону. Командуванням було ухвалено рішення завдати удару по тих, хто оборонявся, з повітря. На аеродром Харбіна було висаджено десант із 120 відважних сміливців під командуванням заступника начальника штабу 1-го Далекосхідного фронту генерала Г. Шелахова. Він повинен був пред'явити Харбінському гарнізону умови капітуляції. Раптовість, з якою діяла радянська «крилата піхота», приголомшила японців, вони запанікували. Особливо після підсилення десанту двома потоками у 158 та 213 чоловік. Цим і скористалися наступаючі частини, просуванню яких заважали сильні дощі, змусивши супротивника підняли білі прапори. Начальник штабу Квантунської армії генерал-лейтенант Хата прийняв умови капітуляції. Визволенню Харбіна сприяли і російські емігранти, які захопили радіостанцію, водокачку, пристань, перерізали залізницю.

Місто Харбін набуло особливої популярності тим, що саме у ньому 16 вересня 1945 р. відбувся військовий парад радянських військ, який привернув загальну увагу і викликав захоплення у харбінців, яких зібралося 36 тисяч. Командував парадом генерал К. Казаков. А приймали парад за різними джерелами, маршал Р. Малиновський та генерал А. Бєлобородов.

Автор намагався знайти учасників цього параду, які б жили донині на Одещині. Всі спроби, зокрема і з залученням ветеранського активу, виявилися марними.

Судячи із спогадів того ж генерала армії А. Бєлобородова, двічі Героя Радянського Союзу, парад, хоча він широко і не афішувався, не був особливо підготовленим, мав на той час велике громадсько-політичне значення. Звістка про нього рознеслася по всьому Китаю, Монголії і, безперечно, у Японії.

Напередодні параду всіх його учасників переодягли у новеньку польову форму, над шиттям якої постаралися і місцеві, харбінські, кравці. Стрункими, литими «коробками» пройшли вулицями міста загартовані у боях піхотинці, моряки. За ними пішли артилеристи, які підфарбували гармати і тягачі. Потім рушили танки, заглушаючи захоплені вітання харбінців, які щедро обсипали своїх визволителів квітами. Багато хто з них прийшов на мітинг з червоними пов'язками на рукавах, а місцеве духовенство - з транспарантом: «Віддамо хвалу великим людям світу цього». От як згадував про те пам'ятне дійство А. Бєлобородов:

«...Показались машины с гвардейскими минометами, и площадь буквально ахнула: «Катюши!» «Катюши!». Оказывается, и сюда, сквозь японские пограничные кордоны и жесточайшую цензуру, докатилась боевая слава нашей реактивной артиллерии. Парад замыкали танковые бригады и тяжелый самоходно-артиллерийский полк. И опять гул восторга и буря аплодисментов прокатились по площади. Ничего даже приблизительно похожего на могучие эти машины не видели харбинцы на многочисленных японских военных парадах».

Атмосферу параду радянських військ на честь розгрому японських мілітаристів і славлячи наших вірних та відважних синів Вітчизни передав у своїх «Сунгаритских записках» Д. Нагишкін:

«В параде участвовали и жители города. После прохождения войск началось движение их колонн. Шли жители харбинских районов: Нового города, Старого города, Модягоу та Фудзядзяна – самого презренного в старой части города – бедняки, нищета, кули и рикши, которых доселе всерьез не считали за людей… Они двигались широкими потоками, шумя, разливаясь по сторонам, сбивая с ног наших флажковых, размахивая соломенными шляпами, веерами, цветами, флагами. Их глаза блестели, смуглые лица улыбались, возбужденные голоса вздымались к небу нестройным радостным гулом…»

А в цей час найвищі військові та політичні діячі мілітаристської Японії, відчуваючи невідворотність відплати за свої антилюдські діяння, вдавалися до самогубства. Серед них - головний з військових злочинців Японії колишній прем'єр-міністр Тодзіо, військовий міністр Анамі, творець корпуси «камікадзе» віце-адмірал Т. Онісі, головнокомандувач 1-ї об'єднаної армії фельдмаршал Сугіяма, командувачі 10, 11 і 12-м фронтами та багато інших генералів.

Вони і духовно, і морально були непорівнянні з радянськими керівниками, воєначальниками, рядовими бійцями. Їхній духовний стан дуже точно висловив старшина 1-ї статті Микола Вілков, який закрив своїм тілом амбразуру японського дзота. Перед висадкою десанту він сказав: «Родина и командование возложили на нас почетную задачу. Мы идем в бой, чтобы добить фашистского зверя на Востоке. У каждого человека есть чувство страха, но каждый в силах побороть его, ибо выше всех человеческих чувств является воинский долг, любовь к Родине, стремление к боевому успеху. Во имя победы над врагом, мы, не задумываясь, отдадим свою жизнь». Правоту слів Вілкова підтвердили і червонофлотець П. Іллічов, який повторив його подвиг, тисячі і тисячі відданих синів Вітчизни.

Високе напруження запеклих боїв за місто Харбін та їхнє стратегічне значення підкреслює і той факт, що наказом Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна 19-ти частинам і з'єднанням присвоєно почесну назву «Харбінські». А 30 вересня 1945 року Президія Верховної Ради СРСР заснувала медаль «За перемогу над Японією». Нею був нагороджений кожен учасник боїв на Далекому Сході. Їх сьогодні залишається з нами все менше - роки беруть своє. Але не повинно замулюватися джерело нашої поваги і загальної вдячності до них - вірних і відважних синів рідної землі.